Серая зона. Наше подразделение совместно со смежной ротой 130 Батальона территориальной обороны города Киева заходит в дачное поселение (загуглите Кочубеевку на Харьковщине, события разворачиваются в ее окрестностях). Малые дома с верандами и окнами на юг. В садах плодовые деревья, а под ними кусты черной смородины, красной смородины и крыжовника. Кое-где растет клубника. Спелая черешня манит темно-красным наливом. Села, которые надежно контролирует украинская армия, далеко позади, пишет в Facebook журналист Мирослав Откович, ныне боец минометного взвода 130-го батальона 241-й Отдельной бригады территориальной обороны города Киева.
До кордону з рашкою менше 10 кілометрів. Далі Бєлгород, в якому останнім часом багато «хлопків»
Підозріло тихо.
На «Брамі» хлопці в окопі. Кремезний кулеметник і ще двоє з автоматами. Погляд в них тривожний. Привітались, випили по ковтку води і пішли на поселення.
Будинок вибираємо не за фасадом. Перше, що цікавить — це підвал. Має бути залізобетонне перекриття.
Хай благословить Бог всіх добрих господарів, які дбають про врожай і зберігають картоплю, буряк і цибулю в глибоких надійних погребах.
Якщо ще доведеться в житті будувати власний будинок, обов’язково викопаю глибокий бункер і стіни залию товстим шаром бетону.
Довкола далі тиша.
Знайшли. Наче хороший будинок з підвалом. На веранді сидять п’ятеро. В повітрі клубочиться цигарковий дим, усі без броніків. Спека. Футболки поприлипали до тіла. Ґумові шльопанці поверх шкарпеток. На столі розкурочена банка кільки в томатному соусі і дрібка хліба.
— О, хлопці, як ми раді вас бачити! Ми уйо…єм з цього пекла! Ви нас міняєте!
Ми переглянулись, я ще подумав:
«От диваки, тут так добре, затишно, тихо…».
Займаємо ліжка. Кладу на диван бронік, автомат і шолом. Думаю, оце нарешті посплю. Оце так фарт! До того був один каремат на твердій підлозі і доба без сну. Вже третій місяць спина офісного працівника не знає, що таке ліжко і постіль. А тут якраз така розкіш — диван!
Засинаю і крізь дрімоту, краєм вуха, чую розмову:
«То був пи..ець! Вони, с..ка, привезли нас і викинули в окопи до орків.
-А де вони?
-Та осьо, за 500-600 метрів звідси! Максимум кілометр! Представляєш?!!
-То вони, мабуть, переплутали?
— Не так, вони хотіли, щоб ми захопили позицію і тримали. А ти понімаєш, що орки як копали, то робили окопи на пагорбі, ухил в нашу сторону. З того окопа в їх сторону і не підпригнеш так високо, щоб стрельнути. Нас тупо з лісу ручними гранатами закидали. Танчик по нас работав.
Одного нашого привалило землею по шию, він ще був живий, не міг ворухнутись. Представляєш, бой іде, а в нього тільки голова з землі видніється. Він то все бачить, а зробити нічого не може. Потім і йому голову осколком знесло».
«Бррр… як страшно розказує», — подумав собі, перевернувся на інший бік і провалився в сон.
Правило кожного солдата, якщо нема завдань, спати при першій нагоді в будь- якому місці в будь-який час.
Командир Швейк Євгеній Лешан схвально відреагував на мою ініціативу. Втім, сам не лягав, пішов вивчати місцевість і обговорювати план оборони з ротним.
Надворі далі було підозріло тихо і спокійно. Армагеддон і битва добра зі злом ще попереду. І в ній кожен з нас зробить по глибокому ковтку з кожної з «семи чаш гніву Божого». Так поетично описує давнє пророцтво святе писання. Наше ж завдання, щоб орки цей гнів Божий пили не чашами, а залпом, з горла і до дна!
Недаремно провидіння зібрало нас в цих благодатних садах, де звисають ще зовсім молоді грона винограду, а в затінку липи безтурботно повзають ящірки і шелестять торішнім опалим листям заклопотані змії.
Ба-ба-х!!! Бах!!!
Мене аж підкинуло на дивані, якби в вікнах були шибки, то б вилетіли вдруге. Ще з заплющеними очима намацую шолом, беру автомат і біжу в підвал. Виспався.
Криють довго і прицільно. Працюють 120-ті міномети і танчик. Час від часу гаубиці. Як летять міни чути. Це довгий пронизливий свист. А от прихід від снаряда танка — підлий. Спершу влучання, потім звук. Вибухова хвиля пробирається в підвал. Б’є в обличчя залпом пилюки. За годину стихає. Здається, я починаю розуміти, чому саме «пекло» , а не «рай» в цьому мальовничому саду так вперто малювала моя уява.
Виходимо нагору подивитись, що залишилось. Тої зрілої черешні вже нема. Там де росли кущі смородини, свіжі дірки від приходів. Нашу хату посікло, але не завалило.
Раптом чую дивний звук. Наче медвідь в барлозі хропе. Заглядаю до кімнати, а там поряд з моїм диваном на землі спить Художник. Лежить як панда на животі. От, жук, проспав весь двіж і не прокинувся.
Якщо чесно, я його розумію. Після певного моменту втоми настає апатія. Тоді відпочинок важливіший за все. Сон диктує інстинкт самозбереження. Бо життя без сну — це пекло. А кому потрібне таке життя?
Кожен масований обстріл ворожої арти — це передвісник стрілецького бою. Так і є. Орки спершу накрили нас всім, чим було, а тепер через посадку штурмують наші позиції. Передній фланг оборони працює по повній. Чути кулемет.
Йдемо працювати і ми. Ворожа піхота, на сленгу маркетологів — це наша цільова аудиторія.
Лейтенант Швейк, в житті надзвичайно інтелігентна і досить скромна людина, щоб його почути, інколи доводилось вслухатися. Але тут раптом Швейк вмикає режим командира. Це означає, що від його голосу, яким він подає команд стигне кров в жилах і немає сумнівів, що потрібно робити саме так, а не інакше.
— Батарея! До бою!
Перший розрахунок: Журналіст — Художник
Другий розрахунок: Дід — Нєшон
Підготувати БК, йдем на позицію!
Вже за 5 хвилин ми стоїмо на роздоріжжі. Я дивлюсь, як за годину обстрілу змінився ландшафт вулиці. Стаціонарні точки, по яких орієнтувався раніше — дерева та будинки, або фізично відсутні, або їх зовнішній вигляд докорінно змінився.
Гілки та повалені стовбури лежать вздовж та впоперек. Снаряд розрівняв велику насипну гору щебеню. Я заледве впізнаю місцевість.
Швейк виходить на середину вулиці і вказує місце: «Ось тут!»
Його постава нагадує полководця. Офіцерська виправка дається взнаки. Швейк однаково поважно керує будь-якими процесами. Гідність і виправка офіцера не розрізняє завдань на основні і другорядні. Все має бути ідеально.
Пригадую, як ми їздили в штаб на нараду, де Швейк вирішував серйозні питання, але паралельно з цим надійшов дзвінок від старшини — якщо ви вже в Харкові, потрібно купити сидіння для унітазу. Адже на ППД жахливий туалет.
Можна подумати, що це жарт. Який кружок, до якого унітазу?! Ми тут великі справи вирішуємо, а тут така дрібничка! Е, ні. Не тут то було, Швейк знову вмикає командирський голос і таким самим тоном, як на дачах, каже:
«Їдемо на ринок за кружком для унітазу».
В мене досі не сходить усмішка з обличчя, коли згадую, як п’ятеро військових в повній амуніції з автоматами заходять в господарський магазинчик і просять підібрати потрібного розміру кружок…
Так от, Швейк вказав на вогневу позицію і тепер вираховує на планшеті дирекційний кут. Ми, тим часом, встановили міномети.
Ворожі міни летять все ближче і ближче. ДРГ суне під прикриттям густих дерев.
— Приціл 520. Підготувати по п’ять мін на другому заряді — як завжди переконливо дає команду Швейк.
— Перший розрахунок готовий — повідомляю командиру про готовність.
Тим часом другий розрахунок ніяк не може впоратись з коробкою для прицілу. Її заклинило. Час грає проти нас. Кожна ворожа міна може бути останньою.
В Художника здають нерви і він закидає перший кабачок.
Бах! Перша міна полетіла в напрямку орків.
Швейк гнівно дивиться на наш розрахунок, але мовчить. Команди «вогонь» не було, але і зволікати не можна. Тим часом другий розрахунок також навівся на ціль.
Аби пришвидшити процес, Швейк дає команду: «по готовності вогонь!»
Це розв’язує нам руки, тепер кабачки летять один за одним.
Стрілецький бій стихає. Орки явно не сподівались мінометного спротиву.
ДРГ відступило.
«В укриття», — командує Швейк.
Деякий час йдемо з командиром пліч-о-пліч. Але в певний момент він кудись зникає.
Забігаю в підвал. Там решта підрозділу. У мене тривожне відчуття, куди подівся Швейк?
В отворі на контровому світлі з’являється постать Художника. У нього в руках моторола командира. Але де ж він сам?
— Це тобі, Художник передає рацію молодому лейтенанту з позивним Дід. Тепер ти командир!
В підвалі зависла важка мовчанка.
— Швейка забрали, він поранений! — Художник коротко пояснив ситуацію.
До слова молодий лейтенант Дід Ілля Кононов, в якого за плечима лише військова кафедра в університеті, не розгубився, гідно прийняв виклик і знову повів розрахунки в бій. Правда повноцінно замінити Швейка в той момент не міг ніхто, але на те він Армагеддон, втрати неминучі. Б’ємось до останнього.
То що ж сталось зі Швейком?
Як виявилось, Швейк повернувся забрати міномет, який залишила попередня група. І в цей час прилетіла адресна міна. Скалкою перебило праву ногу. Разом з кісткою. Відкритий перелом. Пошкоджена артерія. Фонтануюча кров. Відлік йшов на секунди. Друг Технік, ризикуючи життям, вибіг з окопу на допомогу. Для нього це бойове хрещення. Туго наклав турнікет і зупинив кров. Швейка забрала машина.
Тепер життю побратима нічого не загрожує, хірурги склали кістку ноги. Попереду реабілітація в клініці Німеччини.
Цілком можливо, якщо війна не закінчиться до кінця року, ми ще побачимо на фронті знайому постать Швейка, офіцера з гордою поставою, командирським голосом і очима, які віддзеркалюють праведний гнів в часі Армагеддону.
Вже в лікарні я повідомив побратимові звістку від наших розвідників. Залпом з мінометів, яким командував Швейк, ми завдали безповоротних втрат ворогу в кількості двох вбитих плюс декілька поранених. До того ж ми влучили в склад БК. Стовп диму ще довго стояв над райськими садами колись мирного садового товариства…
Поранений лейтенант Евгеній Лешан у лікарні та Мирослав Откович Фото: Facebook Мирослав Откович
