Через неделю после освобождения правобережной Херсонщины жительница Александровки Людмила Сокал вместе с мужем приехала в свой дом и едва узнала его. Все дворы и комнаты были забросаны обломками всякого хлама, вся мебель, посуда и бытовая техника – разбиты, а сам дом выглядел так, будто там долгое время жили свиньи.
Таким його залишили російські військові, які захопили хату подружжя Сокал і проживали в ній більшу частину окупації села. Те, що тут проживали саме росіяни, можна зрозуміти вже при вході у двір: у кутку загарбники звалили три пральні машинки, вкрадені з сусідніх будинків. У кімнатах розкидали військові речі, серед яких помічаємо намальовану дитячою рукою листівку з російським прапором і танком з написом: «Папе любимому».
«Я не уявляю, як можна було в усьому цьому жити, — дивується Людмила Сокал. – Усе в хаті розтрощили, туалет закидали лахміттям, звідкілясь постягували до кімнат якісь матраци, спальники, ковдри і спали невідомо на чому. Невже не можна було розстелити собі по-людськи на ліжках і кріслах? Навіщо їх було трощити? Жили вони тут як бомжі. Побили нам майже весь посуд, витягли і кинули на вулиці холодильник, притягнули чийсь велосипед, мотоцикл, машину, все це розкурочили і теж кинули, перетворивши на смітник. Повитягали і кинули весь одяг, від вологи і дощів усе погнило. Тепер ми намагаємось знайти хоч щось вціліле. Хоча крім російських мародерів дошкуляють мародери наші, місцеві. Вони й досі тягнуть усе, що тільки можна, а потім пропонують людям купляти у них свою ж побутову техніку».
Знайдена в будинку родини Сокал листівка
Людмила Сокал залишалася в Олександрівці разом із родиною до 21 березня. Тоді їхнє село вже перетворилось на лінію фронту. Побачили як від обстрілів горять будинки на одній з вулиць на узбережжі лиману, пересиділи якийсь час у підвалі і зрозуміли: треба негайно виїжджати. Перший час жили неподалік від рідного села в Галициновому.
Людмила Сокал
Коли ж росіяни почали обстрілювати і його, перебралися вглиб Миколаївської області. А 11 листопада родина Сокал, як і всі жителі Херсонщини, дізналася про звільнення правобережної частини області.
У Олександрівці
«Від села майже нічого не залишилося»
Бої в Олександрівці Станіславської громади Херсонського району почалися в березні і тривали весь квітень. До кінця весни в селі не залишилося майже жодного вцілілого будинку, від окремих кварталів лишились тільки фундаменти. З 2,5 тисяч жителів під час окупації тут мешкало лише 16 чоловік. Усі інші виїхали хто куди. Але тепер, після звільнення, повертатись їм нікуди.
За час російської окупації в селі загинуло дев’ятнадцять цивільних, а безвісти зниклими вважаються дві людини. Проте точної кількості загиблих тут не знає ніхто. Досі на дамбі за селом можна побачити колону розбитих навесні машин: до 28 березня через Олександрівку сотні людей з окупованої Херсонщини намагались виїхати на підконтрольну українську територію. Де поділись водії і пасажири понівечених автівок – поки невідомо. Місцеві припускають, що їхні тіла окупанти могли втопити в Дніпровсько-Бузькому лимані або закопати десь у степу.
На цьому місці був російський блокпост, через який з 28 березня вже нікого не пропускали на підконтрольну українську територію через Станіслав
Полягла в Олександрівці й частина бійців 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу ЗСУ, яка всі ці місяці тримали оборону і відбивала ворожі атаки. Їхні тіла 7 квітня вдалося вивезти і поховати в Станіславі. Вже після звільнення села провели їхню ексгумацію, встановили ім’я кожного загиблого і перевезли до Миколаєва, аби передати для поховання рідним.
Прихід «руського міра» в Олександрівку дуже добре пам’ятає староста села Наталя Каменецька. Після перших сильних обстрілів 21 березня вона разом із чоловіком переїхала до сусіднього Станіслава, але час від часу навідувалася до рідного села.
Наталя Каменецька
«З 28 березня нас перестали пропускати до Олександрівки. Заїхати нам дозволили 5 квітня в супроводі представників церкви Московського патріархату, щоб вивезти цивільних, причому забирати спочатку дозволили лише жінок і дітей. Частина людей тоді переховувались в підвалі дитячого садка, але росіяни прицільно били по його фундаменту. Людей врятувало лише те, що в цей момент вони перебували в іншій частині підвалу. Потім нам вдалося з чоловіком потрапити до села 23 квітня, ми тоді забрали тіло вбитого українського солдата і ще двох цивільних. Тоді Олександрівка вже була майже вся зруйнована. Але коли нам вдалося потрапити туди за кілька днів перед звільненням, ми побачили, що від села практично нічого не залишилось», — сказала Наталя Каменецька.
Зруйнований дитсадок в Олександрівці
Крім Олександрівки і частково Станіслава від “руського міра” сильно постраждав центр села Широка Балка. Там зруйновані магазини, школа, бібліотека, деякі інші будинки. Місцеві розповіли, що під час одного з таких “прильотів” від ЗСУ окупанти з так званої “ДНР” якраз святкували “День шахтера”. Там усі вони й відправились на той світ.
«Росіяни били мене щодня і казали, що я нацист»
Біля сільської ради в Станіславі багатолюдно і гамірно. Тут працює генератор, від якого десятки людей заряджають мобільні пристрої, «ловить» безплатний вай-фай. Поруч стоїть черга за гуманітаркою, яку до села привезли волонтери.
У Станіславі
Посеред натовпу помічаємо сільського голову Івана Самойленка і підходимо до нього. З перших днів окупації він прийняв рішення не покидати територію своєї громади. Він каже, що попервах працювати було ще можливо, якби не обстріли російських військових, від яких потерпав і сам Станіслав.
«Спочатку окупанти захопили Херсон, потім Білозерку. А коли дісталися до нашої громади, то почали поступово утискати нас у наших правах. Мене як сільського голову перші місяці вони не чіпали, поки не надумали роздавати свою матеріальну «допомогу». Вимагали від мене списки людей, але я відмовив», — стверджує Іван Самойленко.
Перший раз окупанти захопили його в полон 24 червня і утримували чотири доби в камері досудового слідства Білозерського районного суду. Постійно промивали мізки, вимагаючи співпраці. Зрештою, відпустили, але потім щомісяця влаштовували обшуки в будинку Самойленка. Одного разу забрали телефони його і його дружини. Довелося з запасного телефону дзвонити знайомим і попереджати, аби зайвий раз вони не телефонували і нікого не наражали на небезпеку.
Вдруге Івана Самойленка російські військові викрали близько восьмої вечора 15 вересня, з його ж будинку. Перед цим у селі відбулись збори, на яких люди вимагали організувати видачу їм російської матеріальної «допомоги».
Іван Самойленко
«Частина місцевих хотіли отримувати ці гроші і ініціювали збори села. На них зібралося біля 250 осіб і всі вони вимагали дати їм ту «допомогу». Я сказав, що на це не піду і займатися організацією її видачі не буду. А потім порадив місцевим, які все ж таки отримали російські гроші, швидше від них позбутися і щось собі на них купити або обміняти на гривні. Я сказав, що наше село неодмінно звільнять і тоді російські рублі перетворяться на фантики. Хтось із Олександрівки після цього на мене доніс росіянам і вони мене забрали. Спочатку тримали мене в нашій Станіславській школі, ударили два рази по ребрах і раз по голові. А потім на БТРі відвезли знову до Білозерського районного суду. В дорозі постійно били, а наступного дня почали допитувати і знову бити. В суді до лівої руки і правої ноги підключили дроти та використовуючи воєнно-польовий телефон стали бити електрострумом. Це повторилось дванадцять разів, після чого мене, синього від побоїв, відвели назад у кімнату. Там мене били щодня і щодня допитували, звинувачували в контактах з ЗСУ, казали, що я нацист і відпустили 19 вересня в обмін на вимогу піти на їхній «референдум» 23 лютого під російським прапором. Якщо я не погоджусь – обіцяли розстріляти», — згадує сільський голова.
По поверненню до Станіслава Іван Самойленко вивіз все, що міг зі свого будинку і разом із дружиною перебрався до Херсона, де переховувався до кінця окупації.
Вкрадені пральні машинки, які російські військові стягнули і кинули на подвір’ї родини Сокал
Не всі колаборанти втекли за «руським міром»
За словами сільського голови, біля 30% мешканців Станіслава були прихильниками «руського міра». Водночас ярих колаборантів тут було небагато. Одну з них, Іванко Оксану Олександрівну, керівницю місцевого театру мініатюр «Мельпомена», окупанти 15 серпня призначили гауляйтеркою села.
«Пам’ятаю, в той день до мене на роботу прийшли росіяни і сказали, що вони мене «звільняють», а замість мене в селі тепер «керуватиме» Оксана Іванко. Я попросив у них лише одне – зберегти майно громади, бо їхнє панування у нас буде недовгим. Вийшов, закрив двері сільради і поклав ключ. Більше я в цій будівлі до кінця окупації не з’являвся», — каже він.
Розбитий мотоцикл на вулиці в Олександрівці
Іван Самойленко називає й інших зрадників: депутата Станіславської сільради, директора зареєстрованого в Олександрівці фермерського господарства «Агропродукт» Кравця Сергія Миколайовича, 21 лютого 1972 року народження. Його окупанти призначили спочатку начальником управління сільського господарства окупаційної адміністрації фейкового «Білозерського району», а потім директором окупаційного департаменту з питань житлово-комунального господарства. На обох «посадах» він запам’ятався місцевим жителям грубою поведінкою і виставлянням за двері своїх не численних відвідувачів.
Колаборант Сергій Кравець
Співпрацював з окупантами ще один депутат Станіславської сільради, тренер-викладач Херсонської обласної комплексної дитячо-юнацької спортивної школи з боксу та інших видів спорту Абрамович Максим Ігорович, 30 червня 1985 року народження. Він допомагав загарбникам проводити пропагандистські заходи і спортивні змагання під російськими прапорами.
Колаборант Максим Абрамович
Стала колаборанткою й підприємниця Сміюха Наталя Олександрівна, 9 травня 1980 р. н. Її «призначили» секретаркою гауляйтерки Станіслава Оксани Іванко. Вона отримала паспорт громадянки РФ, здавала колишніх українських військових і допомагала продавати награбоване у односельців майно.
Колаборантка Наталя Сміюха
А гауляйтером у Широкій Балці встиг попрацювати Ковальчук Владислав Володимирович. Він же очолював так званий «Совет молодежи Белозерского муниципального округа». Не встигли призначити гауляйтерів у громаді лише в двох селах – Олександрівці і Софіївці.
Колаборант Владислав Ковальчук
«Всі ці гауляйтери допомагали окупантам проводити їхній псевдореферендум, — каже Іван Самойленко. – Тим, хто не хотів голосувати, російські військові погрожували виселити протягом 24 годин. Проте загалом сам референдум пройшов абияк – окупанти обійшли біля 100 дворів, а потрібні результати «домалювали».
Майже всі колаборанти напередодні звільнення Станіславської громади втекли на окуповану територію. Але значна частина їх залишилась тут. За словами Івана Самойленка, українські правоохоронці допитали біля 20 таких «героїв» і відпустили. «Сподіваюсь, що з них взяли підписки про невиїзд», — говорить він.
«Наше серце тут, в Олександрівці»
Відновити роботу водогону, подачу електроенергії і допомогти людям дровами та ремонтними наборами для тимчасового відновлення пошкоджених будинків називає своїми головними завданнями на новій для себе посаді начальника Станіславської сільської військової адміністрації Олександр Бабуцький. До цієї громади він приїхав майже одразу після її звільнення. До того він очолював тепер уже колишню Іванівську райдержадміністрацію і працював заступником селищного голови в розташованій на протилежному краю Херсонщини Іванівці Генічеського району.
Перше, що вже вдалося зробити в громаді – відновити газопостачання. Хоча й до війни значна частина місцевих людей не була приєднана до газогону – у Станіславі таких було біля 10%, в Широкій Балці – біля 40%, а в Софіївці – більше половини будинків.
У Станіславі
«Тому ми хочемо забезпечити їх буржуйками – у кого нема печей, а також дровами. Будемо забезпечувати людей продуктовими наборами. Попри те, що це села, далеко не всі в умовах окупації і постійних обстрілів могли посадити город і зробити собі запаси на зиму. Наші колеги з Одеської і Рівненської областей вже завезли нам десь до 20 тонн гуманітарної допомоги – крім продуктів це одежа, памперси, рідке мило та багато чого іншого. Вже з’явилося 10 генераторів, почалось відновлення електропостачання. Немає можливості поновити електрику лише в зруйнованій Олександрівці: там обірвані всі дроти. Будемо наполягати, щоб «Херсонобленерго» відновило їх хоча б частково, аби ми змогли там качати воду і дати можливість людям заряджати свої телефони. Нам обіцяють надати для мешканців Олександрівй 300 ремонтних наборів. Але цього недостатньо, тому ми будемо просити від обласного керівництва збільшити їхню кількість хоча б до 500-700», — каже Олександр Бабуцький.
Олександр Бабуцький
Начальник Станіславської військової адміністрації просить людей не повертатися до Олександрівки, оскільки велика територія села ще не перевірена вибухотехніками, а вся його інфраструктура вщент знищена. Тож перезимувати Олександр Бабуцький закликає в більш безпечних місцях та евакуюватися. Він запевняє, що обласна і державна влада готова надати для цього всю необхідну допомогу. Проте мешканці Олександрівки прагнуть якомога швидше повернутися додому.
Про це ж мріє Марина Кирик з цього села. Щоправда, поки дістатися свого будинку, розташованого на березі лиману, вона не може. Та й від самої хати майже нічого не залишилось.
Марина Кирик
«Жити нам нема де, — каже жінка. — Трактор чоловіка, на якому він працював у полі, згорів, машину вкрали, всі речі залишились в розбитій хаті, але йти до неї боїмося. Ми залишились просто на вулиці. Але готові все відновити і жити в рідному селі. Бо і я, і чоловік не можемо жити десь в іншому місці, не можемо без нашого лиману, без цього повітря. Наше серце тут, в Олександрівці».
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
