Николай Куривчак: «У российского военного сработала рация и кто-то по ней закричал: «Тут местные говорят, что есть Николай Николаевич, староста Змеевки, ярый националист. Его надо срочно брать!»

На следующий день после освобождения Змиевки Бериславской территориальной громады на правом берегу Херсонщины село начали массированно обстреливать российские войска из оккупированного левобережья. Поэтому большинство жителей выехали в более безопасные места. До сих пор здесь не могут возобновить подачу электроэнергии, почти нет мобильной связи. Однако представители Швеции уже готовы приобщиться к восстановлению села.

Интерес Королевства Швеция к Змиевке неслучайен, ведь основали ее в 1782 году шведские поселенцы с балтийского острова Даго (Гиюмаа). Село сначала называлось Гаммальсвенскбю, или Старошведское. Вскоре рядом с ним основали германские поселения Шлянгендорф, Мюльгаузендорф (Михайловка) и Клостердорф (Костырька). Больше всего из них Шлангендорф, дословно переводимый как змеиная деревня. После принудительной депортации на украинский юг жителей переданных в 1951 году Польше западно-бойковских сел все эти поселения разрослись и объединили их в одну деревню под названием Змиевка. С тех пор оно стало еще и самой большой бойковской громадой Херсонщины.

Среди депортированных на юг Украины бойков были родители старосты Змиевки, учителя местной школы Николая Куривчака. 30 апреля его схватили в плен российские оккупанты и незаконно удерживали 23 дня.

Что он пережил в плену, как вели себя российские захватчики, как село выживало в оккупации и как живет после увольнения, Николай Куривчак рассказал в интервью Центру журналистских расследований.

«Мы вашего мужа забираем, вы его больше никогда не увидите»

ЦЖР: Росіяни окупували лівобережну Херсонщину вже в перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року. А коли вони з’явились у Зміївці? Як це відбувалось?

Микола Куривчак: На другий день повномасштабної війни ми згуртувалися і організували цілодобове патрулювання в селі. Без зброї. Просто дивилися, щоб був порядок. Навіть виставили кілька блокпостів на в’їзді в село. В перших числах березня 2022 року російські війська зайшли до Берислава і почали просуватися в бік Великої Олександрівки і Нововоронцовки. Тоді ми отримали інформацію, що на трасі Т-0403 Мар’янське – Берислав з’явились перші блокпости російських військових. Ми зрозуміли, що без зброї не зможемо чинити їм опір і зняли свої блокпости. 

Невдовзі окупанти облаштували свої блокпости ледь не через кожні п’ятсот метрів на трасі Т-0403. На них переважно стояли російські військові, іноді «ЛДНРівці» і навіть «кадирівці». До села вони не заїжджали до 30 квітня, коли вони влаштували у нас «зачистку».

ЦЖР: Вони самі це так називали?

Микола Куривчак: Ні, я сам, бо це було схоже саме на «зачистку» села. Тоді у нас ще висіли українські прапори на в’їзді в село і на будівлі старостату. 

Вранці 30 квітня хлопці з місцевого фермерського господарства повідомили мені, що до нас їдуть шість БТРів з «зетками». Я одразу попередив усіх, щоб поховали свої телефони і поберегли себе. Росіяни заїхали в Зміївку в районі Дрімайлівки і Шлянгендорфа та розподілилися по вулицях і почали йти з хати в хату. З кожного БТРа вибігало по 10-12 військових. Усі зі зброєю і в балаклавах, ще й з собаками. Вони були дуже агресивні. Навіть дивитися на них було неприємно.

Коли росіяни дійшли до центру села, я побачив, що вони виламують двері в аптеці, магазині, познімали камери відеоспостереження на приватних будинках. Наступними були будинок культури, дитсадок, школа. Я підійшов до них і попросив не ламати двері. Я сказав їм, що зараз зателефоную, прийдуть люди, відчинять і вони все подивляться. Невдовзі керівники закладів прийшли і почали показувати все окупантам. Тут я зрозумів, що скоро дійде черга до будівлі старостату, сів на велосипед і поїхав туди.

Там я зняв і сховав прапор України, відкрив усі кабінети і обмотав москітною сіткою меморіал «Борцям за волю України». Також попередив відповідальну за сільський музей, щоб вона прийшла і відкрила його. 

Російський «БТР» затримувався. Невдовзі я побачив як він повільно їде вулицею Набережною, а з боку колишнього причалу до будівлі старостату йшли військові. Коли вони підійшли, один високий росіянин спитав мене: «Це адміністрація? Хто тут за головного?» Я відповів і він наказав мені пройти з ним у приміщення. Але зайти я мав першим: він боявся, що там можуть бути “розтяжки” До речі, розмовляв я з ним українською, але він не розумів і зробив зауваження: наказав говорити з ним російською. 

Ми піднялися на другий поверх, я сів за комп’ютерний стіл у приймальній, а він – біля входу. І тут його рація запрацювала. «Первый, я второй! Здесь местные говорят, что есть Николай Николаевич, староста села. Ярый националист! Его надо срочно брать!» Я зрозумів, що мене будуть брати в полон. Військовий запитав мене про паспорт, я дав. Він його подивився і здивовано сказав: «Так це ви Ніколай Ніколаєвіч» Я кажу — так. Пауза. Він натиснув на рації якусь кнопку і потім чую, як по сходах до нас наверх біжать чотири солдати зі зброєю. І наказують: «Пройдемте! Где вы живете?» Вони повели мене по селу до мого дому.

ЦЖР: Як далеко ви живете від старостату?

Микола Куривчак: На паралельній вулиці. Якщо напряму, через городи, то метрів 150-200. Назустріч нам йшла завідувачка музею з ключами. Я сказав військовому, що їм можуть відкрити музей і все там показати. А він: «А он нам уже не нужен».

Коли ми прийшли до мого дому, поряд із ним уже стояв БТР. Навколо – купа російських солдатів з собаками. Зайшли до хати. Військові почали там усе перевертати і щось вишукувати. Вдома була моя дружина і донька.

Росіяни знайшли мою сумку з фотоапаратом і записником. Свій телефон я встиг сховати, тож я дав їм другий мобільний, в якому не було нічого, крім деяких записаних номерів. Військовий спитав, де мій комп’ютер. У мене його там не було, тож він узяв комп’ютер доньки.

Все це тривало з півгодини і потім військовий сказав моїй дружині: «Мы вашего мужа забираем, вы его больше никогда не увидите». Вона почала плакати, а донька благала мене відпустити. Але вони завернули мені руки за спину, наказали опустити голову і нікуди не дивитися. Коли виводили мене з хати, дружина встигла кинути в кишеню моєї кофти знеболюючі пігулки, бо розуміла, що вони можуть мені знадобитися. 

ЦЖР: Чи пояснювали росіяни, що саме вони у вас шукають?

Микола Куривчак: Ні, просто сказали, що я націоналіст. 

Коли мене підводили до БТРа, я озирнувся і махнув дружині і доньці рукою. А військовий мені: «Я же сказал не оборачиваться, никаких движений!» і силоміць, за шию заштовхали в БТР і рушили. Доїхали до греко-католицької церкви, проїхалися навколо села по польовій дорозі, повернулися до мого будинку та, не зупиняючись, рвонули на виїзд із села і вже там зупинились. На тому місці стояло два флагштоки і ще висів прапор України. Російські військові спробували його зняти, але у них ніяк не виходило. Зрештою, почали чіпляти тросом і так його зірвали. Потім ще почекали якогось свого солдата, якого «загубили» в селі. Коли він з’явився, поїхали далі.

За кілька кілометрів від села військові натягнули мені на голову мішок і я більше нічого не бачив. За рухом БТРа зорієнтувався, що мене відвезли до траси Т-0403, там зупинились біля блокпоста і повернули наліво. На той час я вже знав, що окупанти тримають полонених у Новій Каховці в будівлі тамтешньої поліції та СБУ і думав, що мене повезуть саме туди. Але біля Берислава БТР повернув на розвилці і рушив у бік Великої Олександрівки. Ту дорогу я добре знаю: вона має характерний спуск, потім підйом і звивиста, а далі довгий час є прямою. Я зрозумів, що мене везуть саме до Великої Олександрівки. 

Їхали ми десь годину, а може, більше. Зупинились. Мене вивели з БТРа з мішком на голові і кайданках на руках. Куди мене ведуть – я не бачив. Я так зрозумів, що то була якась старенька хата. Потім я там чув як півень вранці співав, гоготали гуси. 

Військовий вивів мене за шкірку, а інший йому крикнув вести мене у праву кімнату. «Там много крови, веди его прямо!» — почув я чийсь голос. Я подумав, що зараз мене будуть бити. Завели до якоїсь кімнати, посадили на залізний стілець, накинули мені на пальці рук дроти і почали «допитувати». 

Питали одне й те саме: де знаходиться «Азов», де я ховаю зброю, чому через річку переправляю бійців ЗСУ, де живуть АТОшники? Я на все відповідав, що не володію такою інформацією, але вони не вірили і дали дозу електрики. Хвилин п’ятнадцять так вони мене «шпарили», я був весь мокрий від струму. Зупинившись, військові сказали: «Если не будешь говорить, через полчаса мы вернемся». І пішли, але потім усе повторилося. Це все не припинялось дві доби.

ЦЖР: Скільки разів вони вас «допитували» і катували струмом?

Микола Куривчак: Безперестанку і вдень, і в ніч. Я весь час залишався на тому стільці. Не знаю, як я витримав. Можливо, завдяки моїм заняттям спорту я ще тримався. Але все тіло було в судомах.

Вночі було декілька «допитів», вдень – разів шість. Іноді вони повертались за годину, іноді – проходило більше години. Їх дуже сильно злило, коли я відповідав, що не володію інформацією, про яку вони розпитують.

ЦЖР: Вас «допитували» одній й ті самі люди чи різні?

Микола Куривчак: Не можу сказати, але голоси були різні. Жоден із них не представлявся, а я весь час сидів у мішку на голові. Один раз я попросився в туалет. Не пустили.

ЦЖР: Їсти давали?

Микола Куривчак: Ні. Пити теж не давали. Ще й знущалися і погрожували: «У тебя губы сухие, ты уже не можешь языком шевелить? Будешь говорить нам все. Мы сейчас будем тебя закапывать». У той момент я найбільше переживав за свою родину, щоб тільки їх вони не чіпали.

Електричні дроти постійно були приєднані до моїх пальців. Вони підключали струм, коли приходили на «допити». Коли пізніше мене перевезли до Нової Каховки, всі мої пальці були обпечені, а руки набрякли в тих місцях, де були кайданки. 

В туалет мені дозволили сходити в кінці другої доби. Коли я встав, то не відчував під собою землі. Ноги підкошувалися, мене водило зліва-вправо. Я відчував, що мій організм був повністю виснажений.

«Я дивився в очі смерті»

ЦЖР: Чи тримали там, крім вас, інших полонених?

Микола Куривчак: Я був там один. 

Під кінець росіяни мені сказали: «Ты все равно нам все скажешь. Мы тебя утопим, мы тебя закопаем. С тобой будет то, что было в Буче и с осокоровским старостой (Мався на увазі староста Осокорівки Нововоронцовської громади Бериславського району Сергій Кунець, який навесні 2022 року теж був у російському полоні, — прим. автора)». Вони постійно мене лякали тим, що закопають мене живцем, розстріляють. В той момент військові покликали зі мною «поработать» якогось Каріма. А Карім крикнув їм з двору, що не може, бо смажить зараз шашлик: він щойно попатрав гусей. Ось так мене врятували гуси. Бо на той момент я вже дивився в очі смерті.

Вранці 2 травня мене вивели, посадили в БТР і кудись повезли. Я вирішив, що мене везуть назад у Зміївку, на очну ставку, до родини або кудись «на підвал». Згодом зорієнтувався, що ми проїхали село Томарине, а перед Бериславом БТР повернув праворуч. Біля мене сиділи собаки, я відчував сильний перегар від російських солдат. Люк БТРа був відкритий, весь час голосно звучала якась кадирівська музика. Стало легше, коли я зрозумів, що мене везуть не в Зміївку. Проїхали Каховську ГЕС, я відчув запах Дніпра. А далі БТР звернув праворуч на проспект Дніпровський і за кілька хвилин зупинився.

Коли мене витягували, я не міг йти самостійно. Один із військових припідняв мішок з обличчя і я побачив під ногами металевий люк з написом «Нова Каховка». Завели до якогось приміщення і кинули там до одиночної кімнати. Провів у ній я десь з годину. Все тіло пекло і сильно боліло.

За годину мене вивели і знову почали ставити ті самі питання. Потім вивели на вулицю і відвели до воріт гаража. Військовий постукав автоматом по дверях, за кілька секунд їх відчинили. З мене зняли кайданки і з мішком на голові підштовхнули всередину гаража, наказавши зробити два кроки і зачинили за мною двері.

Я зняв мішок і побачив у гаражі шістьох чоловіків. Наших. Частина з них були полоненими військовими ЗСУ, частина – українські поліцейські.

ЦЖР: Що то було за місце?

Микола Куривчак: Гаражі новокаховського управління СБУ на Дніпровському, поруч зі стадіоном «Енергія». Так мене потім тримали весь час. Чув навіть як перед 9 травня на стадіоні проводили якийсь футбольний матч. 

ЦЖР: Звідки були інші полонені в гаражі?

Микола Куривчак: Першим до мене підійшов військовий, якого взяли в полон, коли він лежав у лікарні після поранення. Він вижив у боях під Станіславом, упізнав мене, сказав, що в Зміївці живе його сестра. Коли згодом його обміняли і він виїхав на підконтрольну українську територію, він подзвонив сестрі і вона передала моїм рідним, що я живий і де мене тримають.

Інший хлопець, поліцейський, був зі Скадовська. Його пов’язали на російському блокпосту біля села Львове, коли він їхав до своїх батьків. Загалом зі мною тримали трьох поліцейських. В інші дні привозили інших хлопців. Були полонені з Херсона, з Миколаївської області – їх сильно побили. Був один активіст з Херсона, який працював викладачем у Херсонському державному аграрно-економічному університеті.

Всім хлопцям, яких тримали разом зі мною, було дуже важко. А тим часом мої рідні намагалися мене знайти. Навіть ходили до так званого гауляйтера Бериславського району Андрюші Костюка, заплатили йому 30 тисяч гривень, щоб той допоміг.

ЦЖР: Костюк сам запропонував дати йому таку суму?

Микола Куривчак: Так. Сказав: «Заплатите 30 тисяч і все з ним буде добре». Але про мене дізналися від інших людей і 11 чи 12 травня передали мені передачу. Приніс її родич моєї дружини з Нової Каховки. Коли росіяни мені сказали, перекручуючи моє прізвище: «Кривчак! Вам передача со Змеевки!» я зрадів. Бо зрозумів, що мої рідні дізналися, де я. 

В «передачі» була пляшка мінеральної води, калач, два м’ясних баличка і ще тепла хлібина. Я поділив усе це з хлопцями, бо їсти нам давали в полоні дуже мало.

ЦЖР: Чим саме вас годували?

Микола Куривчак: Давали якусь кислу і пересолену баланду, яку неможливо було їсти. І пачку «кубанських крекерів» на день, їх виходило по вісім штук на день кожному. Я один крекер з’їдав сам, а решту тримав і пізніше роздавав хлопцям. Бо бачив, що вони були дуже голодні.

ЦЖР: Росіяни полонених допитували? Били?

Микола Куривчак: Допитували, але при мені не били. Десь на початку травня привезли одного каховчанина, дуже побитого. У мене ще залишалися знеболюючі, я йому дав. А потім ще чотирьох хлопців з Миколаївської області перед моїм виходом на волю привезли дуже сильно побитих, засмальцьованих. У одного навіть була зламана нога і перебита голова. Він був у лікарні, але звідти росіяни перевезли його сюди і кинули до гаражу.

Щоб хоч трохи орієнтуватися в часі я зробив сонячний годинник: у воротах гаражу була дірка, через яку проходило світло. По ньому ми й жили. 

«Мене відпустили з умовою нікуди не виїжджати з села»

ЦЖР: Вас у Новій Каховці допитували?

Микола Куривчак: Так. Задавали одні й ті самі питання. Одного разу відвели і зняли відбитки пальців, сфотографували. Питали, чи бував я в Криму і в Росії. Я відповів, що не бував. Усі «допити» проходили, як і раніше, з мішком на голові. Мене загрожували відвезти до Росії і я зрозумів: якщо це станеться, то додому звідти я вже не повернусь.

Спочатку в Новій Каховці мене виводили на «допит» щодня, а потім десь через кожні 2-3 дні. Відбувались вони за одним сценарієм: виводили з гаража за шкірку, заводили до якогось приміщення, садили на стілець. Коли мене фотографували, то я трохи зміг побачити тих, хто був там зі мною – всі вони у балаклавах, одягнені в дуже чисту, охайну військову форму.

ЦЖР: Скільки їх було?

Микола Куривчак: Коли мене фотографували і знімали відбитки – десь четверо. Під час інших «допитів», я так розумію, по двоє. Одного разу вони відкрили відібраний у мене робочий блокнот, де був записаний текст пісні «Три браття з Прикарпаття», в якому були такі слова: «Катам ворожої Москви». Росіянин підняв мені з обличчя мішок і наказав: «На меня не смотреть! Смотри на мой палец, читай, что написано. Что это такое?» Я прочитав і зрозумів, що це матиме наслідки. Я взяв паузу і відповів, що я ще й вчитель, а текст цієї пісні записав, коли готувався до семінару в школі. 

ЦЖР: Ви кажете, що вас тримали в гаражі, а чи були там приміщення з іншими полоненими?

Микола Куривчак: Одного разу я виносив відра, в які ми ходили замість туалету і трохи підняв мішок з обличчя. Тоді я побачив, що знаходжусь на подвір’ї СБУ, а трохи далі, ближче до Дніпра, тримали затриманих росіян, напевно, за дезертирство та інші вчинки. Вони поводили там себе дуже нахабно, я постійно чув як вони дебоширять. 

Росіяни часто заходили до нашого гаражу. В цей момент усі полонені мали піднятися, стати обличчям до стіни, ноги нарізно, руки за спину. А якось наказали лягти на підлогу обличчям униз і руками за голову. А я відчував такий біль, що не міг руками поворушити. Військовий це помітив, підійшов до мене і вдарив по ногах: «Я ж сказал, руки за голову!» і почав щось там шукати. Спокою нам ніколи не давали.

ЦЖР: На чому ви спали?

Микола Куривчак: Там була цементна підлога, на якій лежали виламані від шаф двері. На них лежала стара російська військова одежа, яку ми стелили замість матраців.

Митися не давали. Я казав хлопцям, що потрібно економити питну воду. Замість туалетного паперу і мила змочували бинти, які були в гаражі. Антисанітарія там була жахлива. Тому я не міг їсти той кислий суп. Рятувала водичка, яку я постійно потроху пив. Я схуднув за ці дні на 18 кілограмів.

20 травня мені принесли чергову передачу, ми її з хлопцями поділили, поїли. А потім мене викликали на «допит» і спитали, хто мені приносить продукти. Я сказав, що не знаю точно, бо не міг бачити цю людину. А військовий на це: «Ну смотрите. Тот человек, который приносит вам передачи вас заберет, когда придет снова». 

Після цього мене завели до гаражу і за кілька годин привели полоненого АТОшника з Нової Каховки, молодого хлопця. Перед цим його так побили, що він не міг самостійно сісти і лягти. 

ЦЖР: Як вас відпустили?

Микола Куривчак: 22 травня біля 12:30 постукали в двері і сказали, як завжди, перекручуючи моє прізвище: «Куручак, на выход с вещами!»

Я вийшов з мішком на голові, але мені його одразу зняли, наказавши дивитися лише вниз. Потім віддали мені блокнот, телефон, ключі від будівлі старостату. І спитали, чи було у мене щось ще? Кажу: робоча сумка, фотоапарат. «У нас такого не было», — відповіли і пояснили, що відпускають мене на свободу з умовою нікуди не виїжджати з села. 

Я вийшов за ворота, побачив родича своєї дружини, який на мене вже чекав. Він забрав мене до себе, я прийняв душ, перевдягнувся, поїв, а потім підвіз до автовокзалу і я сів в автобус «Нова Каховка – Зміївка». На Каховській ГЕС росіяни зупинили автобус, перевірили документи і я в той же день добрався додому. 

Стан мій був нікудишній. Я лікувався, приймав таблетки, крапельниці. А 26 червня, в день мого народження, росіяни знову приїхали до мене на БТРі з «зеткою». З самого ранку, це була неділя. Вони наказали мені підійти до будівлі старостату і тримали там шість годин.

«Росіяни сказали, що все про мене знають і що у них сорок «своїх людей» у Зміївці»

ЦЖР: Ви раніше бачили цих людей?

Микола Куривчак: Напевно, ні. Але вони знали, що я був у полоні. В будівлі старостату мене попросили, щоб я викликав нашу співробітницю Людмилу Лемещук. Вона прийшла і її теж тримали зі мною, але «допитували» нас окремо. 

Разом із російськими військовими приїхав працівник Бериславського військкомату на прізвище Колб (уродженець Зміївки Колб Сергій Георгійович працював заступником начальника Бериславського районного військового комісаріату, а під час окупації правобережної частини Херсонщини отримав посаду «начальника» російської поліції Бериславського району, — прим. автора). У нього з собою були списки наших АТОшників, по яким російські військові того ж дня ходили по селу і шукали хлопців.

Про списки АТОшників росіяни тоді питали і мене, але я нічого їм не відповів. За це мені зав’язали очі українським прапором, відібрали мій паспорт, посадили в машину і кудись повезли. Росіян тоді у Зміївку наїхало дуже багато: я бачив кілька «Камазів», снайперів у будівлі старостату. Вони знайшли одного із наших АТОВців і посадили його до іншої машини.

Весь час, поки мене “допитували” в будівлі старостату, за мною з вулиці слідкувала донька. Якби не вона, мене б знову вивезли “на підвал”. Бо коли колона з, мабуть, трьох російських “Камазів” рушила від старостату, вона зупинилась біля магазину в центрі села і військові вийшли скуплятися. В цей час до машин підбігли люди, мої рідні і донька та підняли гвалт, вимагаючи мене відпустити.

ЦЖР: Вас теж посадили в «Камаз»?

Микола Куривчак: Так, на лавку. А навколо сиділи бійці з автоматами. 

Мабуть, вмовляння людей і моїх рідних, доньки подіяли і росіяни мене відпустили. Це мене й врятувало. Але перед тим присоромили, що я не роздаю їхню «гуманітарку» і не організовую видачу російських паспортів. Я зрозумів, що всі ці скарги на мене надійшли від моїх односельців. Ще під час першого «візиту» росіян 30 квітня їхній «БТР» зупинився біля будинку чоловіка, який ще в 2014 році, коли вже почалася війна, написав на своєму сараї «Россия и Украина — едины». Я тоді змусив його це стерти. 

Я думав, що зміївчани не братимуть російські подачки. І мені було так прикро, коли я побачив черги на роздачу їхніх «пенсій» і «гуманітарки». Це було вже пізніше, в липні. 

А 26 червня російські військові мене відпустили, попередивши, що повернуться в понеділок. І, дійсно, приїхали та чекали на мене біля будівлі старостату. Але я вирішив до них не йти. Написав російською на папірці «заяву» про те, що «складаю» повноваження старости за станом здоров’я, аби росіяни від мене відчепилися. «Заяву» віднесла їм донька.

Тим часом паспорт мій залишався у них. Мої рідні намагалися в Бериславі десь його знайти. Згодом їм передали, що залишать його в одному з магазинів міста. Так донька його змогла, нарешті, забрати.

Самі ж російські військові ще разів вісім приїжджали до Зміївки. Заїжджали знову і до мене. 29 липня я побачив, що до мого будинку під’їхав «БТР» з «зеткою», звідти як саранча вискочили військові в балаклавах, оточили хату, розставили на вулицях навколо свої пости. У двір залетіло чоловік вісім, усі зі зброєю, з щитами. Жах! Я виходжу до них, а вони: «Вы Николай Николаевич? Снова будем с вами говорить. Где у вас здесь альтанка? В хату можно?» 

Присіли на кухні і питають: «Тот памятник. Это Бандере памятник? Нам сказали, вы инициатор этого памятника, деньги на него собирали». Я зрозумів, що вони говорять про меморіал «Борцям за волю України», кажу, що це не Бандері пам’ятник. «А что там написано?» — питають. Пояснюю, що це пам’ятник людям, які в різні часи боролися за державу Україна. Питають далі: «Что там за таблички? Почему указан 1918-й год?» Я кажу: бо тоді «революція» прийшла в село, хоча насправді 1918-й – це рік проголошення Українською народною республікою незалежною державою. «А 1919-й год?» — розпитують ще. Пояснюю: в цей рік почалась «громадянська війна». «А почему 30 июня 1941 года?» Кажу: бо тоді війна почалася, хоча насправді це дата проголошення Степаном Бандерою відновлення Української держави в часи німецької окупації. «Ну да, ну да», — кивають головою росіяни. Моя дружина все це стояла і слухала, а потім дорікнула, що я їм неправду казав. «А якщо вони «проб’ють» що то за дати? Тебе ж розстріляють!» — переживала вона. Але я був певен: якби я тоді сказав їм правду, було б значно гірше.

Того ж дня росіяни розбили меморіал. Я переконаний, що його «здали». Є версія, що його могла здати колишня директорка нашої Мічурінської школи, бо перед тим люди бачили як вона підходила до пам’ятника і піднімала москітну сітку, яким я його обмотав. Також казали, що 30 квітня вона виносила окупантам огірки, пригощала їх.

Того ж дня росіяни захопили в полон сестру нашого АТОшника. А під час одного з їхніх інших візитів до Зміївки росіяни запропонували мені поїхати в Псков. Сказали: «Ви будете там жити, а ми заселимося у ваш будинок». Я відмовився. А вони: «Ну вы подумайте!»

ЦЖР: Коли росіяни почепили свій прапор у Зміївці?

Микола Куривчак: Коли вперше привезли до нас свої «пенсії». Це було після руйнування меморіалу, вже в серпні. Росіяни підняли свій триколор у центрі села, але наші хлопці щоночі приходили і знімали його. А один місцевий любитель росіян щоранку йшов і піднімав його на своє місце. За три-чотири дні нашим це набридло і вони просто кудись викинули цю ганчірку. Більше її назад не чіпляли. Нічого не питали про свій прапор і російські військові. Підозрюю, що на той момент їм уже не було діла до цього через постійні ротації і якісь інші справи.

ЦЖР: Ви залишались у Зміївці до самого звільнення?

Микола Куривчак: Так, бо я був «невиїзний». Донька вмовляла мене виїхати, говорила, що мені не буде в окупації життя. Але я боявся. Був впевнений, що на першому ж російському блокпосту мене затримають і що я не пройду їхню «фільтрацію». Мені ж у полоні погрожували забрати до Криму або Росії і я був переконаний, що моя поява на їхньому блокпосту буде чудовою нагодою зробити це. 

Я вдячний своїй доньці, що вона вмовила росіян не забирати мене в другий раз. Я розумів, що другого полону можу не пережити, що мене там можуть просто вбити. Лікаря Артема Фартушного з Червоного Маяка от коли ще забрали, а досі про нього нічого не відомо. Є версії, що його тримали на території бериславського машзаводу і там катували. Я теж мав бути там, бо одного нашого хлопця тримали там і били. 

ЦЖР: Скільки мешканців Зміївки загалом постраждали під час окупації? Скільки було викрадень, чи заселялись окупанти в чиїсь будинки?

Микола Куривчак: У нас були люди, які здавали інших і показували окупантам будинки. Було таке. Одна така людина потім виїхала з села. 

А хлопці потрапляли в полон. Перший раз це сталося коли в Зміївці росіян ще не було. Чотири чоловіка поїхали бусиком до сусіднього Червоного Маяка прибережною дорогою через балки, а назад вирішили повертатися чомусь по трасі і на одному з російських блокпостів їх пов’язали. Син одного з затриманих вирішив з товаришем поїхати їх пошукати. Я радив не робити цього, але вони не послухали. Поїхали, коли було вже темно автівкою без світла. В машині трохи відходила проводка, тож перед російським блокпостом фари почали блимати і окупанти автоматними чергами їх зупинили, побили і теж відправили на «підвал». Тримали їх у Новій Каховці. Це були наші перші шестеро полонених. Згодом їх відпустили.

Потім забрали мене, двох АТОшників, сестру АТОшника – її тримали десь з два тижні. Вона мені потім казала, що до неї як до жінки більш-менш нормально ставилися. 

ЦЖР: Чи встигли росіяни призначити в Зміївці свого гауляйтера?

Микола Куривчак: Ні. Може, хтось стихійно й виконував подібні функції, але відкрито ніхто не призначався. Казали, що було декілька претендентів. Вони, до речі, їсти варили і возили годувати окупантів. Потім одна з них віддала своє кафе, росіяни там жили і поруч стояла їхня машина. Тож така тиха співпраця з окупантами була.

Коли наші вже почали наступати, десь на початку жовтня, російські військові заїхали в Зміївку. Навезли сюди купу своєї техніки з бензовозами, снарядами. Деякі місцеві мешканці показували їм, де вони можуть розміститися. Приходили росіяни і до мене, питали, чи порожній «отой дім» на моїй вулиці? Я сказав, що тут уся вулиця заселена і живуть люди. Вони й пішли.

Ще до свого першого полону я людям казав: якщо в Зміївку зайдуть росіяни, всі мають зберігати спокій та ігнорувати їх, уникати, не йти на контакт. А вже в полоні росіяни мені згадували про це і пояснювали: «А мы про вас все знаем. У нас сорок человек своих в Змеевке».

ЦЖР: Ті, хто підтримував росіян, залишились у селі чи виїхали слідом за ними?

Микола Куривчак: Деякі залишаються і підозрюють, що я їх «здаю». Але «здавати» людей – це не моя компетенція. 

Одна жінка звинувачувала мене, що я росіянам здав списки і її сина. Але насправді списки привозив колаборант з Бериславського військкомату Колб. Хоча потім сама ця жінка пішла на співпрацю з окупантами і влаштувалась до них лікарем у Новій Каховці. Поки через Каховську ГЕС пропускали рейсові автобуси, вона туди їздила. Коли ж міст перебили, вона вже не змогла їздити і розповідала всім, що допомагала людям лікувати їхніх дітей. Але це була саме співпраця. Потім вона і вся її сім’я виїхали зі Зміївки.

ЦЖР: Як у Зміївці проходив «референдум» з «приєднання» Херсонщини до Росії?

Микола Куривчак: 21 вересня до мене під’їхала машина. Дружина каже: «Коля, двоє росіян не нашої зовнішності стоять під воротами, гукають тебе».  Я вийшов. Один із чоловіків представився головою Борозенської окупаційної адміністрації і показав посвідчення з підписом гауляйтера Бериславського району Андрія Костюка. Звали його Мамед. Він сказав, що росіяни «включили» Зміївку до складу Борозенської територіальної громади і що йому треба зі мною порадитися: кого я бачу тут «старостою»? Я сказав, що нікого не бачу і нічого не можу їм сказати.

Вдруге Мамед з жінкою, Дмитрівною з Борозенського, приїхав до мене 27 вересня. Дмитрівні років за 60, вона колаборантка конкретна, всі розмови у неї лише про «русский мир». Мамед тоді викликав мене до будівлі старостату разом з усіма працівниками. Крім мене туди прийшли два наших співробітника і Мамед з Дмитрівною почали «допит». 

Перше питання було: як ми ставимося до Росії? Відповідати почала сама Дмитрівна: мовляв, яка Росія хороша і як вона всі 30 років при Україні страждала. Ми ж мовчали. «Ну, все понятно. Негативно относитесь, раз молчите», — сказав Мамед. Дмитрівна почала курити і далі казати, як тепер тут добре буде жити «при Росії». Мамед був озброєний, а я був дуже виснажений, щоб якось на нього реагувати. Моя дружина разом із невісткою стояли весь час під будівлею старостату і плакали. Боялись, що знову мене арештують.

Сам «референдум» у Зміївці проходив два дні. Всі люди сиділи по хатах і не виходили на вулицю, а організатори ходили і робили вигляд, що збирають якісь підписи.

«Наступного дня після звільнення росіяни почали обстрілювати Зміївку»

ЦЖР: Як ви зустріли новину про звільнення села?

Микола Куривчак: 12 листопада день народження у моєї дружини і онучки. Напередодні онука сказала, що завтра ми точно будемо звільнені. Так і сталось. Була вже темна ніч, як наші хлопці зайшли до мене у двір. Дружина спочатку перелякалась, а вони кажуть: «Слава Україні!» Радості не було меж.

ЦЖР: Що було потім? Коли почалися обстріли села?

Микола Куривчак: Село звільнили 11 листопада і вже наступного дня почалися обстріли. Перший вибух стався 12 листопада поруч із моїм будинком. А до цього обстрілів у селі взагалі не було.

Перші обстріли я бачив сам у Мюльгаузендорфі (або Михайлівка, — назва колишнього села, яке увійшло до складу Зміївки, зараз – один із її районів, — прим. автора). Ми взяли у місцевого фермера генератор і хотіли пустити воду. Було чотири прильоти, осколки і земля летіли аж до мене. Тому я вирішив евакуювати з села дружину, сина і невістку. 

ЦЖР: Як багато мешканців виїхали зі Зміївки через обстріли?

Микола Куривчак: З 2245 мешканців залишилося біля 700. Люди виїжджають щодня. 12 листопада через обстріли від поранень помер літній чоловік, який мав церебральний параліч. Його швидко доставили до лікарні в Берислав, але він не вижив. Потім загинула молода родина, Роман і Юлія Токар. В їхню хату прилетіло. Загалом на сьогодні у нас троє загиблих і біля десяти поранених.

Я постійно буваю в Зміївці, виїжджаю лише у робочих справах. Нещодавно до блокпосту біля Берислава привезли дрова, бо до самого села великі вантажівки не пропускають – небезпечно. Багато допомагають нам шведи, Бериславська міська рада, продукти і хліб привозять волонтери. 

ЦЖР: Обстріли тривають?

Микола Куривчак: Так. Я станом на 29 січня склав сто актів про пошкодження житлових будинків. Ми тісно співпрацюємо з поліцією, яка відкриває кримінальні провадження. Відповідно до цих актів люди їздять до Бериславської міської ради і отримують там брезент, плівку та інші матеріали, щоб накрити свої пошкоджені будинки. Але з 29 січня ми маємо ще близько 140 нових таких будинків. Просто під час обстрілів неможливо все оперативно опрацювати. От нещодавно волонтерська машина і поліцейська потрапили під обстріл, були поранені. 

ЦЖР: Чи повертатимуться люди до Зміївки коли вдасться остаточно вигнати окупантів і припиняться обстріли?

Микола Куривчак: Певен, що так. На початку січня у нас побував почесний консул Королівства Швеція Карл Стурен. Він запропонував допомогу в створенні в нашому селі сучасного пункту незламності. Ми почали його робити, але обстріли цьому заважають. Кошти на це надала шведська королівська сім’я. В пункті працюватиме генератор, «Старлінк», там можна буде зарядити телефон, подзвонити, випити гарячого чаю і відпочити. Зараз мобільного зв’язку в Зміївці практично немає, як і електропостачання. 

Також зі шведами ми обговорили варіанти відновлення пошкоджених житлових будинків і дороги по селу. Зробити це реально, але спочатку потрібно дочекатися повного припинення вогню.

Матеріал створено для Центру журналістських розслідувань в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та IWM.