80-я годовщина Депортации крымскотатарского народа. Хотелось бы сказать, что виновные наказаны, жертвы воспеты, потомки восстановлены в правах, а уроки извлечены.
Но нет.
Виновные пишут историю, в которой палачи героизируются, а их преступления умалчиваются, пишет в Facebook Арсен Жумадилов, гендиректор ГП «Государственный оператор тыла».
Жертвам та їхнім нащадкам пропонують забути, перегорнути сторінку.
Пропонують шукати джерела єдності в інших місцях.
За словами «досить бути жертвами» ховають підступність.
У кримських татар немає іншого настільки потужного історичного досвіду як депортація та подолання її наслідків, який би жив у думках та серцях кожного та кожної. Якщо винести депортацію за дужки, кримські татари незалежно від місця проживання будуть змушені шукати сенси в категоріях та поняттях, де всередині народу немає єдності. Або де така єдність не обмежена етнічними кордонами. І перший, і другий сценарій — шлях до занепаду. Розбрату зсередини та розчинення в ширших контекстах.
Хтось скаже — давайте об’єднуватись навколо візії майбутнього, а не навколо подій минулого. Хай кримські татари відновлять свій «мусульманський рай», що його колись витоптала росія, за висловом Волошина. Хай це буде нове бачення такого «раю», що буде настільки привабливим для кримців, наскільки це потрібно для їхньої консолідації.
Чудово. І це правильно. Треба. Але є одне але. Ми, кримськотатарське суспільство, сьогодні в одній з найнижчих точок колективної сили мислити та діяти.
Через об’єктивні обставини. Анексія Криму авторитарним режимом, що не залишає простору для вільнодумання на півострові. Війна рф проти України, яка фізично та ментально виснажує ресурс тих кримців, що на материку.
Через суб’єктивні обставини. Не буду розписувати. Якщо коротко, ми, кримські татари, кожний з нас несе відповідальність за свою бездіяльність.
Так, сьогодні складно. Але назвіть покоління кримських татар, якому колись було легко, починаючи з 1783 року. І навіть трохи раніше.
Тож сьогодні ми згадуємо про жертв депортації, окремо про кожну загублену душу, а також про колективну травму народу, яку проносимо крізь покоління.
Сьогодні ми усвідомлюємо, що вінцем і водночас кінцем історії з депортацією не стало наше повернення на півострів.
Як і не стане будь-яка зовнішня по відношенню до нас дія — закріплений статус, визнані права, вшанований співвітчизник тощо.
Ми лише тоді будемо здатні перегорнути цю сторінку, коли станемо достатньо суб’єктними та самозарадними, аби унеможливити подібні події в майбутньому. Коли депортації, еміграції, заборони на в’їзд до Криму, ув’язнення за вільнодумання, за правду для будь-кого з кримських татар стануть неможливими. Ні на практиці, ні навіть в уяві будь-кого.
Така суб’єктність передбачає велику віру нас у себе та колективну спроможність діяти. Значно сильнішу віру ніж зараз. Значно більшу спроможність ніж зараз.
Це довгий шлях.
Поки ми його не пройдемо, немає підстав відпочивати.
Пам’ять про депортацію і надалі даватиме нам сил, Іншаллах. Злості та наполегливості.
Хай Всевишній дарує милість душам вбитих.
Хай Всевишній спрямує нас, живих, на правильний шлях.
