Ирина Дубас: «Оккупанты говорили, что я наводчица ВСУ, а еще пропагандирую образование на украинском, а в России это не положено»

18 августа 2022 года российские оккупанты похитили Ирину Дубас, директора Новокаховского лицея №3. Это произошло в селе Урожайное Бериславской громады, что на правобережной части Херсонщины – женщина  приехала увидеться с мужем перед своим выездом на подконтрольную украинскую территорию, запланированным на 20 августа.

Перед этим представители оккупационных властей Новой Каховки несколько раз упорно требовали от Ирины Дубас перейти на их сторону. Главную роль в этом играли местные коллаборанты.

Ирина Дубас уверена, что к террору против педагогов оккупационные власти прибегли из-за своей неспособности возобновить учебный процесс в Новой Каховке и жажду больших денег у коллег-предателей. До сих пор в этой громаде так и не заработали ни одни из захваченных россиянами школ и детсадов.

ЦЖР уже публиковал истории Оксаны Якубовой, директора Новокаховского лицея №2, которую оккупанты схватили 17 августа 2022 года и Виктора Пендальчука, директора Каховской школы №1, которого похищали дважды.

В интервью Центру журналистских расследований Ирина Дубас рассказала, как оккупационная власть  принуждала к сотрудничеству, о своем пребывании в плену и о том, как удалось сберечь в украинской школе всех учеников Новокаховского лицея №3. 

«Ми не втрачали надії, що сьогодні-завтра Нову Каховку звільнять»

Олег Батурін: Де вас застала велика війна?

Ірина Дубас: Під Києвом, у Бучанському районі. Я знаходилась у готелі при клініці. Мені тільки-но зробили операцію і я готувалася до наступних процедур, які призначили якраз на 24 лютого 2022 року.  

Десь о пів на п’яту ранку доньці, яка була разом зі мною в клініці, зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна. Ми відразу увімкнули телевізор. У сказане чоловіком я не могла повірити. Тим більше, що неподалік від клініки є полігон, там постійно відбувалися якісь тренування і я звикла до звуків звідти. Тож коли зранку пішли танки, полетіли літаки, почулися стрільби, я вирішила, що це просто продовження якихось навчань.

В якийсь момент донька спустилася до директора готелю і він сказав нам терміново виїжджати саме через сусідство з цим об’єктом, куди могла зайти потужна військова техніка. Тож перебувати там далі було небезпечно. Ми зібрали речі, але ніяк не могли викликати таксі, щоб доїхати до автостанції. Пам’ятаю купи людей у районі автостанції і розташованого поруч залізничного вокзалу: всі кудись бігли, поспішали. І тут ще й я зі своїми шрамами. 

Я була у відчаї. Бо розуміла, що залишатися тут мені немає де. Чоловік сказав їхати у будь-який інший бік, тільки не до Києва, бо росіяни йдуть зараз саме на столицю. Тож я вирішила їхати додому – в Нову Каховку. З донькою сіли на автобус до Умані. А з Умані за 4 тисячі гривень на таксі доїхали до Миколаєва. Там нам сказали, що далі проїзду немає, бо мости розведені. Чоловік під’їхав за нами на машині біля четвертої ранку 25 лютого на розвилку на об’їзній під Миколаєвом, і забрав нас. У дорозі я прочитала в телефоні, що в Новій Каховці на Каховській ГЕС вже висить російський прапор. Дорогою з Миколаєва ми зустрічали багато наших танків, які йшли з боку Нової Каховки.

Наслідки боїв на дорозі через Шилову балку, 2 березня 2022 року. Скріншот відео з соцмереж

Нас попередили, щоб ми не під’їжджали до Каховської ГЕС, бо там точилися страшні бої. Неподалік від гідроелектростанції російські військові – а я вже бачила, що то були саме вони – повискакували з-за дерев і стали стріляти по нашій машині. Ми бігом обігнули кільце на Шиловій балці і погнали на Урожайне – в цьому селі під Бериславом мешкав мій чоловік. 

В Урожайному на той момент орків ще не було, але все навколо тряслося, здригалося. Було дуже страшно. Ми залишилися в Урожайному, я працювала онлайн. Співробітники ліцею постійно, в режимі нон-стоп, розповідали, що відбувається в закладі і в місті. В ліцеї тоді ховалися жителі нашого мікрорайону.

Олег Батурін: У підвалі?

Ірина Дубас: У нашому ліцеї є напівпідвал. Інших бодай якось пристосованих місць для укриття в нашій частині міста не було. В перші дні великої війни там ховалися до сотні людей. Деякі навіть жили в нашому підвалі до трьох тижнів. Я ж з Урожайного не могла виїхати до 13 березня, бо не було зеленого коридору через Каховську ГЕС. 

Потім оголосили про «коридор» з Берислава до Нової Каховки і ми з донькою вирішили їхати. Я відчувала, що мій колектив у паніці. Треба було організувати чергування людей, заспокоїти їх, розмовляти з ними не лише по телефону або зуму. 

13 березня ми вже були в Новій Каховці. Я приходила до ліцею щодня. Діти продовжували навчатися онлайн. А орки тим часом далі займали місто і облаштовувалися. Ми не знали, як воно все буде. Законний міський голова залишався теж на місці, заспокоював нас. Директори шкіл Нової Каховки всі працювали, всі були на місці, майже ніхто в березні не виїхав. Лише в квітні почали виїжджати. 

Ми до останнього були в Новій Каховці. Допрацювали навчальний рік, подали всі документи на випускників до Кривого Рогу, щоб вони змогли отримати свідоцтва. Закрили всі журнали, підручники, документи, архіви. Я дуже вдячна нашим вчителям, які великі молодці. Навіть ті, хто виїхав з окупації до Польщі, Німеччини, постійно були на зв’язку, робили все необхідне. Ми вже все підготували до наступного навчального року і не втрачали ані на хвилину надії, що сьогодні-завтра Нову Каховку звільнять.

«Рєзніков після підвалу в окупантів просто сяяв від щастя»

Олег Батурін: Коли окупаційна влада почала тиснути на вчителів, на вас і ваш колектив?

Ірина Дубас: У квітні 2022 року гауляйтер Володимир Леонтьєв викликав усіх керівників навчальних закладів Новокаховської громади. Ми пішли, бо розуміли, що знаходимося в окупації і варто послухати, що ж нам скажуть. Леонтьєв хвилин 45 розповідав, що дітей потрібно навчати, що вони не винні і що «Росія тут назавжди». Казав, що українську мову планують зберегти, але вона буде другорядною, а головною буде російська і саме нею будуть викладати всі предмети. Запевняв, що нікого з освітян окупанти не будуть чіпати, тероризувати і до чогось примушувати. Мовляв, хто хоче – той хай і працює: «Отримуєте зарплату з України? Прекрасно – будете мати дві зарплати: і від України, і від Росії». 

Олег Батурін: Де це відбувалося? Хто був на цій зустрічі з Леонтьєвим?

Ірина Дубас: У великій актовій залі міськради, на третьому поверсі. Пам’ятаю, там досі висіла вся українська символіка. Леонтьєв казав про «русскій мір», а навколо були написи «Новокаховська міська рада» українською, наші прапори. 

На зустрічі було з 20-25 присутніх. З них мені запам’ятався Роман Пашкевич (на той момент він очолював організаційний відділ Новокаховської міської ради і перейшов на бік ворога, — прим. автора), все бігав, поклони бив Леонтьєву. А ось В’ячеслава Рєзнікова,  директора ліцею №10, який одним із перших з освітян перейшов на бік окупантів, на зустрічі не було. Його тоді вже схопили росіяни і тримали на підвалі. Ми потім з колегами переживали, що так і не наважилися на тій зустрічі спитати Леонтьєва, коли вони відпустять Рєзнікова. 

Про перших колаборантів серед колег ми дізналися за кілька місяців. Цьому передувала показова історія. 29 червня у мене день народження, а наступного дня відзначала ювілей директорка Корсунської гімназії Світлана Дук. Ми зібралися невеликим колективом директорів навчальних закладів у колишньому кафе «Золота рибка», поруч із пристанню, щоб трохи відзначити обидві події. Світлана Олександрівна тоді піднімала келих за ЗСУ, казала: «Смерть ворогам, перемога буде за нами, ЗСУ – найкращі», і тому подібні речі. А вже 1 липня ми дізналися, що вона зголосилася стати директором «російської» Корсунської гімназії.

Тоді ж ми дізналися і про інших колаборантів-освітян: В’ячеслава Рєзнікова, Лілію Гришагіну. Остання взагалі дуже стрімку кар’єру в окупантів зробила, а була ж моєю подругою. 

У кінці червня Гришагіна мені телефонувала і переконувала погодитися на співпрацю з росіянами. Мовляв, Україна більше не платитиме нам зарплату, банківські картки нібито заблокують, а нам треба жити далі. Я відчула, що мізки їй опрацювали як слід. Згодом мої знайомі  сказали, що увесь колектив ясла-садка №6 «Теремок», де на той час Лілія Гришагіна була завідувачкою, виявився проросійським. Одну мою знайому, яка взагалі не мала відповідної освіти, Гришагіна запросила в «Теремок» вихователькою. Ця знайома мені сказала, що робить це заради грошей, але зрештою за те літо росіяни їй заплатили нуль рублів. А кар’єра Гришагіної пішла у гору і вона стала  окупаційною «директоркою» школи №1.  

У липні 2022 року до мене в ліцей приїхав В’ячеслав Рєзніков, призначений на той час начальником окупаційного відділу освіти міста, з озброєними російськими військовими. Ще з ним була Заряна Ус, яка показала мені своє посвідчення: «пресс-секретарь администрации Новой Каховки» і пояснила, що працює прессекретарем гауляйтера міста Володимира Леонтьєва.

Заряна і Рєзніков стали мені розповідати, яка у мене передова школа, що вона входить у «топ-100» кращих шкіл України, і що їм потрібно, аби я погодилася працювати за російськими програмами. Мовляв, це стане прикладом для інших директорів. Вони сказали, що десятки моїх колег уже погодилися працювати з ними. То була неправда і я про це знала. Зрештою вони сказали, щоб я дала їм свою відповідь через три дні і залишили мене в спокої.

За три дні мені подзвонив Рєзніков і запросив до міської ради, де знову завів ту саму пісню. А він же встиг побувати на підвалі у окупантів, ми тоді його дуже жаліли. Але в каббінеті Рєзніков виглядав зовсім іншим –  він просто сяяв від щастя. Став наказувати мені приступати до роботи і організовувати навчальний процес. Переконував,  що росіяни вже майже в Миколаєві і що я повинна вже визначитися.

Я його запитала: чи не з’їхав він з глузду? Бо він же значно молодший мене і постійно раніше бігав навколо мене з питаннями, як треба управляти школою. Але в ті дні в окупації я переконалася, що з ним уже нема про що говорити, в голові у нього була суцільна каша. Він був переконаний, що всією Україною ледь не Путін з Києва керує.

Він виглядав дуже впевненим у собі, на обличчі – жодного сліду від перебування у підвалі. Не знаю, як йому це вдалося, бо під моїми очима чорні плями після підвалу залишалися дуже довго. Рєзніков теж був на підвалі, але на його обличчі не було помітно нічого, крім щастя. Я сказала йому свою остаточну відповідь, що з росіянами не співпрацюватиму в жодному разі.

Потім Рєзніков ще раз приїжджав до нашого ліцею з трьома озброєними військовими і в супроводі шести місцевих чоловіків, переважно, колишніх сторожів, яких свого часу звільнили за пиятику. Серед них був Осипенко Павло Сергійович, відомий  місцевий «співак», який працював у палаці культури та інших закладах. З ними була Людмила Топоркова, яку Рєзніков представив своїм заступником з господарчої частини. В очі мені він не дивився. Сказав, щоб я передала всі приміщення ліцею разом з усім майном Топорковій. 

Олег Батурін: Коли це це відбувалось?

Ірина Дубас: У серпні. Я навіть не думала, що росіяни можуть вчинити так з нами. Всі ці привезені п’янички на чолі з Павлом Осипенком силою відібрали всі особові справи у мого заступника. Людмила Топоркова, ніби вибачаючись, сказала мені: «Ирина Петровна, ну вы же меня понимаете, мне надо всё принять и так далее. Я вас очень уважаю, но я обязана, мне деваться некуда».

Далі Рєзніков позривав всі стенди, які були в ліцеї з українською символікою. Зривав він це з явною насолодою і з величезною ненавистю, наказавши п’яничкам усе повикидати. Ми більшу частину зображень з українською символікою встигли заховати, але там залишалися оголошення для учнів з зображеннями невеличких прапорців і тризуба. Рєзніков усе розтоптав, розірвав і начепив на вікні оголошення «О наборе в лицей на обучение на русском языке». І розпорядився, щоб до ліцею ніхто не заходив.

Я віддала Топорковій ключі. П’янички в той же день замінили замки на всіх чотирьох дверях закладу. Доступу до своїх робочих місць ми вже не мали.

«Ирина Дубас отдала всё. Можете её отпускать»

Олег Батурін: Як росіяни вас затримали? Коли це сталося?

Ірина Дубас: Ми з Оксаною Якубовою, директоркою ліцею №2 вирішили виїжджати з окупації, призначили виїзд з Нової Каховки на 20 серпня 2022 року. Але не склалося. 

17 серпня я вирішила на кілька днів поїхати до чоловіка, в село Урожайне. Тоді через Каховську ГЕС на автобусі ще можна було проїхати. Наступного дня я подзвонила Оксані Якубовій ще раз переговорити про наш виїзд. На дзвінок відповів її чоловік Микола Плюйко і сказав, що Оксану вчора забрали росіяни. Приїхала автівка з ФСБшниками, оточили їхній будинок, перестрибнули через паркан, схопили  Оксану і вивезли. 

Я зрозуміла, що за мною теж можуть прийти. Швиденько почистила телефони. А близько 14:30 того ж дня, 18 серпня, ми почули гавкіт собак. Чоловік сказав: «Іро, до нас поліція». Дивлюсь: вони всі у балаклавах, стрибають через паркан, біля двору стоїть мікроавтобус. Чоловік встиг їм крикнути, що у нас у дворі вівчарки.

Олег Батурін: Ви були вдома тільки з чоловіком?

Ірина Дубас: Ще була його 73-річна сестра, вона має інвалідність, на милицях, і ще робітник. Далі все було як у селі — зібралося багато людей. Попри те, що якраз на нашій вулиці проживало багато орків. Вони ремонтували танки і облаштували там величезний склад, з якого постійно щось завантажували і вивозили. Тому цивільних вони не чіпали. Але в той момент посходилися і всі ці російські військові, побачили п’ятьох ФСБшників і спитали їх, що сталося. Один із ФСБшників відповів, що через мене незадовго до того в Урожайному вибухнули російські склади і школа. 

ФСБшники швидко приставили всю нашу родину до стіни, навіть сестру чоловіка на милицях. Позабирали всі телефони, разом із кнопочним. Головного з ФСБшників звали Умар, можливо, це його позивний. Умар кричав на мене: «Ирина Дубас, собирайтесь!» Я запитала, чи можу хоча б переодягнутися і взяти з собою ліки, бо я після лікування постійно була на уколах. Умар дозволив, але наказав збиратися також чоловікові і його сестрі. Я попросила залишити їх у спокої і вони несподівано погодились, але попередили чоловіка: «Если хотя б кому-то сообщишь, будешь сидеть там же, где и она». 

Я запитала, куди мене везуть і у відповідь почула: «Узнаете потом». Кинули мене до машини і повезли. На той момент через обстріли ЗСУ дорога через Каховську ГЕС була сильно пошкоджена, тому везли через шпали, де проходила залізниця. 

Привезли до Нової Каховки, до будівлі поліції. Я сказала, що мені потрібен лікар, щодня робити уколи. А поліцейський на це: «Я не могу. У нас врача нет». Я сказала, що тоді тут просто помру. Поліцейський став радитися з іншими, з якимись бурятами – їх тоді було багато в поліції. Згодом він сказав: «А Оксана Якубова же учительница? Учителя умеют всё. Мы посадим вас к ней, и она будет делать вам уколы». Ось так вони «вирішили» моє питання.

Потім прийшли якісь люди з автоматами. Одного з них, Миколу Насєдкіна, я впізнала. Коля колись навчався в нашій школі індивідуально, бо мав вади розвитку. Виявилося, що він працює в поліції на окупантів охоронцем. До речі, він з дуже відомої у Новій Каховці родини.

Мене завели до колишнього паспортного столу і заштовхнули до так званої «VIP-камери» №3. Там уже знаходились Оксана Якубова, Олена Пелешок, голова Зеленопідської громади і Світлана Коротун, голова Верхньорогачицької громади. 

Олег Батурін: Вас одразу почали допитувати? Хто саме?

Ірина Дубас: Так. Допитували ті самі, хто мене і забрав. Я їх запитала, за що мене схопили.  Відповідь була: «Вы — наводчица ЗСУ. В Урожайном уничтожили школу, сельский совет, склады с продуктами для народа. Вы на территории России пропагандируете образование Украины. Вы организовываете онлайн-обучение. Вы не даёте детям нормально учиться. По нашим законам это не положено, поэтому вы будете осуждены на срок от 12 до 15 лет лишения свободы. И если вы не согласитесь и не напишете заявление на имя Владимира Леонтьева, что вы откроете свой лицей и что он будет работать, мы будем вынуждены вас перевезти в Крым или в Россию, где вас осудят».

Це говорив Умар, інші просто спостерігали. На третій день під час допиту Умар сказав мені: «Вы мне в мамы годитесь. Только моя мама умная — она бы быстро согласилась на вашем месте, а вы мне тут представления устраиваете». 

Умови в камері були жахливі. До туалету випускали лише двічі на день – вранці і ввечері. Якщо зовсім не було сил терпіти – можна було ходити у куточку, у відерце з-під майонезу. Їсти нічого не давали, перші три дні росіяни нічого взагалі не приносили. Нас підгодовували або проститутки, яких там теж тримали, або інші бранці, яким приносили щось поїсти рідні. Мені кинули кожуха, я на ньому спала на підлозі, на цих восьми квадратних метрах, у сорокаградусну спеку. Я попросила Оксану Якубову робити мені уколи. А росіян узагалі не цікавило, чи все нормально з нами, чи можу я приймати ліки.

Я сказала про це Умару: чи усвідомлює він, в яких умовах нас тут тримають? А він мені: «А при чем тут я? Я же над вами не издеваюсь. Это ваши за вами так ухаживают. Ваш же Сергей Москаленко сейчас директор СИЗО». Але відпустити нас він відмовився. Тривали розмови за розмовами, допит за допитом.

На третій день Умар встиг вивчити мій телефон, зробив скріни, і висував мені претензії за його змістом. Виявилося, що про моє зникнення дізналися і всі почали мені писати, питати, де я, що зі мною? Також якісь повідомлення мені надсилали колеги, представники міністерства освіти України, багато з яких були суто робочими. Уявіть стан цього Умара. У нього, мабуть, ледь розрив серця не стався, коли він бачив і читав усе це. 

Того ж дня я з вікна побачила свого чоловіка. Він приїхав з Урожайного дізнатися щось про мене. Йому дозволили передати мені їжу, білизну, предмети гігієни. Також приходили до мене мої колеги. Їм один раз дозволили мені щось передати. Більше не дозволяли.

Олег Батурін: Потім ще були допити?

Ірина Дубас: Не допитували лише на другий день, а так постійно, поки мене не звільнили.  Я розуміла, що мого викрадення причетна Лілія Гришагіна. Бо 22 серпня Умар сказав мені, що я повинна передати їй стільки-то телевізорів, планшетів і нетбуків для відкриття окупантами школи №1. Мої заступники і бухгалтер збирали по всьому місту цю техніку і відвозили Гришагіній. Частину речей відвіз мій чоловік і при ньому Гришагіна подзвонила Умару і сказала: «Ирина Дубас отдала всё. Можете её отпускать». 

Умар тоді викликав мене і сказав: «Я вам даю два дня. Леонтьев ждёт ваше заявление и что вы 25 августа придёте на его совещание и ваш лицей начнёт работать. У вас же много детей, они хотят учиться».

23 серпня мене відпустили. В той же день у Лілії Гришагіної згоріла квартира. Один із поліцаїв тоді ще сказав мені: «Добре, що ви, ваш бухгалтер, заступник і ваш чоловік у цей момент були якраз у поліції. Інакше б ви всі сиділи за підпал її квартири». (Насправді ж Гришагіна  буквально погоріла на крадіжці: причиною пожежі стало коротке замикання через недбале встановлення двох кондиціонерів, викрадених колаборанткою  у початковій школі ліцею №2 — прим. автора).

Чоловік мене забрав з поліції, а 24 серпня відправив мене з Урожайного до Нової Каховки, щоб мене забрав перевізник на підконтрольну українську територію, куди я виїхала 25 серпня. Того ж дня бомбанули дорогу через Каховську ГЕС і проїхати уже не було як. Слава Богу, до чоловіка через це вже ніхто з російських військових не добрався. 

Олег Батурін: Тобто, окупанти йому також не давали спокою?

Ірина Дубас: Так, ФСБшники ж там усім розповіли, що його дружина «наводчиця». Чоловіку теж дісталося через мене. Військові, які були в Урожайному, казали після мого затримання, що це я наводила на їхні об’єкти в селі. 

«Леонтьєва підвели незнання ним людської психології і жага до грошей»

Олег Батурін: Коли вас тримали в полоні, чи чули як росіяни поводились з іншими бранцями?

Ірина Дубас: З нами сиділа жінка з Нової Каховки, яка перед моїм затриманням вже відсиділа 24 дні. Вона займалася збиранням відходів, а у неї нібито знайшли склад зброї. Її посадили, постійно виводили на допити, знущалися з неї. Не раз її приводили назад до камери всю у крові, я це бачила. Важко це згадувати. 

Ще була інша жінка, з села Високе Тягинської громади, рудоволоса. Її рідний брат був в АТО. Її теж виводили, струмом катували. Але вона небагатослівна була, дуже хвилювалася, бо її шантажували маленькою донькою, погрожували. Та й Високе ще було в окупації. Але дівчата не здавалися.  

Так само допитували голів Зеленопідської і Верхньрогачицької громад, а з підвалу ми постійно чули чоловічі голоси, вони кричали, з них сильно знущалися. Навіть досі я не можу це спокійно згадувати, настільки це було страшно. 

Олег Батурін: Вас увесь час тримали в одній камері?

Ірина Дубас: Ні. В останній день нас удвох з Оксаною Якубовою перевели до п’ятої камери, де до того тримали полонених хлопців. Як нам пояснили, їх вивезли на обмін. Як ми тоді раділи за тих хлопців, хоча й не знали, чи кажуть нам поліцаї правду. Знаю, що один із цих полонених був лікар (мова про військового медика з Вінницької області Юрія Армаша, інтерв’ю з яким опублікував ЦЖР, — прим. автора).

Олег Батурін: Чому ви вирішили, що вас захопили саме ФСБшники? Вони представлялися вам?

Ірина Дубас: Ні. В поліції до нас поставили охорону з місцевих поліцаїв, вони розповіли, що працюють на окупантів за гроші — їм платили три тисячі гривень на місяць. Коли нас випускали на вулицю вранці і ввечері, ці охоронці багато чого нам розповідали. Вони й сказали, що мене забирала саме ФСБ, і що живуть вони в медичному центрі «Богдан», навпроти поліції. 

Олег Батурін: Скільки років Умару, який вас постійно допитував? Звідки він?

Ірина Дубас: 33-35 років. Він мені казав, що шукає мою доньку, але вона на початку серпня виїхала з окупації. Вона працювала в податковій інспекції, тож встигла виїхати доволі вчасно. Умар мені казав: «У вас дочь такая же как я. А вы должны нас, молодёжь, слушаться. И образование у неё хорошее, как у меня». Ще додав, що його мати теж вчителька. Не знаю, звідки він родом. В будь-якому разі – точно з північного Кавказу. 

Олег Батурін: Ви не шкодуєте, що повернулися в перші дні великої війни на Херсонщину? 

Ірина Дубас: Ні, не шкодую. Не випадково ж у моєму колективі ніхто не перейшов на бік ворога. Я вважаю, що тут допомогла моя позиція, мій патріотизм. І я завжди буду безмежно вдячна своєму колективу.

Олег Батурін: Ваш ліцей окупанти так і не змогли відкрити, розпочати там навчання?

Ірина Дубас: Не змогли. Ще серпні 2022 року вони все звідти вивезли. Всі парти, квіти у вазонах, навіть жалюзі поздирали. На «Урали» свої завантажили і вивезли. Щось із того вони перевезли до ліцею №1, який «очолила» Лілія Гришагіна. 

Олег Батурін: Скільки загалом освітян з Нової Каховки затримували росіяни?

Ірина Дубас: Крім мене і Оксани Якубової вони затримували ще Людмилу Гайсенюк, директорку ліцею №6. Її затримали першою і протримали одну ніч. Її здала окупантам колаборантка з цього ліцею, яку потім там призначили «директором» (мова про Наталію Краюшкіну, — прим. автора). Людмила Гайсенюк віддала всі телевізори зі свого ліцею і на ранок її відпустили.

Олег Батурін: Як ви гадаєте, хто зіграв ключову роль у репресіях проти вас і ваших колег? Це була виключно ініціатива росіян, чи тут посприяли місцеві зрадники?

Ірина Дубас: Місцеві. Адже як гауляйтер Нової Каховки Володимир Леонтьєв не намагався, йому так і не вдалося створити більш-менш нормальну команду. Він думав, що завдяки колаборантам, таким як Роман Пашкевич, Артур Григорьєв, В’ячеслав Рєзніков він матиме потужну команду. Але його підвело незнання людської психології. Це була його помилка як організатора і менеджера, бо з колаборантів ніколи нічого путнього не буває. Саме він дав Рєзнікову завдання налагодити освітній процес у місті, але не врахував, що ця людина не має взагалі жодного авторитету і досвіду управління. Мене завжди дивував стрімкий кар’єрний зліт Рєзнікова ще до повномасштабної війни. До призначення директором ліцею №10 він працював в одному з місцевих профтехучилищ, садив там дерева, прибирав територію, не мав взагалі ніякого досвіду керівної роботи. Мені здавалося, що в тому ліцеї вистачало досвідчених вчителів, фахівців, яких цілком могли призначити замість нього. 

Та якщо Рєзніков просто виявився «слабким ланцюгом», то у випадку зі Світланою Дук і Лілією Гришагіною спрацювали гроші. Вони перейшли на бік окупантів виключно заради грошей.

Олег Батурін: Вони отримали те, на що розраховували?

Ірина Дубас: Окупанти їм обіцяли платити добряче. Але по факту виявилося інакше. В інтернеті викладали відомості з їхніми зарплатами. З них виходило, що Лілії Гришагіній платили 38 тисяч рублів на місяць. Це неабияка зарплата для директора – це ж навіть 18 тисяч гривень немає. Якби ж вона працювала директором українського навчального закладу, то отримувала б значно більше і була б спокійна за своє майбутнє. 

Я впевнена: саме через те, що Володимир Леонтьєв підібрав навколо себе слабеньку команду з ласих до грошей людей, не з того розпочав і не ті пріоритети обрав, терор проти освітян і розпочався.

Нам у якійсь мірі пощастило, що освітою вони зайнялися дуже пізно і нічого в Новій Каховці так і не змогли зробити. Суджу за своїм ліцеєм. До повномасштабної війни у нас було 637 учнів. А зараз навчається 625. Тобто, нам вдалося зберегти і колектив, і дітей. Так, частина учнів залишається на окупованих територіях, вимушено перейшли на сімейне навчання або на екстернатну форму і виходять на онлайн, здають контрольні роботи, коли мають таку можливість. Ми не рахувалися з часом і з силами, аби тільки не втратити дітей. 

І нам, на відміну від окупантів, це вдалося.