Деокупація Криму: що не зроблено у році минулому і на чому слід зосередити увагу і зусилля уряду і громадянського суспільства у 2017-му? Застосування економічних санкції з боку Заходу та самої України проти РФ: сильні та слабкі боки санкційної політики за анексію Криму. Чому Києву не вдається переконати Захід посилити санкції проти агресора?
Відповіді на ці питання та політична і експертна оцінки стану кримської проблематики — у програмі «Питання національної безпеки» за участі Рефата ЧУБАРОВА, народного депутата і голови Меджлісу кримськотатарського народу та Михайла ГОНЧАРА, президента Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» (який долучиться до розмови у другій частині програми).
Валентина Самар: Рефат-бей, так сталося, що ми не змогли з вами на початку року підвести підсумки 2016-го, у вас були закордонні поїздки. Але цю тему ми не можемо полишити. Отже, ваш підсумок минулого року в плані деокупації, і, з огляду на те, що було і не було зроблено – які плани у Меджлісу кримськотатарського народу, у парламенту України, влади в цілому?
Рефат Чубаров: Я впевнений, що ваші глядачі, особливо ті, які живуть у тимчасово окупованому Криму, слідкують за всіма подіями, що відбуваються на материковій Україні і у світі, тому дуже коротко. Якщо ми говоримо про власну країну, то можу сказати, що в минулому році ми заклали певні алгоритми того, що маємо робити. Але дуже мало зробили. Були парламентські слухання, дуже довго виписували рекомендації, в них багато що увійшло. Але немає насьогодні стратегії. Немає основного документу, який давав би міністерствам, відомствам України якийсь напрямок в їхній діяльності.
Що стосується зовнішньополітичного вектору, то, здається, ми зробили немало. Але, знову ж, яка буде реалізація того, що закріплено (в документах- ред.)? Дві резолюції Європарламенту – травнева і лютнева. В обох резолюціях дуже чітко виписана ситуація в АР Крим та місті Севастополі, які окуповані Росією. Дуже чітко вказано на те, що РФ переступає будь-які норми і закони щодо прав людини, прав кримськотатарського народу, зокрема, щодо заборони Меджлісу. Є певні вимоги. Остання резолюція – 19 грудня 2016 року – резолюція Генеральної Асамблеї ООН. Я просто один з багатьох з української сторони, хто працював над цим протягом кількох місяців. Тут не стільки проблема в тому, щоб його виписати, а скільки – узгодити заздалегідь з усіма партнерами, спробувати знайти порозуміння з тими, хто, скоріш за все, не підтримає. Тут я вважаю, що українська сторона просто свою роботу виповнила якісно. Була ще Резолюція ОБСЄ, я сам їздив, ми проводили зустрічі з дипломатами, з членами Парламентської асамблеї ОБСЄ. Були і інші майданчики. Хочу сказати, що громадське та експертне середовище, і Меджліс, багато хто інших – працювали на міжнародних майданчиках. Це було ефектно. А щодо ефективності, то треба сказати про те, що Росія поки ще в тому стані, що вона може собі дозволити не звертати увагу на ці міжнародні документи.
Отже, стратегії немає. На міжнародному рівні поки що тиск документами, заявами, зверненнями. А щодо можливості подальшого тиску – не було в минулому році додаткових кроків, хоча зусилля були. Але головне, що ми в минулому році зберегли санкції. Тому Росія котиться, але не так швидко, як хотіли б.
Отже, на внутрішньому векторі влада не сподобилась прийняти стратегічного плану документ. Хоча напрацювання були і зараз продовжується ця робота, але вже не на рівні апарату РНБО, а на рівні міністерства з окупованих територій. Це мінус великий. Але що стосується зовнішнього вектору, який впливає на внутрішній, на мій погляд – вдалося зберегти позицію міжнародного товариства. Санкції не зняті, не зменшені, навпаки – санкційні списки розширені по Криму. І по різних секторах економіки Криму тиск досить великий. Економіка стоїть…
Рефат Чубаров: Я про це теж хотів сказати, щоб хтось не подумав, що ми погано знаємо ситуацію в окупованому Криму. Якщо хтось вважає з тих, хто там живе, що в Криму є економіка або залітають якісь літаки – це тільки те, що відбувається з боку Росії. Тобто те, що поки Росії вдається туди подати і запустити. Треба сказати, що утримання Криму для Росії збільшилося в десятки разів. Незважаючи на реляції Путіна, енергопостачання не вистачає. Але вони будують міст дуже шаленими темпами. Деякі експерти дискутують: чи то дерибан грошей, чи то будівництво моста. Але всі вже зрозуміли, що вони будуть будувати його за будь-якої погоди. Для того, щоб просто мати можливість вирішення своїх меркантильних питань.
Будівництво Керченського мосту Фото: ТАСС
Закінчуючи тему стратегії деокупації, чи вважаєте ви, що вона настільки сьогодніконче потрібна? Може, варто зосередити ресурси і увагу на прийнятті тих законодавчих актів, які необхідні для нормалізації взаємовідносин із українським Кримом і для нарощування комунікації?
Рефат Чубаров: В якісь формі стратегія потрібна. Бо стратегія – це не обов’язково в дрібницях виписані кроки, що треба робити щоденно. Головне дати напрямок і параметри, або алгоритм якийсь наших дій. Візьмемо те, що стосується взаємовідносин між материковою частиною України і окупованим Кримом. Ті закони, які сьогодні це регулюють – недосконалі, недостатні. І тому вже є декілька варіантів закону про окуповані території. Вони дуже різні по спрямованості, але в той же час є такі, що в деякій мірі лякають людей, які живуть у Криму, і нас тут, які намагаються якось сприяти людям, що живуть у Криму. І вже були деякі сигнали з боку міжнародних організацій. Отже все те, що стосується статусу окупованих територій, взаємовідносин – все це треба удосконалювати. Ми дуже багато говорили, і до цього часу цього немає. Нещодавно ми знову говорили з президентом, але треба вже чітко доводити сказане справами. Немає роботи по переформатуванню статусу кримської автономії. Тобто, воно є на словах, це треба переносити на практичний режим. Ці моменти мали би бути в прямому процесі. Закони мали би розглядатися хоча б в комітетах, Конституційна комісія мала би дискутувати навколо статусу. І ми мали би переформовувати взагалі усвідомлення світу наших вимог і наших дій за будь-якою погодою. Мінськ-1 чи Нормандські четвірки, і все інше, що пропонується – ми маємо вибудувати дуже чітку і коротку формулу: відновлення територіальної цілісності України у кордонах, визнаних міжнародним співтовариством, включаючи АРК і Севастополь. І навколо цього ми маємо все робити, навколо цього ми маємо збирати партнерів або сперечатись зі своїми опонентами.
Залишається «домашня робота», яку ніхто за нас не виконає, ніякі формати, ні ті що були, ні ті, що так і не народились, як Женева+. Цю «домашню роботу» не виконують не тому, що стратегії немає, а тому що чиновники просто не хочуть працювати. Другий рік після громадянської блокади Криму, яка, дійсно, зробила ціну Криму для Росії дорожчою в багато разів, ми мали обіцянку про зміну до постанови КМУ 1035, а перед цим – обіцянку президента (про неї ви вперше повідомили у цій студії) про скасування закону про «вільну економічну зону «Крим», який дискримінує кримчан.
Рефат Чубаров: Декілька днів тому я зустрічався з групою людей, які приїхали з Криму. Вони всі мені говорили про те, що якщо у вас тут є проблеми внутрішнього розвитку стосовно Криму, то кажіть їх в такій формі, щоб нам не обривати крила до кінця, і щоб ви там не опускали руки…
Я сказав про те, що є правда і треба її говорити так, як є. Що стосується постанови №1035, мені тут немає кого з чиновників намагатися захистити. Бо все, що залежало від громадського сектору, було зроблено. Зроблено було ще в 2015 році, в грудні, в січні 2016. Декілька разів збиралися різні люди, дискутували. Зрозуміло, що постанова була прийнята в дуже короткий термін. Наскільки я розумію, документ про відміну її пройшов коло (узгоджень у Кабінеті міністрів — ред.), але щось не склалося. Щодо закону про вільну економічну зону, на цю ідею поступили, здається, два закони про окуповані території. На початку тієї роботи я теж там був (в авторській групі проекту — ред.), але потім я відкликав підпис, бо ми не знайшли згоди.
Рефат Чубаров, народний депутат, голова Меджлісу кримськотатарського народу
То яка ваша тактика? Межлісу, депутатів, які хотіли б зрушити це з місця? Не відриваючи нікому крила, давайте дамо людям надію.
Рефат Чубаров: Буквально сьогодні я розглядав листа моїх колег – пані Сироїд, заступниці голови Верховної Ради, і пана Березняка. Вони до мене звернулися як до народного депутата щодо діяльності міністерства з окупованих територій і самого міністра пана Черниша. Я не підтримав такий підхід. Я не хочу, щоб вся бездіяльність по відношенню до Криму покладалась на одне міністерство і одного міністра. Я вважаю, що це несправедливо. Бо немає спрямованості уряду в цілому. Є міністерство закордонних справ і міністерство освіти, які намагаються щось робити в межах своїх можливостей. Сироїд звернулася з тим, щоб оголосити недовіру міністру Чернишу. Я вважаю, що тут треба виявляти недовіру — не як спосіб відставки уряду, а недовіру — як оцінку діяльності в сфері щодо окупованого Криму всьому уряду. Я, підтримавши їх, сказав, що давайте винесемо це питання на розгляд Верховної Ради.
Вадим Черниш обіцяє, що проект Плану заходів з реалізації державної політики щодо окупованого Криму (аналог Плану заходів щодо «неконтрольованих територій «на Донбасі, що викликав великий резонанс,) який готується зараз мінТОТ, буде винесено на обговорення громадськості. Думаю, всі ми повинні взяти участь у підготовці цього документу. На середину року планується привести в належний стан пункти пропуску в’їзду/виїзду на адмінмежі з Кримом. Заступник міністра Юсуф Куркчі обіцяє, що вони докладуть зусиль, щоб там були відкриті і центри надання адміністративних послуг. На мій погляд, в цьому Плані повинен бути чіткий термін і по постанові Кабміну №1035, і по закону про ВЕЗ Крим, який дискримінує кримчан, але є ширмою для великого українського бізнесу в Криму. Попри всі санкції там успішно працює і бізнес пана Косюка, який курятиною забезпечує не лише Крим, а і Росію. Там працюють і заводи Фірташа, і «Авліта» Ахмєтова, яка відгружає товари на експорт в порушення санкцій. Що з цим робити?
Теплиця «Кримської фруктової компанії» Юрія Косюка в Севастополі
Рефат Чубаров: Ви знаєте мою позицію, я її неодноразово заявляв. Останні 5 днів ми з паном Мустафою Джемілєвим зустрічалися з представниками трьох країн. Міністр закордонних справ Туреччини пан Мевлют Чавушуглу був із коротким візитом в Україні, ми мали тривалу зустріч, де обговорювали один із соціальних проектів, який, за умови реалізації, буде спрямований на кримських татар, які були вимушені виїхати з Криму. Це проект тисячі квартир. (Я говорю про це з жалем, бо не хочу реалізовувати такі проекти, я хочу, щоб ми усунули причини, наслідки яких – виїзд людей). І вчора ми зустрічалися окремо з дипломатами посольства США і новопризначеним послом Чехії в Україні, паном Радиком. Коли дипломати або представники міжнародних місій намагаються з нами обговорювати надання допомоги, то вже і уряд пішов за тим шляхом – облаштування контрольно-пропускних пунктів. Будемо говорити про якесь транспортне сполучення, скоріш за все, бо це вже права людей. Я думаю, що це треба робити. Але на фоні того, що в нас немає проривів кардинальних на шляху політичному, дипломатичному, економічному щодо тиску на Росію, які б скоротили час повернення Криму до складу України, я боюся, що ми потонемо в таких проектах. Ми вимушені будемо реалізовувати деякі, але уряд має дати пріоритети. Я розумію, що якщо немає посилення санкцій, то не можна не будувати КПВВ, бо люди там під дощем і вітром. Але все одно уряд має визначити пріоритет.
Має просто скасувати несправедливість. Бо якщо людині не можна перевезти власні речі, а водночас йде інвестування великого бізнесу, і економіки окупованого Криму, то треба, щоб був баланс справедливості.
Рефат Чубаров: Дуже різні завдання. І дуже різні умови. Зараз йде блокада неконтрольованих районів Донецької і Луганської областей. І коли проводилася громадська блокада Криму, ми теж мали осудження з боку міжнародних організацій, але так, як вони зараз оцінюють цю блокаду, я думаю, що такого не застосовувалося до нас. В той же час ми говоримо про Крим, про можливості там господарської діяльності, що пов’язана з українськими фірмами. А що робити підприємствам в Пермі чи Челябінську, де є український сегмент, де українська продукція, або закупляється в Україні?
Тут немає простої відповіді. Як немає простої відповіді на будь-яку проблему в час війни. Найпростіша відповідь – звільнити Крим. Але яким чином цього досягти? Треба аналізувати і розуміти, які рішення наближають до нас день повернення Криму, а які – навпаки віддаляють. Корупція, на мій погляд, ніяк не може наблизити.
Рефат Чубаров: Ви абсолютно праві. Але давайте почнемо від самого головного – від мети, яка ставиться державою. Бо залежно від мети держава або сприяє деяким таким процесам руйнівним як корупція, або навпаки держава вимушена, як кажуть, відсікти голову. Я повторю те, що я говорив і рік, і півтора том: нам треба переформатувати завдання для держави, треба зробити так, щоб не дати можливості нашим партнерам весь час знаходити формули щодо спілкування з нами і з Росією. Нам треба чітко сказати, що наше завдання єдине – відновлення територіальної цілісності по всьому периметру кордонів, включаючи Крим. Я не хочу проводити паралелі між різними державами і Україною, бо у кожної були свої часи, можливості, і міжнародні якісь умови. Але щось на кшталт Ізраїлю…
У нас відняли територію. Ми маємо повернути територію. Якщо ви не хочете разом із нами боротися, тоді ви проти міжнародного устрою, міжнародного права та справедливості. Інакше нас чекають дуже сумні часи. Вибори у Франції… Ми не знаємо, які будуть наслідки виборів, що пройшли у США. Ми не знаємо, що буде в Чехії із новим президентом, хоча і цей теж «достойник Росії». Ми бачимо, що відбувається в Угорщині. А в той же час ви абсолютно праві – по базових цінностях європейська спільнота тримається. І вона буде триматися. Давайте не будемо давати можливість самообману, не будемо піддаватися на їхні пропозиції, мовляв: «Давайте по-перше Схід, а потім — Крим». Ми вже таке бачили. До речі, я дякую всім, особливо кримським журналістам і ЗМІ, ми побачили першу атаку – з нами провели дуже суперовий тест: Бжезинський, Пінчук, Філіпчук… І атака була. Ми її відбили, але вона ще буде йти. Нам треба зробити так, щоб у будь-кого, в кого буде спокуса, журналіст він чи лідер якоїсь держави, він не міг сказати: давайте поторгуємося Кримом.
Має бути проведена жирна червона лінія, за яку не можна переходити нікому.
Рефат Чубаров: Нікому і ніколи. І тоді вже будемо дивитись, що зробити для того, щоб цю червону лінію зреалізувати – що з корупцією, президентом, прем’єром, як вони працюють? Головне – мета.
До нашої розмови долучається Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI», відомий кримчанам по великій аналітичній роботі, яку проводив до анексії Криму центр «Номос», що діяв в Севастополі. Пане Михайле, ми говорили про тактику західних і українських санкцій, яка застосовується до країни-агресора. На ваш погляд, чи не занадто ми ніжно тиснемо, можливо, треба застосовувати якісь більш рішучі заходи?
Михайло Гончар, голова Центру глобалістики «Стратегія XXI»
Михайло Гончар: Безперечно. Треба сильно давити на агресора, але нашими санкціями повномасштабно ми навряд чи зможемо. Тому значний вплив мають санкції міжнародні, які провідні країни встановили проти Росії, починаючи з окупації кримського півострова.
Хоча коли ми говоримо про санкції, ми розуміємо всю їх недостатність. Вони носять гальмівний, але не зупиняючий Росію характер, бо не торкаються основного – експорту енергоресурсів, за рахунок якого і живиться, власне, російська агресія і проти України, і всі втручання її в справи Молдови, на Балканах, Чорногорії, тепер навіть в Білорусі, на Південному Кавказі. Якраз ми присвячуємо багато в чому нашу діяльність саме тому, щоби донести до наших європейських колег, іноді я їх називаю «гібридними друзями», те, що необхідно режим санкцій посилювати. Не вести розмови про можливість послаблення, поетапного зняття санкцій, якщо Росія буде виконувати так звані мінські домовленості. Ні. Тільки посилювати, аж до того часу, поки не буде відновлена територіальна цілісність України. Бо це послужило для введення санкцій. А тим більше – Росія не тільки порушує, вона ігнорує міжнародне гуманітарне право, права людини. Ми бачимо, як вона дедалі нахабніше себе поводить.
Те, що зараз не застосовується ембарго на експорт енергоносіїв, це слабка сторона позиції Заходу чи відкладена можливість?
Михайло Гончар: Я думаю, що це фундаментальна слабкість і те, що Захід ще живе уявленнями про «довоєнний» світ. Тому тут, враховуючи схильність європейську до того, що завжди універсальним інструментом вирішення конфлікту є «діалог», вони вважають, що шляхом діалогу з Росією можна досягти розуміння з її боку і зміни лінії поведінки. Але, як показують ці три роки, – це марні сподівання. Тому нам лишається тільки одне – доводити що необхідно переглянути ці підходи. Бо інакше те, що сказав колишній міністр оборони Польщі Януш Онишкевич, якщо проблема виникла на Дону, то вирішувати її потрібно на Дону, а не чекати, поки вона прийде на Сян, на Ельбу чи Рейн. А вона йде туди.
Ви багато зустрічаєтесь із закордонними експертами, з політиками, з людьми, які ухвалюють рішення. Скажіть, будь ласка, чого не вистачає Україні для того, щоб переконати Захід застосувати більш жорсткі санкції?
Рефат Чубаров: Переконливості. Щоб переконати своїх партнерів в тому, що ми знаємо червону лінію і підемо до кінця. Ми не переконливі для своїх партнерів, як ми не віримо в своїх партнерів. Тому ми маємо поводити себе так, щоб у партнерів не було жодних сумнівів, що це є наша справжня і постійна позиція, і ми з неї не будемо сходити. Тоді вже вирішуються і форми тиску, і глибина тиску. Ми не є такими, щоб нам повірили, що ми будемо стояти до кінця.
Михайло Гончар: Ми в деяких питаннях зберігаємо невизначеність. Наприклад, мова йде про те, що не дивлячись на понад рік з гаком лежить законопроект про статус окупованих територій, і цей законопроект не розглядається. При чому це мається на увазі не тільки в контексті сходу України. Питання в тім, що виконавча влада якби уникає чіткої позиції…
Рефат Чубаров: Пане Михайле, там є питання, про які ми говорили. Що робимо з електроенергією? Що ми робимо з всією економікою, з формою взаємовідносин.
Михайло Гончар: Коли влада не дає це суспільству, то громадська ініціатива робить це самостійно, як це було у випадку з енергоблокадою кримського півострова. Це і зараз відбувається. Це питання до влади, до її здатності самовизначитись політично, до її консолідації внутрішньої. Без цього складно давати якісь чіткі сигнали нашим зарубіжним партнерам так само.
Ми можемо довго ще сподіватися, що влада прийде до тями чи ми змусимо її бути чесною, чи ми будемо більш переконливими для західних партнерів. Але на окупованих територіях щоденно порушуються права людей. Це конкретні люди, які місяцями, роками сидять в СІЗО в очікуванні незаконного вироку, або відбувають покарання як Олег Сєнцов чи Олександр Кольченко, Олександр Костенко і інші. Що робити? Яким чином влада може згрупуватися нарешті і дійти до рішучих кроків із захисту громадян?
Михайло Гончар: З моєї точки зору потрібен якийсь координуючий центр, який би займався цим блоком питань. Не якось фрагментарно, ситуативно, а системно. Тим більше, що, на мій погляд, недооцінюється якраз можливість підняття і в міжнародному контексті як одного із серйозних аргументів для посилення санаційного режиму проти Росії, недотримання нею, ігнорування, тотальне нехтування гуманітарним правом, правами людини.
Як розгортались події після окупації Криму? Хто був підданий репресіям? Передусім кримськотатарські активісти. Потім хвиля репресій стала поширюватись і на інші групи. Це справа так званих «диверсантів», три хвилі, починаючи із затримання в серпні 2016 року Євгена Панова, Рідвана Сулейманова, Андрія Захтія. Продовжилось справою моїх колишніх колег — Дмитро Штибліков, Олексій Бесарабов, які редагували журнал «Чорноморська безпека» в Севастополі. Володимир Дудка з ними був затриманий 9 листопада. Після цього ще двоє «диверсантів» були затримані. Ми бачимо справи по журналістах, бачимо, по сут,і політичну психіатрію у справі Ільмі Умєрова. І затримання адвоката Еміля Курбедінова — це вже взагалі за межею. Звичайно, з боку України є певна реакція: міністерство закордонних справ робить відповідні заяви періодично. Але з боку світової громадськості…
Рефат Чубаров: Почитайте пост російського адвоката, який захищає Ахтема Чийгоза і Ільмі Умєрова, Миколи Полозова. Він дуже чітко прогнозує. Зараз Миколу Полозова викликають як свідка по справі того, кого він захищає. Цього взагалі не може бути в адвокатській діяльності! Він зараз говорить про те, що як тільки це проходить з ним, це буде далі розширюватися на материковій Росії. Тобто Росію чекають ще більш сумні часи. І Захід все одно дійде до того, щоб зупинити ці репресії. Все одно доведеться переформатувати відносини з Росією. Але ми зараз втрачаємо час. Я знаю, що підтримка політв’язнів складається з кількох напрямків. Перше – правова допомога, але все це робить громадськість, родичі і друзі, і держава майже не бере в цьому участі. Друге – це моральна і ресурсові допомога. Бо там сім’ї, діти, їм треба якимсь чином допомагати. Ці сфери держава могла би взяти на себе.
Михайло Гончар: Потрібно формувати щось на кшталт списку Магницького. Але, знову ж таки, потрібні скоординовані зусилля. 17 січня, здається, група рідних, членів родин більш як 30-ти політичних в’язнів звернулася до президента, до МЗС, до прокуратури з проханням провести відповідну зустріч і утворити якісь координаційну раду чи центр. Для того, щоб виробити скоординовану політику між різними відомствами. Тоді з’явиться оця зв’язка, коли українська сторона буде переконливо пропонувати своїм західним партнерам для яких права людини, щоб хто не говорив, не стали порожнім звуком, пов’язати це з посиленням режиму санкцій, з появою відповідного списку, його розширенням. Тоді це створить міцну позицію. А так просто має місце громадська діяльність. Я б хотів зазначити Кримську правозахисну групу, яка провела круглий стіл в рамках останньої сесії ПАРЄ, і це отримало певний резонанс. Вода камінь точить, безперечно. Але краще скоординувати зусилля.
Яні найреальніші формати такої скоординованої ефективної роботи ви бачите? По різним аспектам.
Рефат Чубаров: У минулих роках, особливо наприкінці 15-16 року, хто б там що не говорив, ми знаходили такі форми нашої діяльності, які підносили кримську проблему і повертали її знову і знову на міжнародний порядок денний і в Україні. Я думаю, що одне з наших завдань – просто кримське питання має бути в безпосередньому зв’язку з усіма питаннями, які виникли з війною Росії проти України. Отже – єдина формула. Тому я бачу важливість тих заходів, які ми проводили і проводимо. На третю річницю тимчасової окупації, 26 лютого, буде марш солідарності з нашими громадянами, які є заручниками в окупованому Криму. Ми просимо всіх вийти і не просто заявили, що Крим – це Україна. Це без сумніву. А що ми просто з тими людьми, які чекають на нас.
Наш колега Микола Семена скоро постане перед «судом» окупантів по так званій кримській статті КК РФ — 280.1, за заклики » до порушення територіальної цілісності Росії». Я думаю, що всі не тільки кримські, а і українські газети мають в цей день виявити солідарність з Миколою, заявити протест проти переслідування за інакомислення.
Рефат Чубаров: Я думаю, що ця ідея заслуговує на всіляку підтримку. Давайте найближчим часом, якщо ви ще запросите деяких кримських політиків, це могло б бути початком якихось нових напрямків, коли всі журналісти об’єднуються навколо Криму, і там будуть нові сигнали. Я думаю, що це дуже хороша ідея.
І на завершення: які найперші завдання треба вирішити, щоб деокупація Криму перестала бути відкладеною перспективою, і ми могли сказати людям по обидва боки Перекопу, що ми реально щось робимо. І громадянське суспільство, і влада.
Михайло Гончар: Потрібна законодавча визначеність в питаннях окупованих територій — Криму і частини Донбасу. Без проведення цієї різниці, на яку свого часу пішли. Це окуповані території. Законодавча визначеність дасть можливість потім діяти відповідно і владі виконавчій.
Рефат Чубаров: Для нас дуже важливо, як себе почувають люди там. Що б ми тут не робили – успішно, не успішно, але головне, як люди там себе поводять і яку ми їм допомогу здійснюємо. Тому ми будемо продовжувати ті форми нашого і відкритого, і не зовсім відкритого спілкування і підтримки для того, щоб всі наші люди в Криму зберігали гідність і відчували, що ми з ними. Це головне.
