Северные районы Херсона были оккупированы российскими войсками в начале марта. «Освободители» стояли в этих селах несколько недель, но даже этот недолгий период вряд ли когда-нибудь сотрется из памяти местного населения. ЦЖР пообщался с людьми, которые пережили оккупацию и расспросили их о жизни уже на освобожденных территориях Херсонщины.
Як завжди о цій порі, пані Надія займає свій спостережний пункт біля воріт. Вона мешкає у маленькому селі Пригір’я на півночі Херсонщини. ЇЇ родина — одна з небагатьох, що залишилась у селі та пережила кілька тижнів російської окупації.
ЇЇ діти та онуки переїхали напередодні російського вторгнення у Пригір’я, сподіваючись, що село війна омине. А вже за кілька днів поблизу хати пані Надії точились бої.
Ті, хто тут залишився, вже не ховаються у підвали. Кажуть — звикли. Селяни з часом навчились розрізняти за звуками артилерійські системи та напрямок пострілів.
Тому зараз знають точно: хвилюватися не треба — працює ЗСУ.
«Це далеко, це наші б’ють», — висловлює свою експертну думку стосовно звуків далеких вибухів наша співрозмовниця.
Пані Надія, мешканка села Пригір’я фото: investigator.org.ua
Під час боїв у Пригір’ї від рук росіян загинуло кілька місцевих жителів. Один із них — кум пані Надії. Чоловіка, який вийшов з підвалу, окупанти прийняли за українського військового, і він отримав 13 куль.
«А кум там перший виглядав. А був жеж, мабуть, в камуфляжі. Вони його зразу стрелили з автомата, а тоді ще й 2 гранати кинули», — розповідає жінка.
Під час російського наступу на Пригір’я загинули й люди, котрі намагалися евакуюватись до Кривого Рогу з інших населених пунктів. Одну жінку було поранено і вона досі знаходиться у важкому стані, а її син дивом залишився живим. Хлопчині довелось на колінах благати росіян, щоб ті зберегли йому життя.
У сусідніх селах ситуація ще гірша — руйнувань житлових будинків тут більше, адже бої були запекліші. Дах домівки Алли Костюк розлетівся на друзки після пострілу з російського БМП.
«Тут зав’язалася бойня», – розповідає кореспондентам ЦЖР сама господиня напівзруйнованого будинку
«Ми лежали в хаті на полу 4 години . Ну і все. Кришу знесло. В хаті, ви можете подивитися, дірки…»
Стіни будівлі Алли Костюк фото: investigator.org.ua
Стіни будівлі зараз більше схожі на решето. Кілька снарядів пробили хату наскрізь. Сім’ю пані Алли врятувало лише те, що вони вчасно попадали на підлогу.
А ось окупанти ні в чому собі не відмовляли. Вони жили у будинках селян, які були змушені поселитись і ховатись по підвалах. Найбільше, за словами пані Алли, постраждали запаси селянських закруток та самогону.
Стіни будівлі Алли Костюк фото: investigator.org.ua
«Цілу неділю вони в нас прожили. Все повипивали, все повиїдали. позабивали дорожками і коврами всі вікна. Ми по подвалам сиділи, а вони тут жирували», — каже жінка.
Дід Василь, житель ще одного села Кочубеївської громади, каже, що росіян бачив лише здалеку. Вони проїхали його вулицею, але відразу ж були розбиті поблизу Кривого Рогу. Василь розповідає про успіхи «другої армії світу» в степах півдня України з притаманною селянам простотою.
Дід Василь фото: investigator.org.ua
«Ні. Вони тут не стояли. Просто проїхали. Там їм дали піз..лєй на Чумацькому Шляху, це оно там, під Кривим Рогом», — каже дід Василь.
Сам центр громади — село Кочубеївка, в окупації пробув 2 тижні. Спочатку сюди увійшли військові формування так званої ДНР, а вже потім — регулярна російська армія.
Зруйновані будинки в Кочубеївській громаді фото: investigator.org.ua
Людмила Костюк, голова громади, розповідає, що російські найманці із псевдореспубліки поводили себе зухваліше за росіян та мародерили все, що траплялось на шляху. Найчастіше це була оргтехніка, комп’ютери та аудіо системи. Те, що не в силах було забрати з собою, окупанти просто нищили.
Людмила Костюк, голова Кочубеївської громади фото: investigator.org.ua
Саме «ДНРівці» зірвали з сільради український прапор, але такий вчинок «визволителів» ще більше налаштував місцеве населення проти них. Пані Людмила, пригадуючи той день, ледь стримує сльози.
«Прапор зняли «ДНРрівці». Коли я прийшла сюди — прапор валявся он там на землі. Знаєте… я коли це згадую… Ну от, я думала, що більше не буду плакати… Зараз зовсім інше відношення до наших державних символів. Коли раніше ми звикли — ну гімн грає, ну прапор піднімають на урочистостях… Ми це не пропускали крізь себе… Зараз, коли грає гімн — ти не можеш стриматись», — каже Костюк.
Голова Кочубеївської громади не змогла залишити український стяг лежати у бруді. Після довгих перемовин пані Людмилі все ж дозволили забрати його. Зараз він зберігається у неї вдома як своєрідна реліквія та нагадування про окупаційні тижні.
Залишки зброї на вулицях сіл Кочубеївської громади фото: investigator.org.ua
В Кочубеївці потроху налагоджується мирне життя: працюють магазини та ФАП, але зовсім поруч триває війна. Кілька сіл цієї громади і досі потерпають від обстрілів. Цілі населені пункти майже вщент зруйновані та фактично перетворились на привидів.
Схожа з ситуація і в іншій звільненій громаді на Херсонщині — Нововоронцовській. Тут також обстріли з боку росіян не вщухають.
У цьому колишньому районному центрі з шести тисяч жителів залишилась десята частина. В основному — це люди поважного віку і ті, хто не хоче кидати свої домівки. Хоча стіни власних осель не в змозі врятувати від російської артилерії.
Нововоронцовська громада фото: investigator.org.ua
За день до нашої зйомки у цьому домі загинув літній чоловік. Його сусіди, розповідаючи про ті події, не можуть стримати емоцій.
«Жінка вийшла, а тут такий клубінь диму… Такий коричневий дим. А жінка Серьогіна кричить: «Ой Серьожа, Серьожа!» Ми прийшли, а тут вже все», — розповідає один з сусідів загиблого під уламками власного будинку Сергія.
Будинок в Нововоронцовці, де загинув чоловік фото: investigator.org.ua
Додатковий біль: поховати загиблих від російських ракет для жителів Нововоронцовки проблематично, адже кладовище в селищі також потрапляє під постійні обстріли.
Залишки ракет та снарядів на подвір’ях домівок тут є вже звичним сміттям.
Але в селах, що перебувають на самій лінії фронту, ситуація ще гірше. Наприклад, населених пунктів Хрещенівка та Любимівка, що залишаються під контролем окупантів, вже майже не існує. Там не залишилось жодного вцілілого будинку, але і досі є люди. Росіяни просто не випускають жителів з села, використовуючи їх як живий щит від української артилерії.
Ті ж селяни, кому, ризикуючи життям, вдалось виїхати на вільну територію через Кривий Ріг, масово мігрують до сусідніх областей. Близько 30 тисяч з них вирішили тимчасово оселитися саме Кривому Розі.
Для тих, хто має проблеми з житлом, влада Кривого Рогу надає тимчасовий прихисток, наприклад, у соціальному центрі для дітей, вихованців якого на початку війни вивезли до Європи. У бюджеті міста залишились кошти на функціонування цього закладу. Тож тепер тут мешкають ВПО з Херсонщини, більша частина з яких — також діти.
Звичайна картина для Нововоронцовки фото: investigator.org.ua
Херсонців у стінах цього центру запам’ятають надовго, адже споконвічні хлібороби у перші дні після переселення розбили поблизу установи невеликий город, що нагадує їм про звичне життя.
Залишаться після війни у Кривому Розі чи повернуться додому — більшість херсонців ще не знають. Адже багатьом практично нікуди буде повертатись.
А ось маленькі вимушені переселенці, яких ми зустріли в цьому центрі, вже хочуть на Херсонщину, аби обійняти рідних, які залишились під обстрілами.
«Обійняти батька!» — хором відповідають діти на наше питання, що вони перш за все зроблять, коли повернуться додому.
Звільнених сіл на Херсонщині з кожним тижнем стає все більше. У кожного з них та їхніх жителів своя історія і свій біль. Є населені пункти, що майже не постраждали, проте багато й таких, що майже вщент знищені росіянами.
Та вони не зникнуть, поки в них є такі люди, як пані Надія, дід Василь і ще тисячі місцевих, котрі тут залишились, не зважаючи на обстріли, і рятують цей край від знелюднення.
