Чому я вирішив мобілізуватися? Цікаве питання))) Його мені ставили і в ТЦК, і за моїм нинішнім місцем служби, пише у Fasebook Дмитро Лиховій, головний редактор видання «Новинарня».
Міг би пожартувати: під відео «Дикого і Лиховія» про те, що «воювати будуть всі», (точніше, під час воєнного стану служити у війську потрібно буде всім військовозобов’язаним), в коменти набігло стільки болящих із криками «от хай ці два кабана і воюють!», то я й психонув).
Але насправді мені просто прийшла повістка. Моя перша повістка за весь час війни. Тож від однієї праці, яку я вважав сродною й необхідною в нинішніх умовах, я переходжу до іншої служби, не менш необхідної.
У березні 2014-го, в першу хвилю мобілізації до АТО, я пішов у військкомат просто за телефонним дзвінком о шостій ранку (ну, не пішов, а поїхав на таксі). Тоді й медкомісію не проходив. Тепер − пройшов. Цікаво, що з «обмежено придатного» за висновком ВЛК 2015 року, став «придатним» за висновком ВЛК-2023. Але це не має принципового значення, бо зараз воєнний стан зі своїми правилами й законами.
Під час першої мобілізації мені в армії стукнуло 40. Тепер от насувається 50 («уууу, які ми оптимісти», пожартував би Дикий). Але ж справді оптимісти))) Якось прорвемося.
Мій ВОС − замполіт, спеціальність − журналіст із військовим досвідом і таким самим бекграундом, звання − офіцерське. Тому рід діяльності у війську для мене змінюється не так щоб сильно.
І ще дещо важливе я хочу тут сказати. Кожному з вас, хто мене знає і чує. Особливо чоловікам. Без пафосу, просто по правді, з побаченого на порозі армії. (Якщо раптом збиватимуся в фейсбуці на пафос, бийте по руках)).
Україна зараз дуже потребує нашої допомоги. А в армії справді багато вакансій. Дуже різних. І в тилу, і на фронті, і десь посередині. Більшість із них зовсім не про героїзм. Але так, вони про вихід із зони комфорту. Виходьте потроху.
Бо в коридорах і кабінетах райТЦК я зробив деякі печальні висновки, на яких можуть будуватися дуже невтішні прогнози.
Якщо не виправити ситуацію з мобілізацією, ми тупо про**емо цю війну. Не Зеленський. Не Залужний. Не чиновники. Ми − всі разом, від добровольців, які загинули в перші дні під Києвом, до ухилянтів, які пересиджують усе це по хатах або за кордоном.
В ідеалі варто було б демобілізувати тих, хто воює скоро вже два роки, і призвати на їхнє місце нових солдатів, сержантів й офіцерів із запасу, в яких було два роки на підготовку. Але я розумію, що така ротація майже нереальна. Хоча «старики» вже тупо не вивозять. Зараз головне − хоча б втримати боєздатність і чисельність ЗСУ на нинішньому рівні. За рахунок точкових поповнень.
Уже це саме по собі − дуже серйозний виклик.
Мотивовані резервісти закінчилися. Працівники військкоматів стали ворогами народу. У кожного з вас є тисяча світоглядних чи особистих причин, щоб не брати повістку, не ставати військовим, стверджувати свою реальну чи уявну обмежену, але все-таки придатність. Почекати ще пів року. Потім ще.
А в підрозділах ЗСУ (і тилових також) й так фактичний недобір по особовому складу − відсотків 35-40. За пів року армія стане ще менша. За рік… За рік наступ може бути вже в інший бік. Тоді тут уже точно не буде ні передвиборчих кампаній і політтехнологій (розкрутку яких я бачу в фейсбуці щодня), ні мовних срачів. Хіба вже «язикові».
І якщо зараз більшість із вас ще вважає бажаною перемогою вихід на кордони 1991 року, то за рік − при збереженні нинішніх темпів і якості мобілізації − оптимістичним виходом із положення може стати «корейський сценарій» із фіксацією за столом переговорів поточних ліній розмежування. Або навіть ще раніше, ніж за рік.
Тому я ще раз акцентую на тому, що вже казав у програмі з Диким.
У нинішніх умовах нам потрібен суспільний договір щодо мобілізації. Цей договір зафіксував би розуміння глибини загрози та її можливе подолання.
Потрібна чесна публічна розмова про реальні проблеми армії й мобілізації – як обов’язкова передумова їх вирішення.
Це означає, що потрібно прикрутити рівень пафосу державної пропаганди (так, у телемарафоні насамперед) і від гасел та аргументів «героїзму» й «неминучої перемоги» перейти до міркувань «прагматизму», «усвідомленої потреби», «перемоги заробленої».
МАЄМО ПРИЙТИ ДО «ПЕРЕМОГИ ВТІЛЕНИХ РІШЕНЬ».
Це і єдиний реєстр військовозобов’язаних.
І розв’язання оргпроблем у ТЦК, які зараз просто в стані нокдауну. І у ВЛК.
І реальна протидія корупційним схемам у ТЦК, на ВЛК, в інших структурах, де тобі за 5-10К «зелених» готові продати білий білет чи
абонемент по системі «Шлях».
І перехід до рекрутингу в ЗСУ за вакансіями, які подають військові частини – як це зараз робить LobbyX, як роблять «Азов» і 3 ОШБр.
І відношення від частин, які мають запрацювати. Щоб, незважаючи на домовленість, рекрутованого ІТ-спеціаліста не забирали в стрільці.
І зниження вікової планки для мобілізації хоча б до 25 років, як це ухвалила Верховна Рада на пропозицію ГШ (якщо хто не в курсі − президент за пів року досі не підписав цей закон, і мобілізація так і починається лише з 28-річних).
І визначення прозорих, проговорених критеріїв бронювання від призову − і для силовиків, зокрема поліції, і для аграріїв, і для промислових, зокрема комерційних підприємств, і, і. Бо про це зараз ніхто чомусь не говорить публічно.
Зрештою, потрібне визначення терміну призову за мобілізацією – щоб люди знали, скільки їм належить прослужити до звільнення.
Це далеко не вичерпний перелік умов (бо я вам не аналітичний центр і не центр розробки й прийняття рішень). Але це все передумови до головного результату: ухиляння від мобілізації має стати для суспільства стигмою, а не нормою.
Певні кроки, хай малі й запізнілі, вже робляться. Зокрема, реклама Work.ua «Війську потрібні різні професії» − це дуже ок. Але ж, дідько, це ініціатива однієї окремо взятої бригади − «Азов» НГУ, і це комерційна компанія. А що роблять тисячі розробників стратегій у десятках міністерств та установ? Що робить всесильний ОП, крім надування пустопорожніх піар-кампаній з англійськими назвами?
Чому б не пояснити людям, що мобілізація − це не лише штурмувати посадку; що за одним піхотинцем чи штурмовиком стоїть сім осіб забезпечення; що командири в армії − не всуціль «м’ясники» і що це питання отак-от вирішується, і ось людяні приклади; що юристи, водії, журналісти, психологи, слюсарі, діловоди, музиканти, ІТшники, фотографи-ретушери тощо в армії теж потрібні, а платять там от скільки? А артилеристам, снайперам, командирам на передовій − на ось скільки більше.
Як результат, військовозобов’язані в тилу мали б утворити усвідомлену, легітимну чергу для мобілізації і служби в армії – в різний час, на різних посадах, відповідно до зобов’язань і суспільної потреби.
Це може виглядати як черга і загалом, і в кожному конкретному колективі, фірмі, компанії, організації. І для громадських активістів. І для блогерів. І фейсбучних кликуш, які вимагають відповідальності від кого завгодно, лиш не від себе самих. І, і, і.
Ця черга може визначатися жеребом. Випав тобі жереб, але визнаєш, що ти боягуз − ну май сміливість хоча б це прилюдно сказати. І стимулювати до мобілізації когось іншого − чи великими грішми, чи я навіть не знаю чим. Але робити щось треба.
Вибачайте, накипіло.
Якщо хочете, і якщо я матиму час та натхнення, напишу ще про «ВЛК/ТЦК − вид зсередини» окрему колонку. Але це не точно.
