Олег Дядюн: «Я просив росіян, щоб вони мене застрелили, лише б не катували електрострумом. Моє хворе серце цього б не витримало»

Вранці 16 липня 2022 року зі своєї квартири в Бериславі, що на правобережжі Херсонщини, російські військові викрали начальника відділу економіки та цифрової трансформації Милівської сільської ради, депутата Бериславської районної ради кількох попередніх скликань, 55-річного Олега Дядюна. За чотири дні його відпустили на свободу, після чого чоловіку вдалось виїхати на підконтрольну українську територію.

Пізніше в російських телеграм-каналах з’явилась інформація, яка пролила світло на причини його викрадення і звільнення. В ній вказано, що Олег Дядюн нібито «передавав СБУ дані про переміщення російських військових на окупованій Херсонщині, тероризував мирних жителів, які відкрито висловлювали свою симпатію до РФ». За інформацією російських пропагандистів, Дядюна викрали представники Росгвардії, які згодом його відпустили, бо «вирішили, що він психічно відстала людина». Жодних доказів своїм твердженням автори повідомлення не надали. По суті вони підтвердили, що російські окупанти незаконно позбавили волі цивільну особу, таким чином, скоївши воєнний злочин.

З Олегом Дядюном ми зустрілись на початку серпня в Києві і домовились, що інтерв’ю з ним оприлюднимо після того як ЗСУ звільнить його рідний Берислав. Це сталося 11 листопада 2022 року: через наступ українських військових російські окупанти повністю залишили всю правобережну Херсонщину, включаючи Херсон разом із навколишніми громадами і весь Бериславський район. 

В своєму інтерв’ю Олег Дядюн згадує, що саме розпитували у нього росіяни, яку увагу вони приділяли зйомкам пропагандистських відеосюжетів з полоненими і як вони їх катували. За його словами, вийти живими з російського полону змогли не всі.  

«Не бойся, русские военные людей не обижают»

ЦЖР: Коли російські військові з’явились в Бериславі? І якими для вас були перші тижні після повномасштабного вторгнення РФ в Україну?

Олег Дядюн: Незадовго до вторгнення росіян на Херсонщину ми купили квартиру доньці і якраз закінчували в ній ремонт. На час ремонту вона разом із двома онуками переїхала до нас. 24 лютого о п’ятій ранку донька нас розбудила: з боку Нової Каховки було чути гучні вибухи. Ми вийшли на балкон і побачили стовп вогню і диму в районі військової частини, розташованої поруч із цим містом на протилежному березі Дніпра. Я живу на третьому поверсі багатоповерхівки, тож усе було видно досить добре.

Спочатку я не повірив, що це дійсно війна. Включив телевізор і інтернет, переключився на «тарілку», увімкнув російські телеканали, побачив звернення Владіміра Путіна про початок «спецоперації» в Україні. Коли трохи пройшов перший шок, біля шостої ранку я подзвонив своєму знайомому, який працює в нашому військкоматі. Він був уже на робочому місці. Я запитав його, де у нас збирається територіальна оборона, швидко вдягнувся і поїхав до військкомату. 

На той момент там уже зібралося чоловік 30, готових отримувати зброю і йти захищати свою країну. На наш превеликий жаль, мій знайомий з військкомату сказав, що військовому комісару зараз не до нас, тому ми мусимо розійтися. Він пообіцяв подзвонити одразу як тільки щось стане ясно. Десь о дванадцятій дня він подзвонив і сказав, що всі кадрові військові, які зібралися біля військкомату вже поїхали на Херсон, а всіх добровольців розпустили додому. Так для нас закінчилася наша участь в теробороні і сама оборона Берислава.

Пізніше мені подзвонили друзі, які мають великий приватний будинок з добре облаштованим підвалом. Я взяв доньку, онуків і ми перебралися туди, бо боялися артилерійських ударів. На той момент уже почалися бої в районі Веселого, Козацького, Шилової Балки: росіяни наступали з боку Каховської ГЕС. Ми бачили чорний дим від палаючої техніки. Так для нас почалася війна.

Вперше російських військових ми побачили 25 чи 26 лютого. Між моєю і сусідньою багатоповерхівками тоді заїхав і почав розгортатися російський «Град». Старенькі жінки з під’їзду тоді вийшли до росіян і почали кричати: «Що ж ви робите?» Тоді окупанти поводилися ще доволі чемно, тож вони прибрали «Град». Але вони заїжджали потім знову.

Невдовзі після цього мені подзвонили мої родичі з Росії і почали мене заспокоювати:  «Не бойся, русские военные людей не обижают». Я їм на це: «У мене під вікнами ваш «Град» стоїть» і показую його просто зі своєї квартири. А вони кажуть, що я скачав це зображення з інтернету, що ніякого російського «Граду» біля житлового будинку просто не може бути ні за яких обставин. Двоюрідна сестра, з якою я розмовляв, також казала, що «восемь лет Украина бомбила Донбасс». Ми зрозуміли, що ніяких родичів в Росії у нас більше немає і попросив, щоб вони про нас забули назавжди.

З перших днів повномасштабного вторгнення в Бериславі було багато людей, які виступали проти російської навали. Я сам цього не очікував. Після початку війни у 2014 році я попервах доволі часто їздив до своїх друзів у Крим, тож мені було з чим порівнювати. На відміну від півострова переважна більшість мешканців Берислава були проти окупації. Ми почали організовувати мітинги, найбільший з них у місті пройшов 8 березня. Ми закупили українські прапори, виступали, скандували: «Берислав – це Україна!», «Херсон – це Україна!» 

На превеликий жаль, Бериславська міськрада не підтримала тоді мітингуючих. Головним організатором мітингу виступила інша людина.

ЦЖР: Хто саме?

Олег Дядюн: Сергій Курпієв. Останні роки він працював вчителем у сусідній Новій Каховці, хоча йому пропонували посаду директора однієї зі шкіл Берислава. Він відмовився. Також його обрали депутатом Бериславської міськради, здається, від партії «Солідарність», але він теж відмовився від мандату. Я був на нього злий за це, бо дуже хотів його бачити в депутатському корпусі. 

Сергій завжди був ідейним і став головним організатором мітингу 8 березня. Я теж підключився до його підготовки, запрошував знайомих. То був останній великий мітинг на підтримку України в Бериславі. Після нього до нас приїхало дуже багато російських військових, вони поселилися на спорткомплексі в центрі міста. Жодні мітинги і жодна публічна підтримка України відтоді вже не були можливими.

«Іноді до Берислава заїжджали одночасно по 5 тисяч осіб. Усіх їх треба було накормити, розмістити»

ЦЖР: Коли російські військові розмістилися в Бериславі? І як змінилося місто з приходом окупантів?

Олег Дядюн: Вони розмістилися десь між 9 і 11 березня. Росіяни одразу познімали в місті українські прапори і повісили свій. В першу ж ніч той триколор хтось зірвав, витер об нього ноги і помочився та кинув біля будівлі райдержадміністрації. Росіяни знову почепили свій прапор. Наші люди знову його зірвали. Це повторювалось декілька разів. Згодом окупантам це набридло і вони виставили спостережний пост. Тоді місцеві патріоти намалювали український прапор на постаменті колишнього пам’ятника Лєніну і він з тиждень залишався на тому місці. Все місто було в фурорі! А згодом росіяни ввечері потайки намалювали поверх нашого свій російський прапор.

Періодично в період окупації в Бериславі з’являлися різні проукраїнські малюнки і протестні написи проти російської навали – на лікарні, на воротах колишньої котельні, в інших місцях. Таким чином люди намагалися чинити спротив. Але багато місцевих були розгублені. 

З приходом русні наше місто відкинули в 1990-ті роки. В районі мосту з’явився великий стихійний ринок. Подібне було з тридцять років тому назад: торговельні «точки» на розкладушках або просто на асфальті. Щось купити і продати можна було лише там, бо магазини і аптеки були вже закриті. Найбільшою проблемою стала відсутність ліків. У перші дні після повномасштабного вторгнення багато людей кинулися до банкоматів, зняли готівку і побігли купляти всі медикаменти, від усіх можливих захворювань, про всяк випадок. Іншим ліків уже не вистачило. На жаль, у перші дні війни наша міська рада діяла навіть не на «двійку», а на «нуль». Організацією роботи тих же аптек або життя міста в тих умовах ніхто не займався.

ЦЖР: Можливо, через розгубленість?

Олег Дядюн: У них були служби, які до чогось же готувалися. Але найбільше мене «вбивала» Бериславська райдержадміністрація, представники якої постійно звітували як вони готували тероборону, як на неї виділяли кошти. Я їх запитував, як саме вони готуються до можливого вторгнення РФ, вони відповідали: «То не ваша справа. У нас є люди, які цим займаються». На превеликий мій жаль, всі мої невтішні прогнози справдилися. І як тільки «припекло», ніхто не знав, що робити. Всі були розгублені.

Близько шостої години ранку 24 лютого я сам особисто бачив більше 30 чоловіків, які пройшли АТО і готові були йти до лав ЗСУ або територіальної оборони. Але їх, по суті, кинули і сказали: «Нам не до вас». А вже о дванадцятій дня з Берислава виїхала поліція, військкомат, прокуратура, районна адміністрація, всі українські силові структури. Після 24 лютого я не бачив ніде тодішню голову Бериславської РДА Ольгу Сидоренко. Чув лише як вона постійно переживала, як там її Волноваха. Я розумію, що вона родом з Донецької області, розумію, що там були сильні бої, що вона переживала за рідне місто. Але ж її призначили головою Бериславської райдержадміністрації, тож вона як посадова особа мала б думати про наш район. А цього не відчувалось. На жаль, з перших днів після повномасштабного вторгнення Росії наше місто, по суті, всі кинули напризволяще.

ЦЖР: Як ви жили в окупації? Адже ви залишались в Бериславі майже до кінця липня.

Олег Дядюн: Ми почали гуртуватися. Спілкувалися з людьми, підтримували їх. Невдовзі налагодився виїзд на підконтрольну українську територію через Давидів Брід. Багато жителів області долали цей шлях через Берислав, шукали в нашому місті нічліг, потребували продуктів, іншої допомоги. 

Організовувати нічліг людей тоді почала директорка Бериславського опорного закладу повної загальної середньої освіти Наталія Федоренко. Адже іноді до нашого міста з населенням 11-12 тисяч приїжджали одночасно по 5 тисяч осіб. Пам’ятаю, в один із днів я нарахував біля тисячі автомобілів, які заїхали в Берислав. У нашому місті людям нерідко доводилося чекати, поки окупанти пропустять їх через Давидів Брід. Бувало, не пропускали по 3-4 дні.

Це тривало десь з кінця березня приблизно до другої половини травня, коли окупанти підірвали мости. Ми скооперувалися і домовились, хто з місцевих буде брати до себе на нічліг людей, безоплатно. Я мав дві квартири, тож Наталія Федоренко відправляла до мене матерів з малими дітьми. Чоловіків розміщували в спортивній залі. Іноді до мене приїжджали переночувати родини з 7-8 дітьми, яких у двокімнатній квартирі просто не було де розмістити. Тоді я звертався до директора агрофірми «Прогрес» з Тягинки Олексія Іванова, у нього була здоровенна хата в Бериславі. Він без питань розміщував у себе великі родини з Херсона, з Каховки. 

Загалом дуже багато людей прихистили вимушених переселенців, давали їм поїсти, попити. В деякі дні для їх розміщення відкривали дитсадки «Колобок», «Теремок», колишню школу №3, спортивний комплекс, гуртожиток Бериславського медучилища. Всі вони були забиті людьми. Забитими машинами були й вулиці міста.

Після нічлігу всі ці люди намагалися виїхати на підконтрольну українську територію. Колона автівок формувалася біля нашого РЕМу. 

ЦЖР: Окупанти тоді вже були в Бериславі? Вони не заважали цим людям?

Олег Дядюн: Звісно, були, але цим людям вони не заважали. Коли росіяни зайшли у місто, то одразу влаштували великий шмон. Пройшлися по всіх приватних будинках, усе обнишпорили: підвали, гаражі, горища. До квартир у багатоповерхівках попервах не заходили, але перевірили підвали і горища.

Шмонали росіяни декілька разів. У квітні двічі після того, як з’явилась інформація про втечу мобілізованих з «ДНР». Їх шукали всюди. До мого знайомого зайшли семеро росіян-кадирівців з автоматами, які не були на запобіжнику. Знайомий попросив поставити їх на запобіжник, але вони відмовились. Зрештою, один із автоматів вистрелив, потім два дні маленька дитина плакала і ніяк не могла заспокоїтись.

В червні «шмонали» знову. Казали, що тоді втекло біля двохсот «ДНРівців». Знайомий рибалка бачив як російські військові під’їхали на БТРі до старого свинарника в районі Новобериславської балки і почали по ньому лупити. Звідти у відповідь – кулеметні черги. Дійсно, саме там і ховались втікачі. Казали, ще нібито в покинутій будівлі банку «Україна» теж зловили втікачів з «ДНР» і там же розстріляли. Але я в це не дуже вірю.

Завдяки своїй роботі в Милівській сільраді у мене були контакти з громадськими організаціями з інших регіонів України. Я звернувся до них з проханням передати для мешканців Берислава ліки. Згодом їх вдалося передати, але окупанти частину ліків відібрали. Після цього ми вирішили передавати ліки на станцію швидкої допомоги і деякі партії до нас доїжджали. На жаль, в одній з колон машину розстріляли з «Градів». Люди, які везли нам ліки, загинули.

ЦЖР: Коли і де це сталося?

Олег Дядюн: 17 травня. Вони намагалися проїхати через Давидів Брід. Відправкою ліків до Берислава займався мій товариш з Великої Олександрівки. Він отримував ліки від волонтерів, знаходив перевізників і через них передавав їх нам. 

ЦЖР: В Бериславі окупанти майже одразу призначили гауляйтера, яким погодився стати тодішній директор Бериславського медичного коледжу Андрій Костюк. А як окупанти і їхні ставленики керували містом? Як доносили свої «розпорядження» до людей? Чи пояснювали, що вони збираються робити, навіщо вони взагалі вдерлися до Бериславського району?

Олег Дядюн: Комунікації з населенням не було ніякої. Колаборанти викликали до себе керівників установ і віддавали їм якісь «накази». А вже останні мали доносити інформацію до людей. Пам’ятаю, я був дуже здивований, коли заступником голови окупаційної адміністрації Берислава з економічних питань росіяни призначили чоботаря Вадима Полнера. До того я його поважав і вважав порядною, роботящою людиною, не раз ремонтував у нього взуття. А тут ось так – «из грязи в князи». 

В кінці березня ще один знайомий мені телефонував, пропонував «роботу» у росіян. Я відповів йому, що не бачу сенсу з ним зустрічатися і працювати з ним не маю жодного бажання. Інші мої знайомі говорили, що даремно я відмовився, що треба було хоча б піти на зустріч, послухати, що саме мені запропонують. Але я відмовився і до липня мене більше не чіпали. 

Життя в окупації тривало. Було дуже важко, з кінця травня росіяни відключили український мобільний зв’язок, тож багато людей почали збиратися біля магазину «Тисяча дрібниць», власник якого почав роздавати безплатний вай-фай. Завдяки цьому люди могли хоч якось дізнаватися, що відбувається в Україні і в світі.

Місто тоді виживало. Банкомати давно не працювали, грошей на руках ставало все менше. Десь на 72-й день війни я побачив пост у Фейсбуці тодішньої голови Бериславської РДА Ольги Сидоренко, яка повідомила, що займається в Кривому Розі організацією поставок продуктів і ліків до району. Бериславців цей пост сильно обурив. 

Фактично, Берислав тоді вижив завдяки ромам, які почали завозити і продавати продукти та інші потрібні товари. Ніякої альтернативи їм не було, в місті з’явилось десь до 30 торговельних точок, в яких торгували самі роми. По суті, вони допомогли нашій громаді вижити.

«Гітлер» мав зображати «офіцера СБУ», якому дали «завдання підірвати будівлю Новокаховської «адміністрації»

ЦЖР: Коли і як вас затримали? Чи було у вас відчуття небезпеки, що вас можуть шукати?

Олег Дядюн: Я ж ніколи не мовчав і завжди підтримував Україну. А ось для мого батька росіяни завжди були лютими ворогами. Тоді я не розумів, звідки це в нього, адже він закінчив свого часу Московський державний технічний університет імені Н. Баумана. Але коли росіяни прийшли до нас, я все зрозумів. 

Вдерлися до мене 16 липня біля 7 години ранку. Це була субота. Я прокинувся в своїй квартири від шуму. Вийшов до коридору і побачив вибиті вхідні двері і перед собою якийсь величезний щит. За ним було четверо чи п’ятеро чоловіків у військовій формі.

Вони миттєво залетіли до квартири, заламали мені руки, вивели на сходовий майданчик і тримали мене там, поки інші нишпорили в кімнатах. Я стояв там в одних трусах, навіть одягнутись мені не дали. Потім до нас піднялися знизу ще двоє, в балаклавах – я так зрозумів, що це були офіцери. Вони завели мене до кухні і одразу почали звинувачувати в тому, що я коригувальник, вимагали «здати мережу», хто на мене працює, кому я передаю інформацію. Знайшли мій телефон, планшет дружини. Намагалися їх включити, але планшет був запаролений. Я паролю не знав, а дружину з донькою і онуками я ще в квітні відправив на підконтрольну українську територію. 

Не зумівши включити планшет, росіянин почав бити ним мені по голові. Я намагався захиститись, але мені заламали руки і почали бити ще й ополоником. Кричали, що я коригую вогонь по російських позиціях – незадовго до того в сусідній Новій Каховці були знищені їхні військові склади. 

Я відповідав, що не був ніяким корегувальником. Але вони побачили в моєму телефоні, що я є в місцевих бериславських і новокаховських групах, де якраз поширювали фото і відео наслідків тих вибухів. Після цього почали бити мене з новою силою.

ЦЖР: Куди вас били?

Олег Дядюн: Об голову мені розбили планшет, одразу потекла кров. Один із військових взяв електрошокер і почав ним бити. Перший удар був таким сильним, що я навіть не відчув як опинився на підлозі. Мене схопили за волосся і знову посадили на стілець. 

В цей момент ті, хто нишпорили в моїх речах, знайшли у мене старе посвідчення члена партії «Укроп», партійний прапор і наш державний прапор. Хтось із них сказав: «Это матерый бандеровец, переверните тут все!» Я так зрозумів, що це казали ФСБшники. Вони у них були за головних. Пізніше, вже в камері, я чув, як інші росіяни між собою називали їх «фебсами». 

Вони почали перевертати все в квартирі. Це виглядало точно так як у радянських фільмах про гестапівців. Що саме вони шукали – я не знаю, але все вони вивалювали на підлогу, все, що потрапляло їм до рук вони трощили. Знайшли новий ноутбук, який ми подарували онуку, айфон дружини, кілька планшетів. Мої рідні все це залишили вдома, бо боялись чи вдасться їм провести техніку через російські блокпости. Все це росіяни забрали з собою і наказали мені збиратися. У мене кров’ю була залита голова, розбита рука. Військові сказали змити кров, переодягнутися, щоб не видно було слідів побиття і на очах у сусідів вивели на вулицю та посадили в БТР. На виході з квартири наказали взяти якусь шапку, я знайшов шапочку онука і захопив її з собою.

На БТРі ми від’їхали трохи в бік медучилища, зупинились і чогось чекали з 20-30 хвилин. Там мені віддали ключі від квартири і наказали натягнути на обличчя шапочку. Пізніше сусіди мені розповіли, що після того як мене вивели, росіяни винесли дві здорові сумки з речами з моєї квартири. Нічого з того вони не повернули.

В БТРі зі мною сидів водій і озброєний військовий. Машина тронулась з місця. Я трохи орієнтуюсь в наших дорогах, тож впевнений, що ми проїхали Каховську ГЕС, переїзд через Таврійськ і доїхали до головної споруди Північно-Кримського каналу. Коли БТР зупинився, мені наказали вийти. Заламали руки, відкрили якісь металеві двері, наказали переступити високий поріг, закрили двері і я опинився в камері.

Це була якась господарська споруда, приміщення 3 метри шириною і 2,2-2,3 метри довжиною. Посередині стояв постамент з водонасосними двигунами, по стінах якісь труби. Праворуч від входу стояли дерев’яні нари, на яких лежав якийсь чоловік. А мене ж кинули просто на бетонну підлогу, дуже болів поперек, спина. Чоловік одразу зняв матрац і поклав для мене.

Так я вперше в своєму житті опинився в полоні. Спочатку я боявся розмовляти зі своїм сусідом по камері. За однією стінкою, в іншій камері, сиділо ще троє, за іншою – ще четверо полонених. Загалом на початку там було всього 12 полонених. 

Невдовзі я познайомився з сусідом по нещастю. Його звали Андрій, 45 років, на прізвисько «Картина». «Картина», тому що він відсидів більше 20 років у тюрмі і весь був у наколках, частина з яких – у вигляді німецьких хрестів. Сам він називав їх індійськими коловоротами. «Картина» розповів, що коли мене привезли, він сидів у камері вже 29 днів. За що його схопили, я так і не зрозумів. Але він казав, що з ним і з іншим полоненим росіяни хотіли зняти якесь «кіно». Цим іншим полоненим був чоловік з Каховки на прізвисько «Гітлер», який сидів у сусідній з нами камері вже 16 днів. «Гітлером» його прозвали через наколку у вигляді портрета Адольфа Гітлера. «Гітлер» мав для відео зображати «офіцера СБУ», показати свої наколки і розповісти, що СБУ дало йому «завдання підірвати будівлю Новокаховської «адміністрації» (20 липня 2022 року відео з «Гітлером» вийшло на російських терористичних телеграм-каналах. Завдяки ньому вдалося дізнатися, що полоненого звали Антон Коваль, він дійсно є мешканцем Каховки і має на своєму тілі татуювання з Гітлером. Звісно, що до СБУ він не мав і не має жодного відношення, – прим. автора).

Ввечері першого мого дня в неволі росіяни принесли поїсти – банку солоного оселедця в олії. Без хлібу, без нічого. «Картина» мені сказав, що води дають по півторалітровій пляшці на двох на добу і що можуть годувати, а можуть і не годувати. Їсти солону рибу на порожній шлунок я не ризикнув. Тим більше, що туалету ми не мали: «ходили» в пластмасову пляшку. Потім раз на два дні росіяни дозволяли сходити до вигрібної ями. Загалом у камері була дика антисанітарія, стояла страшна спека, світла не було. Я дуже боявся чимось заразитися, тим більше, що «Картина», як він мені сказав, мав туберкульоз.

Наступного ранку, 17 липня, на сніданок нам принесли півторалітрову пляшку з чаєм. Ми його випили і десь о 10-11 годині мене викликали на «допит». Перед цим зайшли до камери, примусили стати на коліна обличчям до стіни і кричати «Слава России!» Спочатку я промовчав, конвоїр підійшов до мене, схопив за волосся і пригрозив побити прикладом автомата мене і сусіда по камері. Тож я змушений був кричати «Слава России!» і дуже сильно боявся, щоб автоматично не вигукнути «Слава Україні!»

Після цього мені на голову натягнули шапочку і кудись повели. Неподалік від себе я постійно чув перекати води і вкотре вирішив, що знаходжусь на головній споруді Північно-Кримського каналу. Навряд чи це була Каховська ГЕС – шум води там зовсім інший. 

Перед початком «допиту» мене поставили на коліна, ударили коліном в бік і почали вимагати розказати, хто є членом «моєї групи», з ким я тримаю зв’язок і «корегую вогонь».

«Ігоря били його довго, потім росіяни заметушились і закричали: «Быстро! Вывезите его, выкиньте, бл…ь!»

ЦЖР: Вони не представлялись?

Олег Дядюн: Звісно, ні. За весь той час, що я був у полоні, я чув лише два прізвиська – Гарік і «Палач». Одного разу «Гітлер» просив охоронців покликати до нього Гаріка. Я так зрозумів, що між ними були нормальні стосунки. А прізвисько «Палач» я чув від солдатів. Також постійно чув сирени з боку Нової Каховки, вибухи. Мій сусід по камері, «Картина», казав, що боїться, щоб бетонні плити при обстрілах не впали на нього. Бо «прилітало» дуже сильно і зовсім недалеко від нас.

ЦЖР: Що ще у вас питали на «допиті»?

Олег Дядюн: Вимагали паролі від моїх телефонів. Побачили в одному з них мою розмову зі знайомою з Італії, почали казати, що вона моя «связная». Питали імена тих, хто «против России». А того ж дня до сусідньої камери привезли полоненого Андрія, на прізвисько «Нічто», приблизно 45 років. Мені здалось, що він співпрацював з росіянами, здав своїх кумів, ще когось. Росіяни його били і обіцяли відпустити, якщо той назве їм ще якісь імена. Він назвав, але його так і не відпустили. Тому я зрозумів, що моїм катам нічого розповідати не можна. Я на всі питання відповідав, що я маленька людина і не розумію, про що мене питають.

Потім росіяни знайшли в моєму телефоні номери херсонських активістів Олександра Мошнягула і Володимира Молчанова. З Мошнягулом у мене були хороші відносини, ми разом розробляли стратегію розвитку Милівської громади. Росіяни почали кричати, що обидва ці чоловіки – пропагандисти. Але мені вдалося якось «з’їхати». Але вони ще деякий час розпитували, кого ще з «відомих людей» я знаю.

На третій день росіяни включили трансформатор. Він гудів дуже сильно. «Картина» пояснив, що військові запускають трансформатор, коли збираються когось катувати електрострумом і сказав, що умови в інших місцевих російських тюрмах набагато кращі, ніж тут, де не годували і били, коли хотіли. «Картина» показав мені шрами на руках і ногах від струму. Розповів, що росіяни одягають шкіряні браслети з контактами і після подачі високої напруги на тілі залишаються опіки і що електрошокери – «дурниці» порівняно з цим. Також «Картині» зламали два ребра.

Ще на другий день в полоні росіяни збирались мене тягнути до підвалу, де вони катували бранців струмом. Але я вмовив їх не робити цього. Я просив їх, щоб краще вони б мене застрелили, лише б не катували електрострумом. Моє хворе серце цього б не витримало. 

Знову мене били, після чого, як було вже й до того, стріляли у мене біля голови і прикладали до неї гарячий пістолет зі словами «Следующая пуля – твоя». Мабуть, стріляли холостими, бо я стояв навколішки на дерев’яній підлозі і не чув ударів куль об дерево.

На третій день, 18 липня, до камери з «Гітлером» привезли 47-річного Ігоря з Козацького. Я чув, як «Гітлер» спитав, чи можна зняти «новенькому» шапочку з голови. Росіяни заборонили і він цілу годину сидів з шапочкою. Розповів, що влаштувався водієм рейсового автобуса з Нової Каховки чи то до Козацького чи то до Берислава, його зупинили на російському блокпосту через Каховську ГЕС, перевірили його телефон і, мабуть, щось у ньому знайшли. Їм не сподобалось щось у листуванні Ігоря з мамою, яка була чи то в Харкові, чи то в Харківській області. 

За годину чоловіка вивели у підвал. Я почув як росіяни включили трансформатор і почали Ігоря бити. Він сильно кричав, а потім я почув два постріли з пістолета. Били його довго, а потім виникла якась метушня, доносились стривожені голоси росіян: «Быстро! Быстро! Вывезите его, выкиньте, бл…ь!» 

До камери Ігоря так і не повернули. Думаю, що його або забили до смерті, або ж його серце не витримало електроструму (плаче, – прим. автора)

Росіяни його називали «блатним», бо Ігор нібито мав сережку чи то в одному, чи то в обох вухах. Після його «допиту» і метушні я чув як поїхала якась машина. А росіяни деякий час були якісь пригнічені. 

Після того випадку мене знову вивели на «допит». Знову били і пропонували записати зі мною відео. Я відмовлявся. Тепер уже я розумію, що били мене не так сильно як інших. Хоча мені теж діставалося. Мені розбили праву руку, з неї текла кров. При сечовипусканні теж йшла кров. 

19 липня мене знову повели на «допит». Я зітхнув з полегшенням, коли побачив, що мене ведуть не в підвал, в якому зазвичай катували струмом. На «допиті» мені сказали: «Или снимешь видеообращение о корректировке огня и сегодня поедешь домой, или не выйдешь отсюда никогда». Цього разу я погодився. 

Також мені пропонували роботу і обіцяли платити хороші гроші, по 10 тисяч рублів. «Робота» полягала в тому, щоб наводити росіян на тих, хто коригує вогонь. Я відмовився, пояснивши, що ніколи не співпрацював ні з поліцією, ні з СБУ і з російськими військовими теж не збираюсь. За це вони мене вдарили кілька разів коліном у бік.

Потім мене відвели і на обід вперше дали нам тарілку з макаронами і морквою.

ЦЖР: А що вам давали їсти в інші дні?

Олег Дядюн: У перший день – банку з оселедцем, на другий – чай без нічого на сніданок, а не вечерю – кашу пшеничну з сухарями. На сніданок третього дня дали воду і по два печива. Через спеку ми були постійно мокрі, але питної води давали мало. Лише в один день дали дві півторалітрові пляшки з водою, а потім ще два літри. Це був царський жест. Ще видавали по дві цигарки на день на двох. Тож у полоні я майже кинув курити.

Після того як я погодився записати відео, мене відвели назад, у камеру. Потім ми почули метушню. З розмов росіян ми зрозуміли, що в Таврійську нібито спіймали чотирьох українських парашутистів, для яких треба було терміново звільнити якусь камеру. Мого сусіда Андрія «Картину» перевели до камери з «Гітлером», а мене перекинули до інших. Там був Андрій, білорус за національністю і громадянством і якийсь чоловік наче з Новофедорівки, якого теж звинувачували в тому, що він корегував вогонь по російських позиціях. 

«Росіяни поводилися з нами як з рабами і намагалися уникнути будь-якої відповідальності за свої вчинки»

ЦЖР: Як виглядав процес цього відеозапису? 

Олег Дядюн: Ввечері мене в шапочці вивели до підвалу, але не до катівні. Там виявилась ще одна кімната, в якій праворуч стояло ліжко з ковдрою і подушкою. Посередині стояло старе дерев’яне крісло, а трохи далі стілець і стіл. Мене посадили за той стіл, росіянин у балаклаві з мене зняв шапочку, дав аркуш паперу і ручку та наказав записати кілька варіантів «звернення». В тексті були нецензурні слова, які я навідріз відмовився говорити. Тоді росіянин запропонував інший варіант, дав півгодини, щоб я вивчив текст, залишив трохи питної води і цигарку та пішов. 

Невдовзі він повернувся, прикріпив на стіл телефон, увімкнув у ньому камеру і я сказав текст. Він глянув відео, але результат йому не сподобався. Було видно, що я там говорю під примусом. Також він звернув увагу, що моє волосся злиплося від крові, тому надів на мене червону бейсболку і посадив боком, щоб не видно було синця біля правого ока. 

Загалом ми зняли чотири чи п’ять таких «кліпів».

ЦЖР: Про що саме ви говорили на відео?

Олег Дядюн: Текст був приблизно такого змісту: «Уважаемые жители и граждане Украины! Я, Дядюн Олег Валерьевич, 1967 года рождения, проживаю в Бериславе, обращаюсь к вам с убедительной просьбой не передавать данные и не фотографировать военные объекты российской армии. Так как передача вами таких данных приводит к ракетным и артиллерийским ударам по городам и селам, где гибнут дети, женщины, старики, разрушаются школы, садики, больницы. Также хочу обратиться к ВСУ и другим силовым структурам Украины.  Поймите, этот долбаный Запад (спочатку від мене вимагали використати інше слово про захід, але я відмовився говорити матом) поставил задачу стравить два братских народа — русский и украинский (в перших версіях була ще згадка  про «білоруський народ», але потім його прибрали) — в братоубийственной войне. Я обращаюсь к президенту Зеленскому. Уважаемый господин президент, отмените преступный приказ о нанесении ракетных и артиллерийских ударов по мирным городам, в результате которых гибнут мирные жители, дети, старики, разрушаются больницы, школы и садики».

ЦЖР: Відео з вами я ніде не зустрічав. Мабуть, його так і не опублікували.

Олег Дядюн: Мені здалось, що його знімали суто для «галочки», щоб хоч якось виправдати мій полон. Більше ж нічого взяти від мене росіяни не змогли: співпрацювати з ними я відмовився і жодної цікавої для них інформації не надав. Я намагався виставити себе забитим чоловіком, говорив, що нікуди особливо не ходжу, знайомих якихось майже не маю. 

Я переконаний, що мене схопили по чиємусь доносу. Але той, хто його писав, мабуть, дуже погано мене знає. Якби він знав мене краще і якби у росіян було більше інформації про мене, я б так легко не викрутився (плаче).

ЦЖР: Що було після запису відео?

Олег Дядюн: Після запису росіянин дав мені цигарку і мене відвели до камери. 

Біля дев’ятої вечора ми вже готувались лягати спати як почули, що до нашої «бази» приїхав якийсь начальник. Мої сусіди по камері сказали, що він приїхав на «Сітроєні» типу «пиріжок». Невдовзі мене і білоруса вивели з камери, а потім посадили до якоїсь автівки. На моєму обличчі, як завжди, була дитяча шапочка.

В машині мені наказали вдарити білоруса, я відмовився. Самого білоруса росіяни в дорозі били. Машина їхала на шаленій швидкості. Десь в районі Каховської ГЕС білоруса висадили, а мене везли далі якоюсь поганою дорогою, потім зупинились, витягли з машини і кинули на якусь траву. Росіянин підняв з мого обличчя шапочку і показав, в якому боці знаходиться Берислав та наказав йти. Я сказав, що там усе заміновано і вже вечір, почалася комендантська година. Він відповів, що це мої проблеми, сів і поїхав. Я встиг побачити, що це був «Сітроєн» типу «пиріжок».

Я роззирнувся і зрозумів, що мене висадили неподалік від Шилової балки одразу за селом Веселе. Я пішов, орієнтуючись по вогнях Каховки на протилежному березі водосховища. Йшов по цілковитій темряві, боявся наступити на міни. Але десь близько півночі дійшов до Берислава. Щоб не потрапити на очі російським військовим я пішов не прямою дорогою, через парк. В якийсь момент повз мене проїздила якась патрульна машина, я одразу ліг у траву. 

Додому я потрапив близько першої ночі. Там усе було перевернуто. Зникли два ноутбуки, телефони, wi-fi роутер, годинник, який друзі подарували на моє 50-річчя, колекційні вина, алкоголь, вся електрика, прикраси дружини, гроші – біля 3 тисяч гривень. Сума невелика, але в ті часи в окупації це був справжній статок. 

ЦЖР: Хто саме вас викрав і утримував в полоні? Росіяни, «ДНРівці»?

Олег Дядюн:  Точно не донецькі. Бо за проведений в окупації час ми в Бериславі вже мали досвід спілкування з «ДНРівцями», з бурятами, різними російськими підрозділами. Мене забирали і «допитували» люди з чітким російським акцентом. Оскільки я свого часу вчився в Москві, то розрізняю їхній акцент. Це були люди з російського Поволжя. 

ЦЖР: Чи давали вони ліки, можливість зв’язатися з рідними?

Олег Дядюн: Ні. На другий день у полоні в мене дуже сильно боліла голова, але я так і не наважився попросити у них таблетку.

Росіяни поводилися з нами як із рабами. Вони так і казали: «Захотим – пристрелим». І вони цілком могли це зробити.

Пізніше я дізнався, що мій батько намагався розшукати мене. Звертався до окупаційної поліції в Бериславі, їздив до Нової Каховки. Всюди йому казали, що «такого тут немає». Батько ходив навіть на прийом до гауляйтера Берислава, той пообіцяв, що спробує щось дізнатися.

Частину затриманих, справді, переводили до поліції в Новій Каховці. Там сиділи деякі мої знайомі. Чув, що вони перебували там в одній камері навіть з російськими дезертирами, їм передавали якісь передачі, більш-менш нормально годували. А там, де мене тримали, нічого цього не було. Наскільки я зрозумів, ми ніде не числились і жодних даних про нас не було. Це не дивно, адже росіяни намагалися уникнути відповідальності за свої вчинки. Тож і Ігоря з Козацького, я думаю, вони вбили і викинули десь у посадці, щоб сховати всі сліди.

ЦЖР: Що ви робили після повернення додому?

Олег Дядюн: В перший день я нікуди особливо не виходив. Намагався навести лад у квартирі. Сходив за хлібом, знайомі запитували, що зі мною сталося. Але я намагався ні з ким не розмовляти, бо не знав, хто саме міг мене здати. 

Потім до мене заїхав мій приятель, який сказав, що збирається виїжджати з Берислава на підконтрольну українську територію і запропонував поїхати разом із ним. Оскільки грошей у мене не було зовсім, а скористатися банківськими картками я не міг, я погодився. Наступного ранку ми виїхали через Антонівський міст та Василівку Запорізької області, де простояли шість діб. 

Звісно, під час дороги я дуже боявся. Переживав, чи проїду російську «митницю» і ФСБшників у Василівці. Але пронесло. Мені пощастило, що у представників ФСБ там не було тоді жодної апаратури і вони не заходили до моїх сторінок у соцмережах, де було чимало проукраїнських постів. Після шести днів очікування ми виїхали на підконтрольну територію України.

Матеріал створено для Центру журналістських розслідувань в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та IWM.