До 17 июля 2022 года в центре села Новоберислав, расположенного на правом побережье бывшего Каховского водохранилища, развевался украинский флаг и действовала законная власть. Оккупанты тогда постоянно не находились в селе, наведывались сюда периодически и долгое время не обращали внимания на флаг. Знамя сняли после назначения главы оккупационной администрации села, а вернули на его привычное место сразу после освобождения Новоберислава 11 ноября 2022 года.
Все это время рядом со своими односельчанами оставалась законная староста Новоберислава Лилия Лелюх. Уехать отсюда она была вынуждена только тогда, когда россияне уничтожили ее дом и дома всех ее родных. В селе не осталось ни одного не поврежденного здания. Лилия Лелюх до сих пор не готова делиться некоторыми воспоминаниями о пережитом в оккупации ею и родными ей людьми, но согласилась на интервью Центру журналистских расследований.
«Росіяни приїжджали з обшуками, а я не могла зрозуміти, що вони від мене хочуть»
Олег Батурін: Пані Ліліє, як ви пережили окупацію Новоберислава, як поводили себе в селі російські загарбники?
Лілія Лелюх: Всю окупацію я була на місці, не виїжджала з села. Ми продовжували працювати до липня 2022 року, поки працювала й Бериславська міська рада. Вже на початку липня окупанти почали звертати на нас увагу, мені довелось написати заяву про складення повноважень, що я не можу виконувати обов’язки старости. Це був вимушений крок, адже окупанти стали вимагати від мене списки пенсіонерів та інших людей, щоб роздавати свою «гуманітарку» і «пенсії».
Зруйнована адмінбудівля старостату в Новобериславі. Фото надане Лілією Лелюх
Російські військові поселились у Новобериславі доволі пізно, вже влітку 2022 року. До того вони, звісно, заїжджали, перевіряли людей, когось розшукували, когось ловили – бували у нас наїздами. До 17 липня на адмінбудівлі старостату висів український прапор. Ми його не знімали, а росіяни не звертали на нього уваги. А в кінці липня вони вже зайшли до села з поселенням.
Олег Батурін: Окупанти приїжджали до вас на роботу чи додому?
Лілія Лелюх: Вони приїжджали тричі додому, з обшуками. Втретє вони приїхали, коли в селі вже призначили окупаційного старосту, це було 18 липня 2022 року. Для його обрання росіяни збирали людей, але на ці збори прийшли лише чоловік шість.
Призначили росіяни «старосту» і приїхали до мене додому. Я ніяк не могла зрозуміти, що вони від мене хочуть. Врешті зрозуміла, що їм потрібні лише ключі від адмінбудівлі старостату. Ще їхньою метою була залякати мене, бо багато мешканців села підтримували саме мене, а не нового «старосту». Потім росіяни прочитали мені лекцію, як я негідно себе поводила, і що наступного разу вони «будуть не такими добрими». Схоже, що це були ФСБшники. Слава Богу, після цього мене росіяни більше не чіпали.
Новобериславська гімназія до повномасштабної війни. Фото: Фейсбук-сторінка гімназії
Я залишалась у селі з чоловіком, а російські військові розквартирувались неподалік на нашій вулиці. Нам «пощастило», що це були їхні інженерні війська. Вдень їх не було видно, а вночі вони роз’їжджали на величезних «КАМАЗах», підвозили пальне. Ще вони стояли в балці, ремонтували військову техніку. Коли раніше до села заїжджали вояки з «ЛНР/ДНР» — ті п’яні були постійно, по вулицях гасали. Але ці росіяни населення вже не кошмарили. Таких страхіть як в інших селах – щоб до людей чіплялись, до дівчат – у нас, слава Богу, не було. Та вони й недовго у нас простояли. Заїхали в серпні, а в листопаді вже пішли геть.
Зруйнована Новобериславська гімназія після окупації. Фото надане Лілією Лелюх
Олег Батурін: Проте окупаційну адміністрацію в Новобериславі росіяни встигли призначити. Хто там працював, це були місцеві?
Лілія Лелюх: Місцеві. Хоча вони не народилися в Новобериславі, просто вже більше 30 років проживали тут. Вони завжди були відлюдькуваті, ніколи ні в чому не брали участі, були самі по собі. Чоловік у «старости» служив при Совєцькому Cоюзі в якихось там військах і саме він запропонував свою дружину на цю посаду.
(Головою окупаційної адміністрації села Новоберислав росіяни призначили Наталію Міщенко. Її чоловік Олег Міщенко — колишній працівник поліції — ред.)
Олег Батурін: Тобто, мешканці села їх таки не обирали?
Лілія Лелюх: Люди наполягали на тому, щоб я залишилася виконувати свої обов’язки старости, однак працювати на росіян я не збиралася. А потім деякі з цих людей звинувачували мене в тому, що я їх покинула. Я їм пояснювала, що допомагатиму людям чим зможу, але співпрацювати з ворогом не буду. Тим більше, я давала присягу.
Наталія Міщенко. Фото з соцмереж
«Я все думала, що це якийсь кінофільм, що такого просто не може бути»
Олег Батурін: Колаборанти втекли з села після його звільнення?
Лілія Лелюх: Вони всі повтікали. «Староста» поїхала ще за два тижні до того, як росіяни від нас вийшли. Вони ж перед своїм відходом збирали людей в центрі села як фашисти. Розповідали, що нібито у них лише добрі наміри, що вони зараз йдуть, «але ненадовго і скоро повернуться». Попередили людей, що навколо все заміновано, щоб ніхто нікуди не ходив. Порадили всім три дні сидіти по хатах і не висовуватися.
Олег Батурін: Я ще не чув, щоб перед своїм відступом російські військові влаштовували щось подібне.
Лілія Лелюх: Так, це було схоже на сходку. Вони провели її і все – вранці наступного дня вже нікого з них у селі не було. Я зі своєю колегою, землевпорядницею підняли український прапор. Хоча ми ще не знали, що всі росіяни вийшли з правого берега.
Лілія Лелюх (у центрі) разом з колективом старостату до повномасштабної війни. Фото з соцмереж
Під час окупації нам вдалося з колегами заховати всі важливі документи, а решту спалили, щоб нічого росіянам не потрапило. Окупанти ж неодноразово приїжджали, шукали АТОвців. Приїжджали з готовими списками, а ми їм казали, що всі АТОвці давно за кордоном, хоча частина з них ховалися і лише потім виїхали. Ми їх вивозили вночі. Один із хлопців потім пішов воювати, а інший за станом здоров’я не зміг – у нього пальців на руці немає.
Олег Батурін: Вам не було страшно?
Лілія Лелюх: Звісно, було страшно. Я все думала, що це якийсь кінофільм, що такого просто не може бути. Окупанти, коли вдиралися до вас додому, ніколи не представлялись. В перший раз вони були всі в масках, завжди на них була військова форма і зброя. Що вони від нас хотіли – я погано розуміла.
Зруйнований росіянами пункт незламності в Новобериславі. Фото надане Лілією Лелюх
Олег Батурін: Як поводились окупанти щодо інших мешканців села?
Лілія Лелюх: Знаю, що забирали автомобілі. Були в селі люди, які водили росіян дворами і показували, в кого що є. В одному з будинків винесли всі меблі, побутову техніку – там не бідні люди жили. У мисливців забирали зброю і набої. Одним словом, забирали все, що їм потрібно. Але щоб когось тероризували сильно – про це я не чула.
Зруйнований росіянами дитсадок у Новобериславі. Фото надане Лілією Лелюх
«Мрію про скорішу перемогу, про мир і про повернення додому»
Олег Батурін: Росіяни почали обстрілювати Новоберислав з лівого берега відразу після звільнення?
Лілія Лелюх: Нас звільнили 11 листопада 2022 року, а перший обстріл був 24 листопада. Тоді росіяни обстріляли другу вулицю від берега, було три прильоти, била артилерія. Наступного дня вони обстріляли край села. Саме тоді почалися постійні обстріли.
Руїни на місці житлового двоповерхового багатоквартирного будинку в Новобериславі. Фото надане Лілією Лелюх
Олег Батурін: Як зараз виглядає село, чи залишились там люди?
Лілія Лелюх: Так, близько 60 чоловік. Жодного неушкодженого будинка вже немає, у всіх дахи і вікна затягнуті брезентом. Ми вмовляємо людей евакуюватися, бо обстріли не припиняються.
Адмінбудівлю старостату окупанти повністю зруйнували ще у 2023 році. Ми в той день всім колективом були на роботі. Перед прильотом зайшли до кабінету бухгалтерії, в якому стояли броньовані металеві двері. За дві хвилини ракети вдарили по будівлі. Повилітали всі двері, впали перекриття. На щастя, ми з дівчатами вижили.
Шкільну їдальню окупанти зруйнували під фундамент, а перші російські КАБи вдарили по дитячому садочку. Зруйновані гімназія, пункт незламності, торговельний центр. Усі адміністративні будинки зруйновані. З 398 житлових будинків більше 40 зруйновані під фундамент, а сильно пошкоджених — близько 300-от. Вони стоять без дахів, без дверей, без вікон. Відремонтувати їх зараз неможливо. Зруйновані в селі всі магазини — під нуль. Нічого немає.
Руїни магазину в Новобериславі. Фото надане Лілією Лелюх
Я залишалась у селі до останнього. Коли росіяни зруйнували мій будинок, я переїхала до племінника, а потім — до сестри. Коли зруйнували й їхні будинки, ми вирішили виїжджати. Але продовжуємо надавати допомогу людям.
Олег Батурін: Внаслідок російських обстрілів села були поранені?
Лілія Лелюх: Поранені у нас в основному через ворожі дрони. Росіяни все ними у нас контролюють. В червні протягом одного тижня вони спалили у нас п’ять житлових будинків, по шість дронів-камікадзе запускали на кожен дім. Якщо росіяни помітять, що до якогось будинку хтось заходить, наприклад, бабця якась – все, будинка вже немає. Саме тому ми намагаємось вмовити людей виїхати з села, а вони не хочуть.
Загалом у селі маємо більше десяти поранених, якщо не більше. Були й загиблі. Йшов один хлопчик по дорозі, росіяни на нього скинули дрон, він загинув. Двоє молодих людей плавали біля берега на човні, на нього теж скинули дрон, хлопчик і дівчинка поранені. Ще кілька людей від дронів загинули…
Зруйнована гімназія в Новобериславі. Фото надане Лілією Лелюх
Олег Батурін: Про що ви мрієте найбільше?
Лілія Лелюх: Як і всі – про скорішу перемогу, про мир і повернення додому. Хай навіть у той наш зруйнований будиночок, ми побудуємо новий поруч. Нам не треба вже нічого з того, що було раніше. Потрібно лише, щоб були якісь умови для життя, а далі ми вже будемо відбудовувати наш Новоберислав. Я розумію, що при моєму житті, скоріш за все, ми його не відбудуємо, але все одно потихеньку щось будемо робити.
Люди мені постійно пишуть, кажуть, що обов’язково повернуться, що будуть усе відбудовувати. Всі хочуть додому. Як би не було за кордоном, але ми там чужі. Ми хочемо повернутися на свою землю, до своїх квіточок, до свого рідного клаптику.
Нещодавно мені написала одна мешканка нашого села, попросила сфотографувати її садочок і відправити їй: «Я так хочу подивитися на нього хоч одним оком». А за будинок свій навіть не питала, лише за садочок. Після того у мене був день народження і багато людей мені надіслали вітання. Тоді мене все це просто «накрило». Багатьох людей після всього пережитого сприймаєш зовсім по-іншому, вже як своїх рідних. І їхній біль – це й твій біль.
Дрімайлівська балка біля Новоберислава після знищення росіянами Каховської ГЕС. Фото надане Лілією Лелюх
Знаєте, коли розбили мій будинок, я не так переживала, як після підриву Каховської ГЕС. Коли зруйнували мій будинок — я просто плакала, але розуміла, що завжди можна щось відбудувати на його місці. А ось знищення ГЕС для нас — це велика втрата. У нас біля села така гарна балочка була, там з усіх сторін усе омивалось водою. А зараз нічого немає, свердловини обміліли, води немає, нічого немає.
Дрімайлівська балка біля Новоберислава після знищення росіянами Каховської ГЕС. Фото надане Лілією Лелюх
Ми вдячні всім, хто попри все нам допомагає, всім добрим людям, волонтерам – усім. Коли їздимо по нашій громаді, то переживаємо, серце постійно болить, але поки нас Боженька береже. Щоразу, як потрапляємо під обстріл, збираємо всі сили в долоньки і я кажу сама собі: Боженька, мабуть, ще має на нас плани. Тому він нас оберігає.
