Рсн не змогла захопити за весну і літо жодного великого міста Донеччини. Деякі змогла блокувати, але не захопити, пише у Facebook Ан Жюлак, воєнна кореспондентка Bihus.info.
Тож, схоже, разом з переміщанням трас, вирішила прискорити випалення життя звідти.
Днями спалили цивільний автобус на трасі Ізюм-Слов’янськ.
Сьогодні вбили одномоментно більш як 20 пенсіонерів, які чекали пенсію в черзі.
В Яровій, це біля Лиману.
Ні, їм нема куди їхати.
Вони — вдома.
Так само, як от ви вдома — в Дніпрі, Києві, Львові, Пирятині чи Хмельницькому.
Вони.вдома.там.
На Донбасі. В Україні.
Тим більше, поки більшість в тилу живе довоєнне життя і не розділяє достатньо з співгромадянами з фронту тягар війни — іншого дому не передбачається.
Так, це я все так само топлю за те, щоб люди в тилу більше прибутків віддавали в державу (а не в нові машини чи квартири), щоб ми могли забезпечити якісне відбиття атак ворога, порятунок життів військових, і більш-менш гідне життя переселенцям.
За літо рсн перетворила мою улюблену Костянтинівку на місто-привид, і на ще більшого привида — наш затишний колись Покровськ.
Так, в Костянтинівку я їздила 5 разів за тиждень в червні-липні, але життя там нема.
Як вже і в Лимані.
І, на жаль, навіть Добропіллі.
Воно поки ще вирує в Дружківці, Слов’янську, Краматорську.
Але я з тривогою думаю, і про ці міста Донеччини.
Якось в 2022 році, ми їхали на позиції до військових, і про це дізналась жінка з магазину в Дружківці:
— Ви на «ноль»?
— Так, — кажемо з Андрієм, моїм оператором тодішнім, а тепер просто старим добрим другом.
— Візьміть, передайте хлопцям!
… І надавала нам всіляких смаколиків в нагрузку до того, що ми вже в неї купили.
Тоді ми з Андрієм переговорили з тривогою, що дуже б хотіли, щоб до цієї агломерації затишної не дістались жахи війни, як до Бахмута, який тоді вже палав.
Щоб ті міста Донеччини, які ще наші і цілі — вціліли.
Тоді точились бої за Бахмут, Соледар, Мар’їнку і Вугледар, а Торецьк, Покровськ, Курахове, Лиман, Добропілля, Костянтинівка — були містами, де можна було отак спокійно зайти в магазин.
Фото: рік тому, Покровськ.
Тоді там тільки почало бути чутно канонаду арти, але це день, коли було встановлено комендантську годину з 15.00 до 11.00, і я остаточно розуміла, що нашому з Андрієм бажанню не судилось здійснитись.
Ми все ще можемо частково врятувати частинку нашої Донеччини, але для цього треба воювати не «напівшишечки» (я перепрошую). Тобто більшою частиною суспільства.
І найбільш смекалистою, якщо ви розумієте про що я.
Якби ж вся винахідливість людей, які вигадують схеми, як відкосити, була направлена на вигадування того — як відстояти нашу Донеччину.
А поки прогресивне суспільство мовчки спостерігає, як з управління в армії вичавлюють навіть ті уми, які там вже є, якщо вони
не згодні з блискавичною стратегією пройобування всього нашого колективного «полковника з ОТУ».
Мої співчуття родинам всіх загиблих від рук нелюдів.
І давно поділяю погляд Мстислава Чернова: давайте конвертуємо біль в злість!
