Я тысячу раз спрашивал себя: — Сергей, зачем ты это делаешь?, когда заезжал впервые в ныне оккупированные Пески. Было очень страшно, было очень больно переживать потери, но мне совершенно не стыдно за мой солдатский путь. Я был ребенком, когда впервые увидел развороченные дома и стаи бездомных собак.
5 лет в Вооруженных Силах только убедили меня в следующем: никто не рожден для войны.
Я не виноват в этом, но война пришла в мою страну, а я, как гражданин – должен ее защищать. Так же ли думают живущие рядом? В 2014 году мы, как общество, не были к ней готовы. Во время полномасштабного вторжения, как оказалось, тоже, пишет в Facebook Сергей Гнездилов, бывший журналист hromadske.ua, а ныне военный 56-й отдельной мотопехотной Мариупольской бригады ВСУ.
За всі ці роки, ніхто так і не відповів на головне запитання: яка вона, архітектура нашої національної безпеки?
Невже вся наша національна безпека — це стомлена піхота, в яку всі так вірять? Що буде, якщо ця вона сточиться в боях на Донецькому напрямку?
У Матвія Христос каже фарисеям, які його випробовували: віддайте кесареве — кесареві.
«Захист Вітчизни, Незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України» — кричить нам 65 стаття Конституції, але ніхто не готовий почути.
За 11 років війни з росією наше суспільство та наша влада не знайшла в собі сил серйозно і чесно говорити про реалії затяжної, постійної війни.
Нам казали, що в жодної з сторін ресурсу не вистачить на рік, що війна закінчиться за два-три тижні.
Солодка брехня розсіялась, залишились сумні реалії: ми і досі ігноруємо дійсність. Ми і досі не збагнули, що можна перемогти будь-яку армію, але неможливо — озброєну і готову до найгіршого націю.
Влада просрала дорогоцінний час, але у нас все ще є шанс та можливість не тільки вибудувати нову національну архітектуру безпеки, але й урівняти громадян в правах та обов’язках.
Я зараз не кажу про справедливість, бо її не існує, навіть якщо в своєму ідеалізмі ми прагнемо її встановлення.
Я кажу про прагматизм та спроможність нашої держави обороняти своє.
Ми дійшли до Рубікону, коли піхота більше не вивозить, а суспільство продовжує «вірити в ЗСУ», замість того, щоб відповісти собі на запитання:
— Чи захистив ти Вітчизну?
Нас переконують, що піхоту, яка вивозила цю війну на своїх плечах нема ким міняти. 5 млн військовозобов’язаних чоловіків кажуть військовому на нулю, що це не їхня війна, і що він має бути там до самої перемоги.
Провина піхотинця полягає в наступному:
— він вижив,
— не потрапив в полон,
— не отримав серйозного поранення.
Саме тому він і має продовжувати нести свою службу, поки інші громадяни отримують фейкові інвалідності, фіктивно одружуються з жінками з інвалідністю, фіктивно усиновлюють та ухиляються від виконання конституційного громадянського обов’язку.
Виявилося, що образ захисника, який весь час створювали медіа — занадто гламурний та нереальний. Це сталева людина, яка колись погодилась захищати це суспільство без термінів і строків.
Без термінів служби, без осяжного права на демобілізацію, приїжджаючи в мирний тил, слухаючи суспільство доброволець починає розуміти, що кріпосне право не скасоване, а його — призначено винним та відповідальним.
Починається міграція в тил, у відносну безпеку.
Починається тотальна корупція: 2500 у.е — середня ціна «обмежено придатного», під час проходження військово-лікарської комісії.
За повну непридатність візьмуть удвічі більше.
Відсутність чітких термінів служби сприяє «чорній демобілізації»:
одруження на пенсіонерках з інвалідністю колись були мемом, а зараз — дуже поширене явище,
розводяться з дружинами, щоб оформити одноосібне опікунство над дитиною,
розводять своїх власних батьків, щоб оформити догляд за матір’ю чи батьком,
йдуть в СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.).
В історії є багато чому повчитись, але, нажаль, ми не вчимо уроків історії.
Влада і досі не здатна на серйозний діалог із суспільством та нетолерантність до невиконання громадянського обов’язку широкою верствою громадян.
Замість доктрини «воювати – обов’язок кожного громадянина» держава пропонує безстроково призначати захисниками тих, кого змогли відловити на вулицях.
Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулю — питання національної безпеки.
Відсьогодні я йду в СЗЧ, до встановлення чітких термінів служби, чи до свого 25 річчя, маючи за своєю спиною 5 років бездоганної солдатської служби. Підкреслю: бездоганної.
Надіюсь, цим вчинком вдасться донести до влади та суспільства необхідність розмови та вирішення цієї ситуації.
Моя позиція залишається незмінною: ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобов’язаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю.
Озброєну та навчену націю — не перемогти.
