Головна проблема екс-замміністра МВС Гогілашвілі не в його громадянстві й не в хамстві на блокпосту. Він уособлює каральну антинаркотичну політику України, яка покликана не подолати біду розповсюдження наркотичної залежності, а створити репресивну систему, у якій силовики і їхні партнери з «реабілітаційних центрів» матимуть максимум повноважень і мінімум відповідальності, а їхні жертви – не матимуть жодних прав.
Ім’я, поведінку, посаду та минуле Олександра Гогілашвілі в Україні почали широко обговорювати після оприлюднення відео, на якому він агресивно принижує військовослужбовців на блокпосту, вимагаючи від них, аби його впізнавали за обличчям і не перевіряли належним чином документи.
Така поведінка заступника міністра внутрішніх справ з унікальним обличчям викликала неабияку цікавість української громадськості. З’ясувалося, що Олександр Гогілашвілі був громадянином Російської Федерації. Був – а може й зараз є. Принаймні, паспорт громадянина РФ та ІПН Гогілашвілі у російській базі ФНС вказані як дійсні.
З’явилися скани документів, у яких йдеться, що в Росії Гогілашвілі був засуджений за підробку документів. Спливли відомості про те, що він багато років працював у російській системі недержавних реабілітаційних центрів для наркозалежних.
Ніколай Валуєв і Олександр Гогілашвілі Фото: Ok.ru
Як представник так званих “Центрів здорової молоді”, Гогілашвілі співпрацював з представниками російської влади. Особливо плідною виявилася співпраця з російським боксером і депутатом Ніколаєм Валуєвим.
Потім Гогілашвілі переїхав до України, одружився з Марією Левченко з команди 95-го Кварталу й обзавівся вагомими зв’язками в українському шоубізнесі та політиці.
Після революції він отримав і українське громадянство – точніше, тимчасове посвідчення громадянина. Це вдається далеко не кожному росіянину, що шукає своєї долі в Україні.
Володимир Зеленський, Марія Левченко і Олександр Гогілашвілі Фото: facebook.com/maaukr
Мережа реабілітаційних центрів – так звана «Міжнародна антинаркотична асоціація» – зростала й міцніла. А коли Володимир Зеленський виграв президентські вибори – Гогілашвілі став заступником міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. За його наступника Дениса Монастирського він зберіг і свою посаду і напрямок роботи – антинаркотичну політику МВС.
Аж до того дня, коли скандал на блокпосту зробив унікальне обличчя замміністра відомим на всю країну – і дуже незручним для влади. Настільки незручним, що вимагати звільнення Гогілашвілі довелося самому Володимиру Зеленському.
От тільки неправда, що правда про Гогілашвілі стала відома лише в грудні 2021-го. Протягом останнього року вийшли два потужні розслідування про закриті реабілітаційні центри, у яких згадувався Гогілашвілі.
Зокрема – «Асоціація Викрадачі» на Слідство.Інфо та фільм «Бити. Молитися. Тримати», знятий творчим об’єднанням «Розслідування» Суспільного телебачення.
Ексзаступник міністра МВС Олександр Гогілашвілі та головний розвідник України Кирило Буданов/ФОТО з Instagram-сторінки Олександра Гогілашвілі від 8 серпня 2021 року
З’ясувалося, що у реабілітаційних центрах Міжнародної антинаркотичної асоціації люди без фахової медичної, наркологічної та психологічної освіти ув’язнюють і катують громадян України, і це кришує заступник міністра внутрішніх справ. Але громадськість обурилася лише тоді, коли Гогілашвілі почав матюкатися на блокпості.
Саме щоб заткнути цікаву громадськість, унікального замміністра і звільнили.
Та навіть звільнивши Гогілашвілі, влада зганьбилася. Бо звільнили його за власним бажанням, не дочекавшись результатів дисциплінарного розслідування, яке анонсував міністр Монастирський.
Зараз дуже важливо, аби ця історія з Гогілашвілі не завершилася просто усуненням в тінь незручного персонажу. Не можна залишати ситуацію так, ніби «Персонаж виявився хамом із токсичним бекграундом – ми його звільнили – всі задоволені».
Бо справа не в хамстві і навіть не в токсичному бекграунді. Гогілашвілі є уособленням репресивної державної наркополітики.
Фото: zenoida.livejournal.com
Його «реабілітаційні центри» – це місця позбавлення волі, де можна утримувати людей без їхньої згоди творити над ними насильство і отримувати за це гроші від родичів. Щоб такі центри існували, потрібно декілька важливих умов.
1) «Дах» від силовиків
2) відсутність контролю за діяльністю, як державного, так і громадського, правозахисного;
3) благодійне чи релігійне легендування для того, аби
4) представникам влади було не зашкварно підтримувати цю систему,
5) наркофобський консенсус у суспільстві, яке толеруватиме насильство щодо наркозалежних і
6) максимальне обмеження аж до повної заборони інших, нерепресивних засобів реабілітації наркозалежних – зокрема, замісної підтримувальної терапії, яка дозволяла наркоспоживачам за наявності їхнього бажання без зайвих страждань, принижень і насильства позбавитися залежності.
Таким чином, це не система допомоги, це інтегрована в державу система репресивного контролю за наркозалежними. А хто контролює наркозалежних – той контролює кінцеву ланку наркотрафіку, тобто споживання. Це створює величезний простір для зловживань і для збагачення.
Саме за таким принципом працюють Центри здорової молоді в Росії. І саме таку систему, але доведену аж до абсурдної досконалості, намагалися збудувати й в Україні. От тільки громадянське суспільство в нас трохи працює, а тому і правозахисний контроль, і медійний розголос потроху викривали людожерську сутність «каральної реабілітації». Та й система замісної підтримувальної терапії – заборонена в Росії, до речі – становила пристойну конкуренцію “реабілітаційним центрам”.
Саме тому на посаді заступника міністра внутрішніх справ був потрібен Гогілашвілі – для вибудовування плідної співпраці поліції і системи недержавних каральних “центрів реабілітації залежних». Для становлення цієї системи мали бути виконані такі завдання:
– встановлення монополії МВС на реабілітацію наркозалежних,
– обмеження системи замісної підтримувальної терапії,
– кришування «реабілітаційних центрів», їхній захист від будь-якого стороннього моніторингу,
– законодавче закріплення «примусового лікування наркоманії»
– і звісно, недопущення легалізації медичного канабісу – щоб будь-яке наркоспоживання і будь-який наркоспоживач залишалися криміналізовані і відтак – беззахисні перед всевладдям силовиків.
Таким чином, в одних брудних руках концентрувалася вся наркополітика України, а повноваження цих рук мали значно розширитися.
Необхідним елементом цього процесу ставало насадження наркофобного консенсусу в суспільстві. Що таке наркофобія? Це ірраціональне прагнення жорстоко карати наркоспоживачів як ворогів суспільства. Здавалося б, так просто! Але прості рішення не працюють. Там, де з проблемою наркотиків борються лише заборонами, переслідуваннями і покараннями, наркозалежних не стає менше, тіньовий оборот наркотиків нікуди не зникає – натомість у посадовців, відповідальних за боротьбу з наркотиками, як гриби ростуть маєтки, люксові авто і рахунки в банках.
Якби в Гогілашвілі все вийшло так як він хотів – нам довелося б жити в дуже неприємній країні – це була б незатишна, токсична, недружня до людей Україна, з надмірними повноваженнями силовиків, безправ’ям громадян і широким залученням людей до наркоспоживання із подальшою примусовою «реабілітацією», оскільки саме такий ланцюжок забезпечував би цій системі оптимальну прибутковість.
Гогілашвілі не втримався на посаді через неадекватну поведінку, і тому не встиг виконати всі свої завдання. Але це не означає, що небезпека минула. Бо комусь він був потрібен! Хтось лобіював його призначення! І немає жодної гарантії, що замість одного Гогілашвілі не призначать іншого.
