Итак, сегодня 18 мая. Самая значительная дата в истории крымскотатарского народа. Депортация, коснувшаяся каждого. День, когда каждый год мы вспоминаем о трагическом прошлом, о сотнях тысяч погибших, когда-то живших на крымской земле. День, когда ежегодно мы мечтаем о светлом будущем, о сотнях тысяч (может и миллионах) счастливых наших потомков, которые когда-нибудь будут свободно жить на крымской земле, пишет в Facebook Арсен Жумадилов, генеральный директор ГП «Медицинские закупки Украины», военнослужащий ВСУ.
Тут я би міг навести одну з тисяч історій-спогадів того дня, що щемить серце.
Але не буду. Цього року 18 травня особливе з кількох причин.
По-перше. Україна, як держава і як суспільство, останні 8 років була донором моральної і формальної підтримки нас, кримських татар. У справі вшануванні жертв минулого, у співпереживанні нам в умовах сучасності українці були поруч. Більше цього не буде. Принаймні не в таких обсягах.
Війна проти Росії, кривава та тотальна, перетягла все на себе, виснажуючи моральні сили українців.
Формальні аспекти підтримки залишаться, проте реального наповнення вже немає. І ще довго не буде. Нема сил співпереживати чужому та ще й колишньому горю, коли в рідних і близьких або в найближчих друзів буквально зараз розгортається горе масштабів, яке ледь витримує людська психіка.
Формально будуть заставки на ТБ та заяви службовців, що займаються регіональною політикою. Реально.. Ви багато сьогодні бачили постів пересічних українців, або лідерів думок зі словами підтримки кримським татарам? От і я — не багато.
І це точно не та ситуація, де слід когось звинувачувати. Те, як українці сьогодні (і в лавах українського війська кримці) боронять свою землю, яку жертву вони при цьому несуть, — достойне оспівування в героїчних епосах на століття вперед.
По-друге. І це вже хороша новина. Україна обов’язково має перемогти в цій війні, Іншаллах. При цьому РФ уже зазнала поразки. Це той випадок, коли час ніби зробив стрибок назад. Як у тому фільмі — ми всі знаємо, що в майбутньому РФ програє в війні, а наразі передивляємось кадри того, як саме це відбулось.
Чи означає це автоматичне і негайне звільнення Криму з-під окупації? Ні. Чи означає це напівавтоматичне (з певним ручним зусиллям) і відкладене в часі звільнення Криму з-під окупації?Так.
Щодо ручного зусилля поясню.
Ми, кримські, маємо припинити обирати між свободою та миром.
Ми, кримські татари, маємо згадати історію боротьби за наші права в минулому, відновити соціальні звязки задля цієї боротьби в майбутньому. Студентські ініціативи, локальні організації, культурні товариства, асоціації випускників, земляцтва односельчан — все це має значення, все це має роль. Якщо запустяться кореневі виборні інститути, теж добре.
Підсумовуючи.
Надалі боротьба в Криму має живитись моральними силами та енергією передусім нас самих, кримських татар. Ми не можемо розраховувати на подальше донорство дружнього до нас українського народу. І це ускладнює нашу задачу.
Україна зробить свою справу, переможе в цій війні і колос похитнеться. І це полегшує нашу задачу.
Так, розумію, що за останні 8 років нам перемололи кістки.
Так, розумію, ми відчуваємо гіркоту, що за нашим опором 8 років тому не було регулярної армії, що його б підтримала.
Так, розумію, ми теж виходили з прапорами України, ми теж створювали територіальну оборону. І все це не спрацювало. Ми були наодинці з ворогом. А сьогодні серед сучасних міст-героїв незаслужено немає, наприклад, Акмесджита (Сімферополя).
Проте. Ми тримаємо стан, ми тримаємо хребет. Ми стоїмо. Ми все вміємо і ми можемо згадати ці вміння. Як той пацієнт, що тимчасово втратив чутливість кінцівок, ми крок за кроком маємо відновити колективну здатність ворушитись, здатність рухатись.
Дуже сподіваюсь, що незабаром ми разом почнемо системну роботу на цьому шляху. Про це розповімо окремо.
…
Іншаллах, 18 травня вже скоро знову буде днем, коли ми всі зберемось на центральній площі Акмесджита.
Ми не будемо просити про дозволи.
Це буде наш день.
І це буде наша земля.
