Как напомнить юным жителям Крыма, не имеющим украинских паспортов, что Крым — это Украина? Зачем в Киеве в четвертый раз проводят всеукраинский литературный конкурс «Мы дети твои, Украина!» и как он связан с Крымом? Какие таланты открывает конкурс и при чем здесь владыка Климент? Об этом и другом говорим с актером, журналистом, общественным деятелем Александром Польченко в программе «Вопрос национальной безопасности» (проект Центра журналистских расследований, эфир ТРК Черноморская).
Валентина Самар: Олександре, кримський літературний конкурс «Ми діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка у всеукраїнському масштабі оголошено вже вчетверте. Які новації ви готуєте цього року?
Олександр Польченко: Фінал конкурсу буде проходити, як завжди в останні чотири роки, в «Театрі на Подолі». Діти з усієї України вже активно пишуть свої твори. На цей конкурс твори пишуться в електронному вигляді на Крим, а потім ми вже друкуємо переможців у книзі.
В цьому році буде новація. Ми всі знаємо, що буде трагічна дата 18 травня – це 75 років депортації кримських татар. Тому ми вносимо ще одну номінацію – «Ілюстрація». Ілюстрацію треба зробити до оповідання Рустема Муеддіна «Асанчик і Кашкачик». В ньому на прикладі однієї кримської родини показано страхіття депортації. Це оповідання про життя і смерть хлопчика і собачки, які весело жили в Криму, раділи — до окупації, і потім їх розлучили. Хлопчика з мамою депортували, а собачка залишилася біля будинку в Криму. І ми хочемо, щоб діти не з Криму, які не знають, що таке депортація, що таке кримські переселенці, прочитавши це оповідання в перекладі на українську мову, зробили ілюстрації. І ми разом із Кримським домом, яким керує всім відомий режисер Ахтем Сейтаблаєв, хочемо саме цю номінацію розповсюдити по школам.
Дуже приємно, що в нас є серед номінацій поезія, проза, публіцистика, тепер вже драма, і буде ілюстрація. Як ростуть наші діти! Зараз плакатися, що грошей немає… Так, їх ніколи немає, ми в Криму працювали волонтерами, волонтерами працюємо і зараз, але книжки ми видаємо. І кожна дитина з минулорічних переможців зараз отримала таку книжечку. Коли я питав в них адресу, діти навіть не вірили, і кричали: «Мамо, мамо, зараз книжку мені вишлють!»
Ілона Котовщик, яка перемогла в номінації «За вірність Криму» написала роман! Дев’ятикласниця! І перед Новим Роком журнал «Дніпро» надрукував цей роман про безпритульних дітей. Це просто чудо! Дитина, яка пройшла наш конкурс, яка загартувалася, бо почала з восьмого класу, а тепер отримала премію Вінграновського.
Інколи хочеться опустити руки, але що примушує виставляти рахунки і просити кошти на проведення або надрукування книжки? Це те, що наші діти перемагають.
Ще хочу сказати, що з одинадцяти членів журі вісім – це кримчани, а з восьми кримчан четверо проживають в Криму. І троє – це колишні переможці кримського конкурсу. Це Світлана Тараторіна, яка в тому році надрукувала свій перший роман «Лазарус», це Оленка Сайчук, яка також перемагала в Криму і видала свій перший роман «Трояндова площа». Це Ольга Лещенко-Мурашко, яка в збірці молодих драматургів «Мотанка» надрукувала декілька своїх п’єс.
Тобто, якби не оці діти… Нещодавно хлопчина Максимка, що навчається у другому класі, і його мама перерахували з його стипендії на нашу книжку 500 гривень. Ми дали йому віру, ми організували заохочувальну премію — і дитина почала писати і перемагати. Перемагати в Одесі, і в Києві він був перед Новим Роком в Національній спілці письменників України. Йому місцева влада виділила стипендію. Так він вирішив із своєї стипендії на нашу книжку передати. Ну як же нам не працювати? Як же не говорити, щоб зараз батьки, і діти, і вчителі передавали свої адреси, щоб ми ще могли художників залучити? Щоб ми оці жахіття… Я б взагалі цей твір «Асанчик і Кашкачик» вніс у шкільну програму. Тому що він ніби про дітей, про дружбу, але він про нас, про дорослих. Я ніколи не думав, що ми з тобою відчуємо те, що і кримські татари, що ми відчуємо депортацію, що ми відчуємо несправедливість. Що ми відчуємо те, що писали кримські татари, коли розповідали: «Ми там залишили все». Ми залишили батьківщину, і нам треба робити все, щоб про Крим не забували. Нам треба робити все, щоб діти, які сьогодні беруть участь у наших конкурсах, знали, що Крим український. От вони пишуть твори — і вони не відділяють його від України. Хоча вони пишуть про схід, про АТО, про все…
Валентина Самар: Про війну і мир – тема минулого року, так?
Олександр Польченко: Так. І вони не відділяють Крим.
Олександр Польченко, актор, журналіст, громадський діяч Фото: investigator.org.ua
Валентина Самар: Яка географія учасників цьогорічного конкурсу? Скільки в цьому році дітей з Криму?
Олександр Польченко: В нас ще місяць попереду, ми сподіваємося, що географія буде велика. В тому році було 20 регіонів, і кримчани також. Я вірю, що в цьому році підключаться ще більше. І якщо в тому році було понад 200 учасників, а фіналістів – 25, то я вірю в те, що на великодневі свята з благословенням Владики Климента ми розпочнемо фінал четвертого всеукраїнського і чотирнадцятого кримського конкурсу. І це буде пам’ятник не тільки кримському пооету Данилу Кононенку, це буде пам’ятник українському Криму.
Коли сталося все з Владикою… Коли пресують простих українців, це не так видно, а коли Климента, який оберігає сам церкву — я згадав, що коли я був у Криму перед тим, як сюди перебиратися, мені на згадку приходив Шевченко. І я не можу не сказати ще про одного члена журі з Ужгорода Олексу Гавроша, який презентує на все Закарпаття перший роман про Шевченка, про розгром Кирило-Мефодіївського братства.
Діти часто читали поезію Шевченка. Ми давали їм вірші, студія «Світанок», Владика, коли міг, благословляв наші свята, коли ні — присилав якихось священиків. Але коли це сталося, я згадав, що коли я виїжджав сюди, я читав Шевченка. Я говорив про Крим.
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі…
…Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені…
Так от, щоб цього не сталося, я просто закликаю батьків, закликаю всіх робити все можливе, щоб поки дитина тягнеться до українського, її треба підтримувати, щоб не сталося те, що із Кримом.
Валентина Самар: На минулорічному фіналі були високі гості, були народні депутати. Тоді вони обіцяли державну підтримку, принаймні, висловлювалися за те, що такі конкурси, на такому високому рівні, які проходять, які мають таку широку географію і такий високий мистецький рівень, мають бути підтримані державою. Що в цьому плані?
Олександр Польченко: першого березня я був на «Кримському діалозі» – це українська громада в окупованому Криму. Отже, Андрій Іванець, історик, кримчанин, вніс в свою доповідь і звернення до влади. Він дав рекомендацію, щоб влада звернула увагу на два конкурси, народжених в Криму. Це «Ми діти твої, Україно» і «Змагаємося за нове життя», присвячений Лесі Українці. Той йде в Полтаві і в Чернівцях, а фінал цього проходить в нас в «Театрі на Подолі». Дякую Віталію Малахову, що він вже вчетверте безкоштовно надає на Великдень свій театр.
