З мене ніякий уболівальник. Попри те, що свого часу трохи займався самбо, стайєрським бігом, мені ніколи не було цікаво, хто кого перебіжить, перескаче, кине на землю, пустить на ринзі юшку з носа. Єдине, що вабило ще з юних літ, це яхтинг. Але то й не спорт у чистому вигляді. То такий собі стиль життя, де головне не стільки першість-другість, як здатність вистояти, не зламатися від натиску наймогутнішого супротивника — природних стихій, самого життя.
Якось, порівнюючи ризики і небезпеки під час парашутних стрибків, до того, що випадає на долю самотнього мореплавця під вітрилами, знаменитий інженер-випробувач Загону космонавтів Костянтин Вєтєр (Судьєнко) прирівняв перше до писку і укусу комаря, тоді як друге до рикання і люті тигра-людожера. А він знав, про що мовив, бо мав за плечима і 2000 парашутних стрибків, в тому числі затяжних, з приводненням в нічне штормове море, за десятки кілометрів від суші, з добиранням до берега самотужки, і далекі самотні рейси.
До чого ці спортивні алюзії в часі війни, спитаєте? А ось до чого.
Рівно два тижні тому в Лондоні відбувся боксерський поєдинок у надважкій категорії між британцем Дереком Чісорою та українцем Олександром Усиком. Цього бою чекали від самого березня, але COVID-19 і тут вніс свої правки. Як би там не було, бій відбувся. Легкий на ногах, знаменитий своєю витривалістю, наш боксер виснажив, знесилив свого супротивника і, за одноголосним присудом, був і цього разу визнаний переможцем. Вісімнадцять боїв — вісімнадцять перемог на професійному ринзі!
На жаль, українські медіа приділили, м’яко кажучи, не надто велику увагу цій непересічній події.
— Нічого дивного, — скаже мій читач. — Маємо нав’язану війну, тож і пріоритети інші.
— Що ж, така позиція зрозуміла. В часі війни не до розваг. Але тоді це мало б спрацьовувати не вибірково, не лише стосовно виступів вихідця з Криму боксера Усика. А то ж маємо приклади, коли невдовзі після загарбання Криму, у розпал бойових дій на Донбасі відправляли наших лижників-біатлоністів на тренувальні бази країни-окупанта (бо ж за тренування на базах Скандинавії довелося б викласти дещо більші кошти), коли у славному місті Київі вже двічі за останні чотири роки (2017, 2019), проводили чемпіонати Европи зі стрибків у воду (де чудові результати показала чи не найрепрезентативніша московійська команда), коли всі шість з половиною років війни, яку вперто не визнаємо війною, замість дружно заповнювати армійські тренувальні бази, КБ, верфі, цехи, де кується зброя перемоги, ми, натомість, незмінно заповнюємо стадіони в надії стати свідками ренесансу
Київського Динамо чи, в часі тої самої війни, на злам голови боремося за право проведення Евробачень.
Хіба не простежується тут якийсь дивний когнітивний дисонанс, га? Чи не це є причиною того, що широкий світ і досі губиться в своєму розумінні того, а що ж насправді відбувається на наших теренах?
Ми стверджуємо, що зазнали військової агресії з боку Московії. Але якось не в один голос. Скажімо, п’ята колона — ота, що раз-по-раз катає на поклони до Білокам’яної — відкидає те. Скуплена нею на кремлівські срібняки теледжинса та позавчорашні, не вмовкаючи, 24/7, глухо гундосять про спротив «народу Донбасу» насильницькій українізації, бандерізації, про війну громадянську. І вже всі сходяться, що війна гібридна.
А певно ж, що так, якщо й самі легко та догідливо ведемося на ту гібридність. Ні-ні, мій уряд не засилає ССО чи диверсійні групи на територію Курщини чи Брянщини для захисту волевиявлення тамтешніх «соотєчєствєнніков» на народних референдумах по приєднанню до України. А проте, деякі порухи нашої влади не можуть не бентежити. Бо ж часом дуже нагадують елементарне підігрування Кремлеві. І то не лише шляхом прямої колаборації: оголошенням загарбаного Криму вільною економічною зоною (нещодавно намагалися утнути таке ж і з Донбасом), догідливим постачанням сировини на тутешні підприємства та будови, не лише вдяганням на себе Мінської хомутини замість наполягання на безумовному виконанні Будапештського меморандуму, не лише загляданням в очі ВВП чи однобоким відведенням військ, але, найперше, отим гібридним невизнанням розв’язаної проти нас війни війною.
Чого у цій гібридності більше — раболіпства, побоювання образити, розсердити агресора, офіційно визнавши його дії війною, чи небажання напружуватися, роблячи непрості, непопулярні, але вкрай необхідні кроки по реформуванню, по суті, демафізації Краю, аби вистоявши, зміцнивши свою економічну, військову потугу, повернути, зрештою, своє — вирішуйте самі. Але намагання робити вигляд, що у нас все гаразд у той час, як на окупованих територіях продовжується планомірна зачистка всього українського, з витисканням мови, з переформатуванням демографічної сутності спільноти, з драматичним звуженням прав людини, з жорстким переслідуванням за релігійні та політичні переконання є, щонайменше, непорядним.
На жаль, тою ж гібридною непорядністю відгонить і від хитромудрих (і, треба визнати, багато в чому успішних) спроб внесення розколу в українське суспільство, від чітко сформованої вже тенденції цькування/замовчування, виштовхування з українського світу тих, хто не на словах, а на ділі творив/творить славу України, зокрема.
Особа Олександра Усика тут, як на мене, є дуже показовою. Неймовірно талановита особистість, жодного разу не переможений на професійному ринзі боксер, з величезним, багато в чому не розкритим ще потенціалом, українець, який від початку і до сьогодні відкрито позиціонує себе єдиним цілим зі своєю нацією, підносячи її славу до неба, раптом опинився об’єктом відвертих цькувань. І з боку кого ж? Як не дивно, з боку тих, хто гордо йменуючи себе активістами (що воно за фах такий?), безапеляційно претендують на звання суперпатріотів, непомильних суддів, істини в останній інстанції.
Абсолютний чемпіон світу у важкій вазі Олександр Усик Фото: Twitter World Boxing Super Series
Кажуть, пошли дурня по раки, то він і жаб принесе. Цілком зрозуміла для нас, українських громадян сьогоднішнього Криму, вимушеність завуальованої відповіді пана Усика на «невинне» гордонівське «чийкрим», до якої в подальшому причеплено ще й якісь його висловлювання, особисті, десь і помилкові бачення, як ота міцно вбита у свідомість теза про «єдиний народ» — все те було послужливо підхоплене, в тому числі й «патріотичними» телеканалами, багаторазово гіперболізоване, на диво оперативно розкручене в Мережі, де слів не добирають і на колюче-образливі епітети вельми щедрі, і відтоді регулярно висипається на його голову купою дурних докорів і незаслужених образ.
Як гадаєте, товариство, — оте цькування надихає його перед поєдинками, де він не пустим голослів’ям, не простим стрясанням повітря, а у важкх двобоях здобуває блискучу славу українському спорту, творить реальну славу України? Мо’, зміцнює його любов до своєї нації? Знову не вгадав? То може б задуматися над тим, що «модне» чийкримлення, запущене в часі лихої пам’яті скрипінської провокації сестер Опанасюк (дует Анна-Марія), надто негарно (якщо не сказати: підло!) застосовувати до українських громадян, які з тих чи інших причин, тим чи іншим робом прив’язані до Криму? Хтось, вибравшись на материк, час від часу навідує свої родини, що лишилися на півострові: своїх дітей чи батьків, хтось мешкає на півострові сам, як ось автор цих рядків — і ті, й інші, перебуваючи в Криму, легкодосяжні для тутешнього «правосуддя», смаку якого скуштував вже не один, за законами якого навіть єдине, цілком невинне висловлювання, може унеможливити контакти з родиною, а то й відправити за грати на роки. Про те, що це ніякі не вигадки, могли б авторитетно засвідчити не лише Микола Семена чи Ільмі Умеров.
В усякому разі, перш ніж засуджувати «відступництво» Софії Ротару, «непатріотичність» Олександра Усика чи «ватність» сестер Опанасюк, варто задуматися, кого б потішило виштовхування з українського світу тих, хто, попри замовчування, а то й цькування з боку записних патріотів, попри всі їхні реальні чи вигадані недоліки, вже складають славу України, її непомильно впізнаваний позитивний образ у цьому непростому світі.
В цю ж тему й оці невеселі рими:
ЛЮБОВ НАРОДНА
(на сімдесяттриріччя Софії Ротару)
Любов народна – то як пустоцвіт.
Захоплення і ненависть тут близько…
Забуто вже, як це гінке дівчисько
Звеличило Вкраїну на весь світ.
Забуто життєдайний Водограй,
Зачарування голосом любові,
Як все те в вени напіввбитій мові
Життя вливало, як за небокрай
Дзвенів той спів, засвідчуючи світу:
“Ми тут, ми є, ми на своїй землі,
Не скурвились, не зникли ув імлі,
Мов рута-м’ята, тягнемось до світла!”
Не дотягнулись досі… В болотах
І далі водять дурених лукаві,
І брудом всіх, хто не співа їм славу,
Шмарують… О, мій сизокрилий птах,
Співай і далі, високо літай!
До тебе не пристане того бруду.
Минуть роки, спаде з очей полуда,
Отямляться. Лиш не вернуть літа…
