Создавать практически с нуля команду Дарьевской сельской военной администрации пришлось ее новому начальнику, 48-летнему Анатолию Дидуру. Из-за постоянных конфликтов с жителями громады 15 июня президент Украины Владимир Зеленский уволил с этой должности Ивана Кореня, возглавлявшего Дарьевскую военную администрацию с 28 октября 2022 года. После своего назначения Анатолий Дидур, как он сам признается, его даже в глаза не видел.
17 июля 2023 начальник Херсонской ОВА Александр Прокудин подписал распоряжение о проведении внепланового внутреннего аудита в Дарьевской администрации. Он должен изучить эффективность ее деятельности, а также исполнительного комитета и аппарата Дарьевского сельсовета за период с 3 ноября 2022 по 30 июня 2023 года.
ЦЖР встретился с новым начальником Дарьевской сельской военной администрации и расспросил его о последствиях подрыва россиянами Каховской ГЭС в его громаде, о планах ее восстановления и о том, почему село Никольское, откуда сам Анатолий Дидур родом, оказалось таким богатым на предателей.
«Щоденно обстріли, щоденно руйнації»
ЦЖР: Як підрив росіянами Каховської ГЕС і подальше затоплення прибережних регіонів Херсонщини вплинули на Дар’ївську громаду?
Анатолій Дідур: Після підриву ГЕС різко піднявся рівень води в річці Інгулець, під водою опинилася частина наших вулиць. Зачепило майже всі наші села, крім Лиманецького старостату. Всі інші підтопило: Федорівський, Інгулецький, Микільський, саму Дар’ївку. У Токарівському старостаті підтоплення не було, але пошкоджена дамба і порушилось сполучення між тамтешніми селами – Токарівкою, Новотягинкою і Іванівкою.
Анатолий Дідур, голова Дар’ївської сільської військової адміністрації. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: Як туди дістаються люди? По трасі Херсон – Генічеськ?
Анатолій Дідур: Їздять як і їздили, але на свій страх і ризик. Трохи зачепило водою ще села Понятівка і Микільське – вони дещо вище рівня річок розташовані. А ось у Дар’ївці багато постраждало будинків і у Федорівці. Катастрофічна ситуація була в селі Інгулець.
Проблема в тому, що 80% усіх постраждалих від води будинків були старої забудови, на глині. Майже всі вони не підлягають відновленню.
ЦЖР: Скільки в Дар’ївській громаді загалом постраждало будинків?
Анатолій Дідур: 250. Але крім підтоплення ми постійно страждаємо від російських обстрілів. Вони не припиняються в п’яти селах Микільського і Токарівського старостатів. Щоденно обстріли, щоденно руйнації.
Один із постраждалих від затоплення житлових будинків у Дар’ївці. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: Як багато в цих селах залишається людей?
Анатолій Дідур: Достатньо велика кількість. Ми пропонуємо їм виїхати. Існують же програми з надання тимчасового житла в західних регіонах України і в селі Коблеве Миколаївської області. Але вся молодь з наших сіл виїхала. Люди похилого віку не хочуть, відмовляються: «Ні, тут мій дім». Залишаються тут попри небезпеку, сидять без світла, без газу.
Один із постраждалих від затоплення житлових будинків у Дар’ївці. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: У цих селах немає електроенергії, тож напевно немає й водопостачання? Де люди беруть воду?
Анатолій Дідур: Питну воду ми доставляємо до всіх без винятку старостатів. Але там, де немає світла ми виділяємо води побільше. Також усі наші старостати мають генератори, всі свердловини працюють за графіками. Спочатку вони подавали воду по 4 години, а оскільки зараз літо і спека, ми даємо її по 6 годин. Тож технічну воду мають усі наші старостати.
ЦЖР: Мешканці Токарівського старостату мені розповідали, що місцевий підприємець підвозить їм воду за 100 гривень. Частину людей така плата влаштовує. А ви як ставитесь до цього?
Анатолій Дідур: Негативно.
Одразу ж після свого призначення я поставив собі задачу об’їхати всі села. В першу чергу ті, куди вже півроку ніхто [з представників військової адміністрації] не потрапляв – до того ж Токарівського старостату. На другий же день я зібрав усіх співробітників сільської ради і ми всі поїхали туди. Зібрали людей.
Інцидент з платою за підвезення води там був. Але зараз потреби в тому немає. Ми не забороняємо тій людині це робити. Якщо він хоче возити воду за гроші – хай возить. Це його справа. Але він отримав у допомогу генератор і насос, мотивуючи це тим, що подаватиме місцевим воду. Йому пішли назустріч, але сталося, що сталося. Ми зробили висновки і все виправили. Інше нехай залишається на його совісті.
Рибалка на річці Інгулець, Дар’ївка. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: Чи вистачає мешканцям громади продуктів?
Анатолій Дідур: Це питання повністю вирішене. Навіть якщо трапляються якісь збої, то стратегічний запас ми маємо. На випадок, не дай Бог, поломки якоїсь машини ми перекриємо це іншими варіантами доставки.
ЦЖР: Скільки будинків у громаді постраждало від російських обстрілів?
Анатолій Дідур: На сьогодні у нас зареєстровано близько ста таких звернень по всій громаді. Ми створили комісію, яка виїжджає на первинне обстеження пошкоджених і зруйнованих будинків, складаємо акти. Але для повноцінного проведення таких робіт потрібна заява господарів будинків, їхні дані. Не завжди комісія може потрапити до будинку, бо основна маса людей виїхала до інших регіонів України.
Звісно, спілкуємося з ними телефоном, за допомогою месенджерів, електронної пошти. Вони надсилають документи, ми все оформляємо, реєструємо. Поки намагаємося робити це онлайн.
ЦЖР: Як постраждали від дій окупантів ваші школи, дитсадки, фельдшерські пункти та інші об’єкти інфраструктури?
Анатолій Дідур: У нас вціліла лише одна школа. Ті, що не повністю розбиті, теж добряче постраждали. Приміром, одного прильоту вистачає, щоб вилетіло одразу п’ятдесят вікон. Повністю зруйнований Новотягинський ліцей. У Токарівці взагалі немає жодного вцілілого об’єкта. Але я дуже хочу відкрити школи.
Новотягинка після звільнення від окупантів. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: Дистанційно?
Анатолій Дідур: Спочатку дистанційно. Наражати дітей на небезпеку ніхто не буде. Але якщо зараз наші діти підуть з наших шкіл, то їхні батьки навряд чи вже сюди повернуться. Тож цим треба займатися просто зараз. Бо коли вдасться звільнити лівий берег Херсонщини і нам дозволять відкривати школи, треба бути до цього готовими.
Загалом більше тисячі діток у нас у громаді є. Якщо завтра відкрити школи, то до них готові одразу піти близько 500-600. У майбутньому нам доведеться відновлювати розбиті школи, будемо робити це капітально. Напевно доведеться в усіх них будувати облаштовані укриття. Так же і з дитсадками. Якщо у нас не буде цих закладів, то дітей ми не повернемо. А разом із ними і їхніх батьків. З ким я тут залишуся? З пенсіонерами?
Зруйнована школа в Токарівці. Фото: nvestigator.org.ua / Олег Батурін
«Зараз ми працюємо без вихідних»
ЦЖР: Після свого призначення ви залишили на своїх робочих місцях усю команду свого попередника Івана Кореня?
Анатолій Дідур: А ніякої команди й не було. Я прийшов, а людей немає.
ЦЖР: Але ж Дар’ївська військова адміністрація була створена ще в жовтні 2022 року.
Анатолій Дідур: Так, її створили, був керівник, заступник, секретар. Але самих співробітників було замало. Майже на 15 тисяч населення громади 5-7 працівників – це дуже мало. Добре, що старости тут були. Одна ж працівниця сільради просто втекла в день мого призначення, а Івана Кореня я навіть в очі не бачив.
Соціальна робота велася в громаді дуже погано. Після мого призначення ми одразу почали обдзвонювати всіх, хто працює і хто на простої. Я спілкувався з усіма особисто, переконував повертатися на роботу, казав, що ви нам потрібні. Багато хто повернувся.
Що ж стосується команди, то у мене інше її бачення. По-перше, я нікого не збираюся виганяти. Тим більше тих, хто знає своє діло. Зараз не на часі шукати нових співробітників. Тому я сказав підлеглим: будемо дивитися за результатами роботи. Якщо вони розуміють, що ми одна команда і робимо одну справу, то всі вони працюватимуть і далі. Я ж сам багато чого не розумію і сам постійно вчусь. Для мене це нова справа. Я готовий вчитися і заохочую до цього працівників адміністрації, готовий направляти їх на стажування до інших громад.
Зараз ми працюємо без вихідних. Ніхто зі співробітників військової адміністрації жодного слова щодо цього не сказав. Всі розуміють, що потрібно спочатку створити умови, за яких ми зможемо дозволити собі відпочивати.
Автобусна зупинка в Дар’ївці. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: Ким ви працювали раніше?
Анатолій Дідур: У Дар’ївській виправній колонії. В 2004 році звільнився з неї з посади начальника відділу нагляду та безпеки. Відтоді був підприємцем, займався сільським господарством.
Я сам із Микільського, тут мене всі знають. Коли створили Дар’ївську громаду і проводили перші вибори, в мене запитували, чому я не балотуюсь на сільського голову. Я був впевнений, що тоді не зміг би нічого змінити на краще. А зараз вирішив, що з’явився такий шанс. Хоча, говорять же – не дай Боже жити в добу великих змін. Але я погодився.
На посаді начальника військової адміністрації важко було в перший тиждень, коли не було людей. Про своє призначення я дізнався о восьмій годині вечора, а в половину першої ночі, буквально за кілька годин я уже «отримав ляща»: мене почали питати, скільки в громаді затоплених будинків, скільки вивезених людей. Так я починав свою роботу.
Подвір’я у Дар’ївці після затоплення. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: З якими питаннями до вас найчастіше звертаються мешканці громади?
Анатолій Дідур: З усіма: військкомати, вода, гуманітарка, соціальні виплати. Питань дуже багато. Але людям здебільшого потрібна інформація: що їм треба робити, до якого кабінету звернутися, як оформити документи? Також вони потребують простого спілкування. Всі питання ми намагаємося вирішувати одразу. Номер мого особистого телефону є у кожного мешканця. Ми опублікували номери телефонів усіх старост. Ми не ховаємось. Старости працюють 24/7. Так, тяжко. Так, немає часу на особисті справи. Але кожен із нас прийняв таке рішення. Я сам відповідаю на всі телефонні дзвінки. Хіба що передзвонюю людям, якщо перебував на якійсь нараді. А так я на місці постійно.
Зараз ми намагаємося вирішити питання з водопостачанням у Лиманецькому старостаті. Коли я дізнався про цю проблему, то спитав у місцевих: «Чому ви мовчали про це раніше?» А вони: «Та якось звикли перебиватися своїми силами». Розповідаю про це на обласному рівні, а там мені кажуть, що ніхто ніколи раніше не порушував питання з водою у Лиманці. Я підняв документи — за останні три роки не було щодо цього жодного звернення, жодного крика про допомогу.
Річка Інгулець. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
ЦЖР: Чи повертаються додому мешканці вашої громади?
Анатолій Дідур: Цього хочуть усі. Частина людей навіть почала відновлювати зруйновані будинки. Вони не чекають. Я побував особисто в кожному зруйнованому будинку і бачив їхній стан. Люди потребують багатьох будівельних матеріалів – покрівлі перекривати, підлоги робити. Все, що у нас є в наявності ми їм видаємо. Але цього недостатньо. Та, дякувати Богу, наші заявки зараз вирішуються на обласному рівні, знаходимо де й які залишки є в інших громадах.
ЦЖР: Як у вас зараз з медичною допомогою? Чи можуть люди отримати її в Дар’ївській громаді хоча б на базовому рівні?
Анатолій Дідур: З цим ще багато недопрацювань. Важко. Я мрію запустити стаціонарне відділення первинної медичної допомоги в Дар’ївці. Склали список потрібного їм обладнання, намагаємося його знайти де тільки можна. Поки в Дар’ївці відкрили рентген-кабінет, але немає флюорографа. Звернулися по допомогу до волонтерів.
Нашому головному лікарю я кажу: повертайте лікарів. Він каже, що вони сюди не поїдуть, бо їм потрібно житло. Але ми готові вирішувати це питання.
ЦЖР: Мешканці Токарівського старостату дуже хвалили свого фельдшера, який дивом вижив і був важко поранений 26 лютого 2022 року, коли окупанти під Херсоном розстріляли і підірвали машину швидкої допомоги. Чи працює він зараз?
Анатолій Дідур: Так. Він залишається в селі і ми за це йому дуже вдячні. Перебувати там під постійними російськими обстрілами і надавати першу медичну допомогу всім, хто її потребує – це справжній героїзм.
На вулицях Дар’ївки можна зустріти безліч котів. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
«Дякувати Богові, майже всі колаборанти поїхали на свою «историческую родину»
ЦЖР: Під час окупації чимало зрадників виявилося в селі Микільське. Ворогу побігли служити директорки місцевого ліцею і дитсадка Оксана Кривенкова і Лариса Лаврова. Окупантам навіть вдалося на деякий час запустити роботу цих захоплених навчальних закладів. Також на бік ворога перейшов тодішній староста Микільського Володимир Юдін і всі співробітники цього старостату. Чому саме в цьому селі виявилося найбільше колаборантів такого рівня?
Анатолій Дідур: Думаю, в якійсь мірі ми всі в цьому винні. Якщо говорити відверто, то до повномасштабної війни в побутових розмовах або застіллях, приміром, на день народження, деякі люди відкрито говорили, що «Путін — молодець», або щось про «гарну, велику Росію». Ми ж переважно просто не звертали на такі слова увагу. Якби ж ми на них належним чином реагували, то й, мабуть, усе було б по-іншому. Дякувати Богові, що майже всі ці колаборанти вже поїхали на свою «историческую родину». Якщо їм там буде краще, нехай їдуть і піднімають там свою Росію.
Один із постраждалих від води гаражів у Дар’ївці. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
До речі, в Микільському багато залишилося таких, хто намагався влаштуватися на роботу при окупантах і хто охоче отримував від них так звану гуманітарку. Вони підтримували росіян і з якихось причин не виїхали. Я не знаю, чи спілкуються вони зараз з представниками окупаційної влади по телефону, чи передають їм якісь координати – цим нехай займаються відповідні служби. Але наше завдання, як на мене – змінити їхнє ставлення до України. Це моя позиція. Вони ж тут народилися, тут виросли. Тут вони формували свою думку, на яку ми раніше вперто не звертали уваги. Це наша помилка і ми маємо її виправити.
Так, люди хочуть, щоб усі місцеві колаборанти швидко були покарані. Але я певен, що вони неодмінно постануть перед Законом. Ось у нас у Микільському є чоловік, який ходив зі «смітниками» для голосування на незаконному референдумі 23-27 вересня 2022 року. Він колишній староста. Каже, що готовий тепер на колінах у людей просити вибачення і постати перед судом. Стверджує, що саме тому не хотів нікуди тікати і залишився в селі. Як до цього ставитися? Я не знаю.
Підірваний російськими окупантами міст через Інгулець біля Дар’ївки. Фото: investigator.org.ua / Олег Батурін
Також у нас була доволі скандальна історія стосовно електронних шкільних підручників. Частина людей обурювались: «Навіщо видавати ці підручники дітям, які ходили в школу при орках?» Але ж це наші діти, вони залишились тут, тут будуть підростати. Вони не винні, що батьки їх віддали до «російської» школи! Діти точно не приймали такого рішення. З батьків, так, можна і потрібно за це спитати. Нехай пояснюють, які у них були мотиви. Не знаю, чи має бути для них якесь покарання і яким саме, але їхні діти мають рости в Україні і в них жодним чином не можна плекати ненависть до нашої країни.
Як мешканці сіл Токарівка, Новотягинка і Іванівка Дар’ївської громади пережили окупацію, хто з місцевих співпрацював з загарбниками і як склалася доля колаборантів читайте в репортажі «Лисиці росіянам було шкода, людей – ні». Мешканці прибережних сіл Херсонщини пережили окупацію, а зараз змушені покидати свої домівки».
