Мы вышли из транспорта на площадку. Нас ждали. И мы знали, что так будет. Нас предупреждали, что готовится провокация, но кто думал, что это будут те же бедные, измученные женщины, едва живые от страха и переживаний старики, которые еще вчера целовали нам руки и прижимали к сердцам, пишет в Facebook Диана Макарова, волонтер, глава одноименного Фонда.
Зараз вони стояли натовпом, який почав лементувати як за відмашкою, ледь ми вийшли з транспорту і вийшли на площадку. А ми йшли їх рятувати…
… натовп накачати й розлютити дуже просто. Вкинь ідею — образливу, зневажливу, гидку ідею. Скажи, що ті, хто зараз приїде — втілення ваших страхів, вашого горя й біди. А потім тихенько дай сигнал:
— Фас!
Допомагає алкоголь.
Дуже сильно розкачує натовп алкоголь. Але маючи певний досвід, можна впоратись і без алкоголю.
І натовп посунув на нас. Ми не встигли озирнутись, як лементуючі люди оточили нас міцним колом, до нас тягнулись руки — брудні руки людей, які сиділи у своїх схованках тижнями без води, без елементарних засобів гігієни, ці руки здавались кощавими лапами зомбі, плоть злізала з них вонючими шматками, здавалось так.
Такі страхітливі картинки робить страх. Нам було страшно.
З нами було четверо бійців, на всих чотири автомати, по два рожки у кожного і по дві гранати, що висіли на розгрузках. Почувся характерний клац. Ми похитали головами — ні, не можна. Це просто люди.
Це були просто люди.
Але вони ладні були розірвати нас на шмаття, їхні кощаві брудні пальці тягнулись до наших горлянок, хтось вже вхопився за прядку волосся. Наші четверо бійців, стоячи поза периметром натовпу, були білими, я це добре запам’ятала. Рідко коли я бачила настільки зблідлих людей. Стріляти було не можна — не стріляти неможливо. І наші бійці були другим периметром цієї мізансцени — ріденьким таким, малопомітним серед натовпу периметром.
Третім периметром були наші супутники. Медики, волонтери, наші водії. Вони з острахом дивились, як нас засмоктує натовп, але нічого не могли вдіяти, хоча і розуміли, що вони стануть наступною поживою для цього розлюченого, стоголового, двістірукого, стогорлянкового чудовиська.
Четвертим периметром, найспокійнішим, було чорне коло чоловіків. Нас попередили про цих чоловіків. Нам сказали, що вони головні діючі особи в цій провокації. Вдягнені в чорні штани і чорні куртки, в чорні шапочки-плювочки, вони стояли досить струнко, як перевдягнені військові. Ким вони, власне, і були.
Це були диригенти дійства, його режисери і розпорядники. Ті самі, хто накачував натовп і направляв його. Первдягнені російські військові та сепаратисти, колаборанти на службі. Вони стояли четвертим рясним периметром, і зрозуміло було, що на постріли наших чотирьох бійців ці чорні зможуть відповісти власними пострілами.
Що ж, ви знали, що можлива провокація, тож отримайте провокацію. Наче відповідали нашим зляканим поглядом їхні спокійні ухмилки…
… я розповідаю не про Космач. Ви помилились.
Це було 6 лютого 2015 року в Дебальцевому. Ну, знаєте, отому східняцькому містечку, де геть всі сепаратисти, як часто люблять в нас казати. Це сталось в Дебальцевому, куди приїхали українці, щоб рятувати українців же від обстрілів.
Це саме сталось 7 лютого 2024 року в Космачі. Ну, знаєте, в отому західному містечку, де геть всі нащадки Шухевича, як теж в нас часто полюбляють казати. Де українці нападали на українців, не жаліючи навіть дитини. Як не жаліли ніколи дітей під час подібних подій.
Розумієте, в чому річ…
В натовпу немає топографії, національності, історії чи пам’яті предків. Натовп — він завжди однаковий. Чи буде це натовп, який раптом йде громити євреїв — а чо вони? Чи це натовп, який накачали спеціально навчені росіяни, які заполонили Дебальцеве в лютому 2015 року. А чи це натовп, який хтось так професійно накачав у Космачі.
Хто ж його накачав?
Хто він, цей негідник?
Невже оті чорні, що стояли по периметру і нахабно нам всміхались, добрались навіть до заходу України? До колиски українського спротиву? Невже це російські ДРГ туди дійшли?
Та ні. Ніхто туди не добрався, не приїхав, не прилетів. Вони завжди жили там і завжди це вміли — накачувати натовп. Як і самі натовпи добре вміють це — накачуватись за командою.
Я вслуховуюсь і чую голоси цих чорних, цих накачувачів натовпу. В них теж немає національності.
— Я вважаю, що Україні треба відмовитись від Донбасу. — каже Василь Шкляр, совість і окраса письменництва України.
— Ви приїхали сюди, щоб забрати наших чоловіків! — кричать жінки з натовпу.
Ви не повірите, але вони кричать в унісон — і Шкляр, і отой космачський натовп. І головна мета їхнього крику — роз’єднати Україну.
— Треба казати Михайлик, а не міша. — лагідним скрипучим голосом каже нам орлиця Фаріон і додає: — А отой Азов, той зброд, це несправжні українці.
Вона так говорить вже про загиблих і про тих, кого катують саме зараз в полоні, їх катують росіяни, і Ірина Фаріон підходить до змучених тіл і б’є їх чобітком під пах.
— Так, то несправжні українці! І нічого забирати наших чоловіків! На ваш фронт! — вторить їй натовп.
І ці голоси однакові.
— Бідні хлопчики, за що вони гинуть, треба припинити цю братовбивчу війну… — голосить вже мертва Ніна Матвієнко
а п’яний натовп вторить їй:
— Ой, летіли дикі гуууууууси… І треба припиняти цю війнуууууу…
— Ууууууу… — гуде натовп Дебальцевого, кощаві руки зомбі тягнуться до нашого одягу, хапають за волосся, здається, нас готові розірвати, та де там, нас дійсно готові розірвати, ми відриваємо руки від курток, вириваємо пасма волосся, нам треба вижити у цьому натовпі, який нас вже приговорив…
… ми вижили тоді.
Ми знайшли можливість вирватись. Це було досить дотепно. Ми привезли з собою медикаменти. І Наташка, знаючи, що немає в осадженому місті нічого дорожчого за медикаменти, показала рукою в сторону машини з медикаментами і закричала:
— Там лекарства!
і далі ми всі тільки дивились, як рве машину і б’є одне одного натовп. Дикий. Накачаний. Істеричний.
Натовп напівдиких людей, які втратили, здавалось, все людське.
Натовп не має національності і топографії.
Натовп — це однакове чудовисько, чи то в Дебальцевому, чи в Санжарах, а чи в Космачі, чи, може, в Бердичеві а чи у Львові початку минулого сторіччя.
Але завжди, четвертим периметром, стоять навколо натовпу диригенти в чорному. То ті, кому вигідно було накачати й випустити дикий натовп.
Мої дорогі фейсбукери. Інстаграмери. тік-токівці. Телегушники.
Коли ви бачите, як вам кричать — та що завгодно, аби у натовпі, аби всі разом і в єдиному обуренні! — замисліться іі спиніться. Спиніться, щоб хоч хвильку подумати.
Хто я?
Що я роблю?
Для чого я це роблю?
— Я за президента Такого-то, а всі, хто проти, ідіоти!
— Я за військового Ось-цого, а всі, хто проти, вороги!
— Я проти блогера (блогерки) Такої-то, ату його (її) ату!
— Я в 21 рік!
(останнє — не більше ніж жарт)
Із відповідей Діани Макарової в коментарях про заверешення ситуації у Дебальцевому в 2015 році:
Нас попередили про те, що якась провокація обов’язково буде. Натовп накачали. В той день до Дебальцевого зайшли групи перевдягнених. Наша площадка евакуації була самою віддаленною, поблизу фронту. Там провокацію й зробили. А накачати натовп — раз плюнути. Людям сказали, що привезуть медикаменти, багато, на всих вистачить і ніхто не піде ображеним. А ми всього-навсього приїхали їх евакуювати. Люди вимагали медикаментів. Найголовніша валюта розбитих міст. Медикаменти нас і врятували. Вони були в нас. Трохи, але ми змогли спрямувати натовп. Та й така-сяка охорона була. Адже ми в той день не мали права брати з собою навіть охорону. Добре, що ми іноді вміємо правильно порушувати правила.
