11 вересня 2023 року Головне управління розвідки Міноборони України повідомило про взяття під контроль самопідйомних бурових установок на морському шельфі у західній частині Чорного моря. Під час спецоперації спецпризначенці захопили цінні трофеї, серед яких — РЛС «Нева», яку російські окупанти встановили на одну з крадених вишок.
За два дні по тому Сили оборони атакували військово-морську базу росіян в окупованому Севастополі: знищено корабль і підводний човен, які знаходились у сухому доці Севморзаводу. Про ці події та їхні наслідки в ефірі програми «Питання національної безпеки» з Валентиною Самар говоримо з Павлом Лакійчуком, керівником безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ».
Валентина Самар: Поясніть, що ГУР МО має на увазі, кажучи про повернення контролю над самопідйомними буровими установками на шельфі Чорного моря?
Павло Лакійчук: Це досить розпливчаста заява. У 2014 році росіяни разом із Кримом захопили інфраструктуру «Чорноморнафтогазу» в північно-західній частині Чорного моря. Це така дуга з різних об’єктів — бурових установок, блок-кондукторів, допоміжного облаштування — що завершується на заході островом Зміїний.
Росіяни одразу почали грабувати наше море, викачувати газ і використовувати у військових цілях: розташували на бурових платформах засоби радіолокаційної розвідки, гідроакустики, радіотехнічної розвідки. Вони готувались до війни, до вторгнення, захоплення Одеси — це була їхня система спостереження. Щоб панувати, треба все бачити і все чути.
Бійці ГУР зняли радіолокаційні станції — вони були очима і вухами росіян в нашій частині Чорного моря. Операція з позбавлення цих вух і очей почалася ще минулого року: потоплення крейсера «Москва», звільнення Зміїного, перші ракетні удари по «вишках Бойка». Спецпризначенці висадилися на вишки, зрізали антени — не минуло і трьох днів, як пролетіли літаки на Севастополь. Ці ситуації мають прямий зв’язок.
Як такого фізичного контролю [над вишками] росіяни не здійснювали. Після минулорічних ударів по вишках цивільний персонал «Чорноморнафтогазу» з платформ евакуювали. Час від часу там з’являлись військові. Вони використовували ті системи спостереження в автоматичному режимі. Як виявилось, там ще й склади боєприпасів для гелікоптерів були — використовували вишки як проміжні аеродроми для авіації.
Те, що ми познімали ворожу апаратуру спостереження, — це великий плюс. Я не знаю, чи будуть там щось встановлювати наші військові. Якщо це автоматичні станції, було б добре. Але маємо розуміти: не тільки ми можемо по цих вишках вдарити. Вони близько до Криму, ворог може випустити на них пару Су-34 з ФАБами і буде біда. Тож про фізичний контроль і постійну присутність на них, я думаю, поки що не йдеться.
До слова, «Нафтогаз України» як власник цього майна подякував ЗСУ за звільнення об’єктів з піратського полону. Але використовувати їх за призначенням будуть, коли минеться небезпека.
Валентина Самар: Ви пов’язали цю подію з ракетним ударом по сухому доку Севморзавода, де були вражені надводний і підводний кораблі. Пригадую нашу розмову минулого року, про те, як вигнати росіян з північно-західної частини Чорного моря. Сьогодні ця зона сіра чи дійсно вже контролюється Україною?
Павло Лакійчук: Це наближає нас до Криму, але це півсправи. Я думаю, що основною задачею було забезпечити свободу судноплавства в нашій частині Чорного моря. Ворог без системи спостереження сліпий і не може оперативно реагувати. Тож, цілком природно було в процесі формування тимчасових коридорів безпеки до наших портів позбавити ворога системи спостереження. Це, в першу чергу, крок у цьому напрямку.
Зараз Чорне море не можна назвати ані ворожою, ані нашою територією. Більше року тому ворог окупував наше Чорне море, вони ходили в декількох сотнях метрів від нашого берега і ми нічого не могли зробити. З рештою ми позбавляємо ворога цього задоволення. Бачимо, що з північно-західної частини Чорного моря противник вже майже не діє. Він намагається триматися біля Кримського узбережжя, при чому не в районі Тарханкуту, а ближче до Севастополя — подалі від нас.
До слова. Знищення чи пошкодження підводного човна — це дуже класно. Коли ворог виводив в море кораблі-носії «Калібрів», завдяки супутниковій і радіолокаційній розвідці ми бачимо їхній рух і можемо частково передбачати можливість нанесення ракетних ударів. З човнами так не виходить, бо відстежити їх досить важко. Вважайте, що на 25% підводна ракетна загроза для нас скоротилася.
Павло Лакійчук і Валентина Самар. Фото: investigator.org.ua
Валентина Самар: Але це в тому випадку, якщо підводний човен дійсно вражений настільки, що тривалий час не буде задіяний.
Павло Лакійчук: Корабель від танка відрізняється тим, що він, як калоша — дірку проткни і він піде на дно. Не треба якийсь кумулятивний заряд. Підводний човен, на відміну від надводного корабля, — дуже примхлива штука з точки зору міцності корпусу. Будь-яке ушкодження для нього може бути критичним. Відновити підводний човен значно складніше, ніж корабель.
Валентина Самар: Що атака по кораблях на Севморзаводі означає з точки зору наших спроможностей і наслідків?
Павло Лакійчук: Щодо спроможності — це більше демонстрація того, що ми можемо. Кожен удар по Севастополю, по російських військово-морських базах в Чорному морі є певною несподіванкою для противника. Спочатку він вважав, що Україна нічого не може. Коли крейсер «Москва» пішов на дно, така думка стала неактуальною.
Після перших атак севастопольської військово-морської бази повітряними, а потім морськими дронами, з’ясувалось, що Крим — недалекий тил. Коли дістались Новоросійська, з’ясувалось, що і він не дуже далекий тил. Тепер їм треба щось вигадувати, якось оборонятись: розкладати покришки на крила літаків, топити пороми в Керченській протоці.
Згорілий ВДК «Мінськ» після ракетної атаки по Севморзаводу у Севастополі, 13.09.2023. Фото: російські тг-канали
Кожен новий удар свідчить про те, що ініціатива переходить. Начебто маємо великий російський флот – і український, якого майже немає. Але ініціативою володіє Україна. Це вибиває з колії. Той хто володіє ініціативою, той перемагає. Навіть суто психологічно.
Щодо технічних наслідків. Після захоплення Севморзаводу росіяни призначили його головним судно-ремонтним підприємством Чорноморського флоту. Він виконує таку функцію разом з 13-м і 54-м заводом. Росіяни виганяють свої кораблі у Новоросійськ, але там маленька база — фактично геопорт великого торговельного порту, заточений на логістику, на забезпечення кримського угруповання, Азову, сирійського експресу зрештою. Там не до розміщення кораблів. А військово-морська база – це забезпечення, логістика, судноремонт, склади, арсенали. Все це перебуває у Севастополі. Кораблі просто вимушені в Севастополь повертатись. Навіть балтійські «сєвєроморці», які ховають у Новоросійську, подалі від зони бойових дій.
Руйнування ремонтної бази — це дуже потужно. Коли корабель потопили, це класно, але в довгостроковій перспективі це класно тільки крабам. Коли корабль добряче «поколошматали», від того насправді навіть більше зиску. Бо його ставлять в док, на нього витрачають гроші, людські ресурси, він займає місце корабля, який має проходити технічне обслуговування, готуватись до виходу в море для нанесення ракетних ударів по Україні. Коли ремонтна база зменшується, черга таких кораблів збільшується і чим далі, тим складніше обслуговувати флот наявними судноремонтними підприємствами.
Власне кажучи, зараз Олександрівського доку не буде. Буде тільки сухий док на Північній стороні, ще два плавдоки 13-го заводу. Чим менше буде ремонтних спроможностей у противника, тим важче йому буде воювати.
