«Ты успокоишься со своей шароварщиной или нет, проклятый агент Кремля? Что ты доковырялась, оно же наше, пусть будет» — в чем-то подобном меня обвиняют регулярно. Сегодня я покажу вам теневую сторону этого явления и почему оно не наше. Может, так вопросов будет меньше, пишет в Facebook Евгения Гавришенко, исследовательница украинской культуры.
Отже, існує така галузь знань як постколоніальна теорія. Вона була розроблена науковцями, які походять з країн колишніх колоній та покликана переглядати усталені в культурі уявлення про ці країни. Довгий час цей дискурс не виходив за межі розгляду колишніх західноєвропейських колоній, але, вгадайте шо? Спойлер — так, в ході досліджень був доведений колоніальний характер осії (РІ, СРСР та РФ це лише різні назви однієї імперії).
В цьому дописі я спробую дуже коротко описати основні колоніальні наративи, які метрополії нав’язували своїм колоніям, щоб таким чином а) виправдати їх хижацьку експлуатацію в своїх очах і б) тримати колонії у покорі, переконавши їх у природньості такого становища, та як вони проявлені в основних шароварних стереотипах, які стали виразником цих ідей, були сприйняті українцями як свої власні внаслідок явища транскультурації (в цьому сенсі — заміни частини поневоленої культури чужими наративами) та які досі часто використовуються нами як саморепрезентація.
Загадка сприйняття такої сурогатної культури як власної криється в стигматизації — якщо стигматизовані (дискриміновані за етнічною ознакою в нашому разі) бачать, що опір неможливий — вони намагаються отримати вторинну вигоду і починають підігравати цьому стереотипу.
1. Екзотизація колонізованого простору
Колонія традиційно зображається колонізатором як щось екзотичне, фантастичне, а тому дуже романтичне і навіть еротичне. Все, що там відбувається, неодмінно є екзальтованим, надмірно емоційним, веселим. Призначення колонізованої культури — розважати білого хазяїна в корковому шоломі, а тому має бути не перевантажена надмірним змістом, яскравою, простенькою і в міру придуркуватою, «даби разуменієм своим не смущать начальство» і воно, не приведи Боже, не комплексувало.
Яскравим прикладом, на жаль, є «малоросійські» повісті Гоголя, де Україна зображена таким собі ідилічним потьомкінським селом фантастичних пригод, жартів і романтики. Власне, тому вони й користувалися популярністю в петербурзької публіки через свою екзотичність. Туди ж можна віднести й вічні зустрічання всіх делегацій в сценічних костюмах а-ля хор Верьовки з короваєм, щось подібне є у багатьох колишніх колоній — місцева екзотика.
2. Об’єктивація
В уявленні всіх колонізаторів поневолені описані як спільнота, не просто не наділена суб’єктністю, тобто власною волею, а такою, що не мала її початково, а тому потребує хазяйської руки якогось «справжнього» народу на своїй шиї. Якщо зображати місцевих як щось інфантильне, часто фемінне в негативній, пасивній конотації, то так простіше пояснити необхідність присутності на цих теренах колонізатора — таким чином він ніби-то несе з собою порядок, цивілізацію і допомагає дати раду з самими собою.
Лосійська історіографія, в парадигмі якої ми й жили донедавна, власне, й через це робила таку собі «білу пляму» поміж Руссю і повстанням Хмельницького, бо це страшне паліво, що ми чудесно давали собі раду й без старшого брата. Стереотипний українець як аполітичний простакуватий хуторянин, якого не парить нічого крім власного садка і млинка, або вузьколобий націоналіст (в негативному сенсі агресивного, а не визвольного націоналізму) з цієї ж опери, натомість росіяни в тому ж радянському кіно були в ролі голови обкома, міліціонера, вчителя, тощо — тобто представника влади, який дивиться ширше, мислить глобально, бо є представником «державницького», «дорослого» народу який по-батьківськи дбає про інтереси всієї імперії.
3. Дикість, хтонічність, вмістилище тіні колонізатора
Загальною тенденцією є описування колонізатором місцевого населення, поряд з інфантильністю, диким і жорстоким. Якщо перший завжди логічний, високоосвітчений, раціональний, справедливий, то поневолений — втілення місцевої хтоні, яка лякає, близький до природи, ірраціональний, темний, забобонний, підлий, ворожий, хитрий, хтивий.
Не зважаючи на ніби-то загальноприйнятий канон вайлуватих добряків-українців, що й варениками нагодують і піснею розважать, осійська пропаганда завжди майоріла страшилками про мазепинців/петлюрівців/бандерівців/азовців, які буцімто становили загрозу власному мирному населенню і від якого неодмінно треба всіх «спасать». Нечиста сила у Гоголя також підпадає під цей пункт, адже колонія це «демонічне» місце, яке може розчаклувати лише «благословіння» імператорськими черевичками.
4. Примітивність
Звісно ж колонія повинна мати більш примітивну культуру, аніж метрополія, так це чи не так. Ця теза лежить в основі численних заборон модернізації української культури на власній етнічній основі шляхом впровадження різних циркулярів та наказів і штучне консервування її в архаїці, цензурованому кастрованому фольклоризмі, соціально-побутовому жанрі.
Задля цього довгі століття репресувалися кращі представники науки, мистецтва, культури, створювалися симулякри у вигляді різних спілок і колективів, які мали тримати в узді і контролювати розвиток галузей, не даючи виходити за рамки дозволеного. Хіба варто дивуватися величезній кількості літературних творів про кріпаків, зацикленості репертуару театральних, хорових і танцювальних колективів на побутово-сільській тематиці, якщо це єдине, що було дозволено, а все що було написане і видане зверх того — створене поза законом.
Українське мало зображатися як щось домашньо-простакувате, позбавлене лоску і манер, якому доступ до високої культури відкривається лише за посередництвом і з барського плеча старшого брата. Ева Томпсон називає характерною рисою російського колоніалізму термінологічне присвоєння однієї культури (колонії) іншою (метрополією) – стабілізаційні методи, які полягають в регулярному, систематичному і цілеспрямованому вкрапленню в масову культуру «25 кадру» — прихованих наративів про те, що росіяни є цивілізаційно вищі за національні республіки імперії та роблять все краще.
Це були ненав’язливі меседжі, натяки, порівняння, часто навмисно перекручені і відверто брехливі, у фільмах, телепрограмах, журналах, підручниках, художній літературі, тощо, де Росія, росіяни, російська культура виставлялася у вигідному світлі, а щось місцеве подавалося як гірше, провінційне, відстале.
5. Відібрання права на власну спадщину
Як і у випадку з орієнталізмом, описаним Е. Саїдом, осіяни не покидали потуг довести, що древня місцева культура, яка, як у випадку і зі Сходом і з Україною, є давнішою за культуру метрополії і більш видатною, є скоріше їхньою колискою, аніж українців. Місцевим відмовлено у спадкоємності, у фільмах, мультфільмах і художній літературі середньовічна Русь зображається як виключно російська, древні артефакти грабуються для апропріації і репрезентації власної культури, а історія українців обтинається аж до епохи просвітництва, і подається як така, що не мала власної серйозної державності, аристократії і політичних традицій.
Схожою, але в той же час з певними відмінностями, була національна політика Росії в Криму. Протягом кількох століть проводилась орієнталізація корінного населення півострову, шовінізм по відношенню до них та дискримінація ісламу як релігії. Велика частина місцевих була насильно вивезена з своєї батьківщини або змушена була емігрувати, рятуючи своє життя, ще за часів монархії.
Після окупації більшовиками та приєднання до СРСР, не зважаючи на короткостроковий період дії так званої “коренізації”, радянська політика повернулась до того, що Девід Бранденбергер називає “русоцентризм”. З Криму було депортовано кримськотатарське населення, а на їх місце завезено росіян, та трохи пізніше лояльних українців, чим остаточно було сформовано півострів як поселенську колонію.
Крим було перетворено в плавильний котел, з відданням абсолютної переваги росіянам та російській культурі, з якого мав народитися новий тип ідентичності — радянська людина. В результаті нащадки поселенців вибудовували окрему місцеву ідентичність і вже могли заявляти власні права на цю території за посередництвом права народження. Як бачимо, корінним народам Криму не лишили навіть кічевого варіанту культури, їх просто намагалися стерти з лиця землі.
Передбачаючи зауваження, зазначу, що це дуже стислий опис явища, яке має мільйон нюансів, починаючи взагалі з дискусії про те, чи була Україна колонією (спойлер — частково і не завжди, але цього вистачило), закінчуючи особливостями осійського колоніалізму та участі самих українців в конструюванні цього колоніального кічу. На жаль соцмережі призначені для дуже стислих форматів, але на моєму патреоні опублікований повний текст (19 сторінок) з прикладами, розборами і детальним розжовуванням, яке грунтується на працях українських та західних науковців.
Продовження репрезентації української культури в руслі колоніального кічу є фатальною помилкою і становить, без перебільшення, загрозу національній безпеці, адже від неї залежить світогляд майбутніх поколінь (для яких загроза нікуди не зникне) та сприйняття нас на міжнародній арені (ігнорування цієї soft power і, на противагу, пропаганда сусідами своїх принцес Анастасій і хруста французкай булкі дорого нам обійшлося). Якщо сьогодні ця загроза стане хоч на краплину менша, моя праця не буде марною. Шануймося!
