Центр журналистских расследований публикует очередное экспертное интервью об адекватности украинской санкционной политики. Санкции, как украинские, так и западные, могли бы стать действенным инструментом в борьбе за освобождение украинских политзаключенных и в целом против нарушения прав человека в связи с российской агрессией против Украины. Но дезорганизованность и отсутствие целенаправленной работы ответственных государственных органов сводит эту перспективу на нет. Изменить ситуацию к лучшему пытаются правозащитники. О правозащитном аспекте санкционной политики Украины — в интервью с Марией ТОМАК, журналисткой и правозащитницей общественной организации «Медийная инициатива за права человека».
Маріє, поясніть, будь ласка, що сьогодні нам дає українське санкційне законодавство з точки зору захисту політв`язнів та їх визволення, і яка практика його застосування?
В Україні, як відомо, діє закон про санкції, який був ухвалений невдовзі після початку російської агресії. Добре, що він взагалі ухвалений, але він є недосконалим, там багато речей потребують змін. І загалом, ми можемо говорити, що як такої державної санкційної політики не існує. Це якісь уривки, фрагменти, періодичні рухи, які, швидше, продиктовані певними політичними моментами, а не системною політикою. Ми б хотіли на це вплинути, хотіли б, щоб держава вибудувала санкційну політику, яка стосується тих осіб, що причетні до порушень прав людини щодо наших громадян в рамках окупації Криму, або тих громадян України, які потрапляють в колонії на території Російської Федерації і права яких порушуються.
Зараз існує так званий «список РНБО» з тих, хто підпадає під санкції. Там просто в одній купі всі — і ті, хто причетний до агресії, і є кілька прізвищ, наприклад, зі «справи Сенцова». Але там немає системної присутності всіх, хто відображений в списках, які складали правозахисні організації. В нас є зараз кілька списків: список за «справою Сенцова», список за «чеченською справою», список за «справою 26-го лютого», список за «справою Чийгоза», список за «справою Балуха» тощо. Вони досі не інтегровані.
Акція під посольством РФ у Києві на підтримку Олега Сенцова Фото: investigator.org.ua
З іншого боку, немає системної політики назовні, тобто просування найбільш «видатних» прізвищ порушників прав людини, які заслуговують на міжнародні санкції. Як мінімум, Україна могла б пожвавити свою активність в тих країнах, де вже ухвалений «закон Магнітського», тому що він дає можливість в деяких країнах (наприклад, Канада) додавати до цього списку прізвища тих, хто причетний до порушень прав громадян України в рамках російської агресії. Але, звісно, для цього потрібна інтенсивна лобістська, інформаційна кампанія в самій Канаді, потрібна активна позиція не лише громадських організацій, а й уряду. Тому що, на відміну від ситуації з Магнітським (а там є певне громадянське лобі, яке просуває цей список) в Україні є держава, і головним суб’єктом просування цих санкцій має бути держава, а не лише громадський сектор.
Якщо говорити про технічний бік справи, то в нас є інформація про певні прізвища, але немає доступу до персональних даних цих людей — року та місця народження, їхніх паспортних даних. Це та інформація, яку б мала здобувати держава, її відповідні служби, щоб прискорити потрапляння цих людей до якихось західних санкційних списків.
Звісно, що наша стратегічна мета – щоб ці люди потрапляли саме в західні санкційні списки. Бо, звісно, в Україні в них навряд чи є якесь майно або якісь банківські рахунки, або вони будуть рватися сюди їхати. А західні санкційні списки — це був би чіткий сигнал, що не буде безкарності. Це, звісно, не кримінальна справа, не термін у в’язниці, але це певний сигнал про порушення цього негласного договору між Путіним і елітами, про який каже головний лобіст «списку Магнітського» Браудер: мовляв, ви чиніть злочини за моїм наказом, але у вас все буде добре і ви зможете провести гарну старість десь на березі лазурного моря. Цього не буде. Я думаю, що це має бути також ключової метою української санкційної політики.
Український політв’язень Олександр Кольченко у російській колонії Фото: Twitter Halya Coynash
На вашу думку, чому в Україні така слабка санкційна політика?
Я не думаю, що це продиктовано якимось злим умислом. На мою думку, це наша рідна дезорганізованість, хаотичність і нездатність до певних речей підходити системно, от і все. Тобто, тут потрібна якась координація. Крім іншого, незрозуміло, хто в нас займається координацією санкційної політики. Це також наша традиційна проблема, що немає якогось відповідального органу, відповідальної особи. Формально цими речами мало б займатися РНБО, але ми зараз таких зусиль не бачимо. Єдине, що РНБО зараз опікується цими санкційними списками, але якоїсь скоординованої політики щодо включення до санкційних списків осіб, які причетні до порушення прав людини, з боку РНБО немає. Я думаю, що це просто дезорганізованість.
Хто їх має організувати – парламент, тиск громадськості? Як ви це собі бачите?
Я думаю, що варто пробувати з різних боків. Ми зараз спілкуємося і співпрацюємо з парламентським комітетом з питань прав людини. Орієнтовно на початку жовтня цього року будуть організовані комітетські слухання щодо санкційної політики держави, і там ми спробуємо через парламент просувати якісь рекомендації. Звісно, найкоротший шлях — через Адміністрацію президента, але в нас поки що немає таких можливостей. Проте ми діємо, як можемо.
Володимир Балух в «Роздольненському райсуді» Криму, 2 липня 2018 р Фото: RFE/RL
На вашу думку, чи потрібен Україні окремий координаційний центр, якась структура, можливо, створена в апараті РНБО, на кшталт американського OFAC при департаменті Міністерства фінансів?
Я не знаю, чи є потреба у створенні якоїсь окремої структури, просто має бути чітко визначена відповідальність. До речі, ще є питання щодо відповідальності за порушення санкцій. В нашому законодавстві це питання провалюється. Про це треба говорити, думати, прописати це в якихось нормативних актах. Я думаю, просто варто визначити відповідальну особу або структуру. Це цілком може бути РНБО, але варто це закріпити, в тому числі і зобов’язання постійно моніторити, стежити, доповнювати списки тощо. Звісно, велика частина роботи – це МЗС. Мені здається, що їхня ключова робота мала б полягати в просуванні на міжнародному рівні якихось позицій з українських списків, моніторингу дотримання або недотримання санкцій і таке інше.
Тобто, у вас немає поки єдиної пропозиції, як реорганізувати цю роботу?
Саме тому зараз робоча група і існує в межах парламентського комітету з питань прав людини, щоб ці пропозиції напрацювати і щоб вони були прийнятні для всіх органів державної влади. Ми запрошуємо підключитися туди і РНБО, і МЗС, і Адміністрацію президента, і органи прокуратури, які є тими структурами, що володіють доказами причетності тих чи інших людей в процесуально належному вигляді. Цей шлях через комітетські слухання, через робочу групу потрібен для того, щоб говорити з цими людьми, яким ми хочемо цю відповідальність делегувати: чи вони готові це робити, і чи, можливо, в них є якісь інші пропозиції. В мене є стриманий оптимізм, що нам вдасться розробити якісь реалістичні пропозиції, які будуть реально втілені.
