Понад 220 тисяч потерпілих у скоєних російськими окупантами воєнних злочинів визнано в Україні протягом майже чотирьох років повномасштабної війни. 131 людина українськими судами визнана винною у їх скоєнні лише протягом січня 2024 року – вересня 2025 року. Проте досі потерпілі і свідки воєнних злочинів часто не знають свої права і на яку допомогу вони можуть розраховувати.
Тим часом в Україні з початку 2024 року системно працюють з такими людьми – цим займається Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора.
Чому люди погоджуються йти свідчити? Як Україна може захистити свідків воєнних злочинів і як це працює на практиці? Що можна порадити тим, хто боїться говорити про пережите? Чому важливим є розгляд справ за відсутності обвинувачених – in absentia? З цими та іншими питаннями Центр журналістських розслідувань розбирався разом із директоркою цього Координаційного центру Веронікою Плотніковою.
Російські окупанти в Херсоні, 2022 рік. Фото окупаційних медіа
«Окупанти забрали у мене не лише минуле, а й майбутнє. І вони мають понести за це покарання»
Валерій* з невеликого містечка лівобережної Херсонщини ще в 2023 році намагався виїхати з окупації, однак на пропускному пункті з Кримом росіяни назвали його «ждуном» – так росіяни називають українців, які залишилися на окупованих ними територіях та чекають на звільнення, і заборонили виїжджати за межі тимчасово підконтрольної ним області. Коли ж за деякий час по одній із їхніх позицій ударили ЗСУ, про чоловіка одразу згадали. Навесні 2024 року до будинку Валерія вдерлися російські військові в масках, натягнули пакет на голову, вивезли його до катівні, прикували до батареї і стали знущатися.
«Мені одразу заявили, що я винний в смерті російських військових і координував по них удар ЗСУ, до крові били носаками. Потім принесли тапік, приєднали два дроти до вказівних пальців і пустили струм. Біль був страшенний. Час від часу до кімнати забігав якийсь кацапський військовий і без кінця бурмотів: «Каких ты пацанов погубил! Каких пацанов!!!» За кілька днів мене вивезли до іншої катівні і знущались наді мною вже там. Однак жодних обвинувачень мені так і не висунули», – розповів Валерій.
Чоловіка тримали в кількох різних катівнях майже рік і відпустили на початку 2025 року. Невдовзі після цього він виїхав з окупації за кордон: розумів, що рано чи пізно може знову потрапити до рук російських катів.
Виїхавши на безпечну територію Валерій звʼязався з українськими правоохоронцями і дав покази про пережите ним у російському полоні. Кримінальне провадження за фактом його зникнення відкрили раніше: після звернення до правоохоронців рідних щодо викрадення чоловіка представниками російської окупаційної влади.
За словами Валерія, він зараз постійно на звʼязку зі слідчими. Чоловік зміг самостійно ідентифікувати частину російських військових, які знущалися над ним, ще кількох за його допомогою ідентифікували правоохоронці. Крім того, Валерій дає свідчення щодо інших справ, повʼязаними з діяльністю місцевих зрадників і колаборантів.
Чоловік каже, що це для нього – справа всього життя. Адже окупанти у нього забрали не лише минуле, а й майбутнє. Він згадує, що те саме казав їм і під час допитів у російській катівні.
«В полоні у росіян я втратив своє здоровʼя, а вони поки почувають себе безкарними, можуть спокійно літати на відпочинок до Туреччини, Єгипту та інших країн. Я ж прагну, щоб усі вони понесли покарання за свої злочини. Тому для мене так важливо зафіксувати все, свідком чого я був, важливо довести все до суду. А рано чи пізно вони неодмінно потраплять на гачок і змушені будуть відповідати за свої вчинки. Я справді цього хочу», – зізнався Валерій.
Одну з катівень російські окупанти створили в захопленій будівлі відділу поліції в Новій Каховці, 2 квітня 2022 року. Фото з окупаційних медіа
Історія Валерія – один із багатьох воєнних злочинів, скоєних російськими загарбниками в Україні. Загалом з січня 2022 року по вересень 2025 року потерпілими у воєнних злочинах у нас визнано 221 524 людини. З них 12660 загиблих і 1838 дітей до 14 років. Усього за цей же період зареєстровано майже дві сотні тисяч кримінальних правопорушень – 188 017. І це лише за статтею 438 КК України – воєнні злочини. Ці дані ЦЖР надав Офіс Генерального прокурора України.
За даними Державної судової адміністрації України, тільки в 2024 році в українських судах перебували провадження щодо 502 осіб, обвинувачених у воєнних злочинах, 68 з них отримали вироки. Три діючі на Херсонщині суди винесли в 2024 вироки трьом обвинуваченим у воєнних злочинах, а загалом розглядали провадження щодо 59 обвинувачених.
Протягом січня – вересня 2025 року ці цифри стали значно більшими: в судах України перебували провадження щодо 659 обвинувачених за статтею 438 КК України (в судах Херсонщини – 104), з них засудили 63 людини (в судах Херсонщини – 7).
Втім, не всі потерпілі і свідки воєнних злочинів готові про це свідчити. Типовою є ситуація, коли представники окупаційної влади тиснуть на рідних і близьких викрадених ними людей, аби ті мовчали і не зверталися до українських правоохоронців. Нерідко трапляється й так, що потерпілі від дій окупантів люди за першої можливості виїжджають за кордон або до підконтрольної уряду України території і деякий час залишаються «білими плямами» для нашого слідства та правосуддя.
Затримання 37-річного мешканця села Каїри на Херсонщині, звинуваченого окупантами в диверсії, травень 2024 року. Скріншот відео
Що потрібно, аби жоден воєнний злочин не залишився без уваги правоохоронців?
Вероніка Плотнікова, керівниця Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора, погоджується: подібні «білі плями» можуть бути.
«Виїзд з окупованих територій для людей – це баланс ризиків, – говорить вона. – Ризику для їхнього життя, якщо вони залишаться в окупації і ризику, якщо наважаться виїхати, бо в цьому випадку їм доведеться пройти купу пунктів фільтрації, де росіяни можуть їх затримати. Тож кожен для себе приймає таке рішення сам. Раніше був більш короткий шлях з тієї ж лівобережної Херсонщини – через Василівку Запорізької області або Колотилівку на Сумщині. Він дозволяв представникам нашої держави мати так званий перший доступ до людей, які виїжджають з окупації. Адже більшість цих людей могли надати важливі свідчення про те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях або самі постраждали там від рашистів.
Ці пункти зараз не працюють. Тож українці і українки повинні подолати дуже різні шляхи з окупації. Якщо це Херсонська область, то в більшості випадків їм доводиться їхати через ТОТ АР Крим і Росію. Далі перед ними постане вибір як їхати далі і чи проїжджати через другу проксі-країну – таку як Білорусь, щоб вʼїхати до Євросоюзу. В подальшому вони можуть повернутися до України через Польщу, Словаччину або інші країни. Проте на наших західних кордонах немає конкретних груп правоохоронців, які б працювали з такими людьми. Відтак перший доступ і контакт з українськими правоохоронцями буде відбуватися за ініціативи самої людини, яка готова розповісти про пережите.
Вони можуть спочатку звертатися не до правоохоронців, а до громадських організацій, які займаються документуванням воєнних злочинів. Нам дуже важливо, щоб у подальшому такі організації передавали цю інформацію кримінальній юстиції, щоб люди могли отримати офіційний статус потерпілих від міжнародного злочину. І щоб цей юридичний факт був зареєстрований у межах кримінального провадження. Це дуже важливо.
Як ми бачимо, часом люди думають: якщо вони комусь уже про щось розповіли, то цей факт неодмінно стане відомий державі. Бо його вже хтось зафіксував і тепер вони мають просто чекати чиєїсь реакції. Але не завжди це так відбувається. Тому дуже важливо, щоб відбувся цей місточок – між людиною та конкретним державним органом, і я говорю в першу чергу про слідство і про прокуратуру.
Варто розуміти, що в областях заходу України у нас немає спеціалізованих підрозділів по розслідуванню воєнних злочинів. Зараз такі підрозділи діють на рівні Офісу Генерального прокурора, Служби безпеки України і Національної поліції України, а також у тих областях, які були деокуповані або найбільш постраждалі, або прифронтові: починаючи від Чернігівської області і далі на південь, до Херсона і Одеси. Тож, людина може з окупації доїхати до України через ту ж Польщу або Словаччину, а далі вона вирішуватиме сама, в якому регіоні їй залишатися. Коли вона більш-менш прийде до тями, у неї зʼявиться можливість – фізична в першу чергу – звернутися до правоохоронних органів. Якщо вона звернеться в тих регіонах, де спеціалізованих підрозділів немає, це не означає, що такі справи і їхні свідчення кануть у Лету: факт злочину обовʼязково зареєструють і передадуть до інших обласних прокуратур.
Звісно, часом можуть виникати достатньо серйозні питання щодо дистанції і прямої комунікації. Але це є вже, в тому числі, нашим завданням організовувати комунікацію з потерпілими і організовувати потрібні «місточки». До нас уже звертаються люди, які власними силами виїжджали з окупації, самі витягували з депортації своїх дітей. Ми їх зводимо з прокурорами і слідчими і працюємо з ними».
Вероніка Плотнікова, липень 2025 року. Фото: Facebook/Вероніка Плотнікова
Що робити тим, хто боїться говорити про пережите ними і їхніми рідними?
Досі росіяни продовжують викрадати цивільних мешканців тимчасово окупованих ними територій. Нерідко це супроводжується тиском на близьких і рідних зниклих людей, аби ті мовчали, не звʼязувались з українськими правоохоронцями і нікому не повідомляли про це.
Як діяти в цій ситуації, радить Вероніка Плотнікова:
«Перш за все, треба розуміти, що росіяни дуже маніпулятивні і використовують передусім наші страхи. По-друге – частина цих страхів може бути обґрунтованими. Але деякі з них можемо мінімізувати, оскільки наша кримінальна юстиція в цих питаннях намагається бути максимально не публічною. Особливо коли це стосується конкретних прізвищ людей, які перебувають у полоні як військовослужбовці, або які викрадені представниками окупаційної влади – бо щодо зникнення цивільних осіб, які перебувають на ТОТ або вивезені до Росії, ми визначаємо це саме як викрадення.
Найголовніше – ми не робитимемо цю справу публічною. В межах кримінального процесу ми можемо зробити анонімними дані людини, яка повідомила нам про викрадення рідної або близької людини. Так, ресурси у нас достатньо обмежені, тож ми не можемо забезпечити такі «голлівудські» речі як переселення потерпілого або свідка з одного регіону до іншого. Тим більше, що у нас в Україні немає зараз цілком безпечних регіонів, лише умовно безпечні. А ось усе, що стосується персональних даних, чутливої інформації – це може і має бути приховане в тих межах, які дозволяє нам кримінальний процес.
Навіть під час судових процесів існує можливість робити їх не публічними, без доступу до них сторонніх осіб. Ми також практикуємо приховування або змінення персональних даних потерпілих – особливо у справах щодо сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом. І тут мова йде не лише про прізвище, імʼя та по-батькові, а й про інші дані, які можуть дозволити тебе ідентифікувати. Особливо коли це стосується прифронтових або окупованих територій.
Ми не вважаємо росіян дурними. Ми вважаємо, що вони дуже підлі і не послуговуються жодними принципами міжнародного права, але вони точно не дурні. І всі наші дані вони так само моніторять. Тому ми максимально проти великої публічності. Але все це, звісно, залежить від самих людей.
Крім того, в переважній більшості справ ми не маємо доступу до обвинувачених. Вони фізично не присутні в судових залах і не перебувають на якійсь досяжній відстані від потерпілих. Відтак питання фізичного захисту потерпілих у свідків у міжнародних злочинах здебільшого не стоїть. Тому важливо, щоб на самому початку кримінального провадження людина повідомляла нам про свої страхи і свої ризики. Якщо страх у людини не зникає, то під час судового процесу вона може давати покази зі зміненим голосом, зі зміненим обличчям. Для розгляду таких справ в окремих судах є спеціально обладнані приміщення.
Нерідко російські окупанти викрадають людей прямо на своїх блокпостах. Генічеськ, вересень 2024 року. Скріншот відео
Водночас захист ідентичності свідків і потерпілих важливий для післявоєнного періоду, коли може постати питання помсти та багатьох інших речей. Приміром, у справах про колабораціонізм, які нерідко можуть бути поєднані зі справами про міжнародні злочини. Справа в тім, що у нас загалом застаріле законодавство щодо заходів безпеки, яке не відповідає реаліям часу. Тому до кінця 2027 року має бути розроблене нове законодавство і створена нова агенція, яка реалізовуватиме спеціалізовані програми захисту учасників кримінального провадження. Поки ж ми залишаємося під фізичною небезпекою атак Російської Федерації.
Люди повинні проговорювати слідчим і прокурорам про свої страхи і побоювання. Інакше ми про них можемо не дізнатися: прокурор, слідчий і суддя – не телепати. Так, часом ми бачимо більше, ніж людина говорить. Але важливо, щоб основна ініціатива виходила від неї самої. Більше того – щоб всі ці побоювання і страхи були зафіксовані у відповідній заяві.
Якщо підсумувати – безумовно, варто і потрібно звертатися до українських правоохоронців. Я кажу про це і як представниця кримінальної юстиції, і як людина, якій свого часу довелося обирати баланс між безпекою своїх рідних і тим, що про них має стати відомо. Питання міжнародних злочинів дуже сильно «прочистило» візію, оптику і розуміння того, що і як саме має робити слідчий і прокурор у провадженні. Тому що ця історія зачіпає всіх».
Нерідко росіяни поширюють постановочні кадри з викраденими ними людьми, 2022 рік. Фото з окупаційних медіа
Хто може звернутися до Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків?
На якому етапі людина може звернутися до Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора, якщо вона вирішила свідчити і бути учасником кримінального процесу? На яку допомогу вона може розраховувати?
«Ми працюємо в різних форматах, – каже Вероніка Плотнікова. – Наприклад, працюємо з людьми, у яких уже є кримінальні провадження, але з ними тривалий час ніхто не контактував і вони не знають, що відбувається в їхніх справах.
До нас можуть звертатися й ті, хто ще сумніваються, чи варто їм звертатися до правоохоронців з повідомленнями про вчинене кримінальне правопорушення. В цьому випадку ми комунікуємо з ними людською мовою, пояснюємо, що буде відбуватися поетапно з цими провадженнями. Якщо людина готова свідчити – ми їй організовуємо безпосередній контакт із слідчим і прокурором. А вони вже допитують людину, вносять дані до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що є початком офіційного кримінального провадженні. Далі ми продовжуємо комунікувати з людиною, вона знатиме, хто в її провадженні є прокурором, а хто – слідчим.
Важливо й те, що у потерпілих і у уразливих свідків є різні потреби. Вони стосуються не тільки того, щоб кримінальне провадження зареєстрували. Хтось не знає як можна оформити статус ВПО, як їм відновити втрачені документи, що залишились в окупації, бо виїжджали звідти з одним наплічником. Допомогти таких людям – теж наша робота і ми працюємо з ними.
Звісно, прокуратура – це не сервісний центр, який власними силами надає всі ці послуги. Але ми маємо реферальну мережу з громадських організацій і державних органів, які цим займаються. І працюємо за методом оцінки потреб та надання допомоги в їхньому вирішенні – приміром, консультаціями щодо того як це можна зробити, як правильно заповнити документи, до кого саме потрібно звернутися з тих чи інших питань, до якої конкретної установи практичними підходами.
Ми працюємо і з організаціями, які обʼєднують потерпілих від воєнних злочинів – зокрема, херсонськими, створеними Романом Баклажовим і Олексієм Сіваком. Ми з ними постійно контактуємо, отримуємо від них перенаправлення. І це якраз ті випадки, коли люди сумніваються, а ми вже працюємо з ними, контактуємо з прокурорами. Тим більше, що ми маємо фахівців, які працюють безпосередньо в Херсоні – як прокурорів по воєнних злочинах, так і координаторів. Якщо у рідних потерпілих чи свідків є якісь побоювання, вони завжди можуть поспілкуватися з нашими координаторами і зрозуміти для себе як рухатись далі.
Я часто шуткую, що ми здебільшого працюємо «перекладачами» між юридичною і «нормальною» мовами. Часом люди сприймають прокурорів як байдужих до емоцій, холодних людей, які постійно говорять юридичними термінами. Але інакше вони можуть не справитися з обовʼязками, які на них покладені. Бо їхнє завдання – це збір доказів і опрацювання стратегії того чи іншого провадження на рік-на два вперед, особливо, коли немає розуміння, чи буде тоді у нього доступ до цієї території і ще багато чого іншого. Тому прокурори, звісно, емпатичні, однак вони мають у першу чергу бути спрямованими на сильне провадження, в якому можна досягти результату».
Роман Баклажов після звільнення з полону, серпень 2022 рік. Фото: Фейсбук/Роман Баклажов
З якими категоріями потерпілих працює Координаційний центр?
З якими категоріями потерпілих Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора має справу?
Вероніка Плотнікова каже, що Центр працює з усіма людьми, щодо яких скоєно воєнний злочин чи злочин проти людяності:
«Категорія тих, з ким ми працюємо дуже широка: починаючи від викрадених цивільних і військовослужбовців, яких катували в полоні до потерпілих від сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом і потерпілих від мінно-вибухових травм. Ми працюємо з тими, у кого зруйновані внаслідок війни будинки, хто втратив місце проживання, працюємо з сімʼями і дітьми, які повернулись з депортації, з рідними загиблих – адже після загибелі людини потерпілим визнається її найближчий родич.
Ми розуміємо, що з деякими категоріями потерпілих треба працювати дуже ретельно і ми це робимо протягом довгого часу. Я завжди кажу: якщо, приміром, дитина є травмованою, то у неї травмована вся сімʼя. Тому цією дитиною і її свідченнями треба опікуватися вже зараз.
Зараз наші спеціалісти ведуть приблизно 3400 потерпілих і свідків. На жаль, серед них дуже багато дітей. І це тільки ті, до яких ми змогли дотягнутися і чиї близькі звернулись до нас самостійно. Часом у дорослих є така думка – я її не раз чула – «У нас не все так погано, працюйте краще з тими, кому гірше, ніж нам, а я якось справлюсь власними силами». Коли ж мова йде про дітей, люди розуміють, що будь-який вид допомоги, наданий дитині, має бути реалізованим. І вони намагаються це зробити.
Якщо говорити про регіони, які найбільше постраждали від воєнних злочинів, то все залежить від їхніх конкретних категорій. Адже Київщина так само зараз потерпає від обстрілів, як і інші регіони, а ось викрадень цивільних там не було з моменту її деокупації. В Херсонській області ми фіксуємо до декількох сотень обстрілів на день. У Сумах, Харкові і Запоріжжі теж почастішала кількість потерпілих цивільних від російських обстрілів. Це означає, що ворог прицільно бʼє по цивільних обʼєктах.
Херсонщина у нас у топі по всіх категоріях, на жаль. Ми все це документуємо і бачимо, тож ці злочини, попри їхню величезну кількість, не є прихованими. Водночас ми володіємо далеко не всіма даними по катівнях на тимчасово окупованих територіях і по всьому іншому, що там відбувається. Ми розуміємо, що про це стане відомо лише з часом. Бо зараз туди немає доступу жодному представнику нашої держави або міжнародних організацій, навіть Червоному Хресту.
Наші правоохоронці, які працюють безпосередньо в регіонах, живуть у таких же умовах, що і цивільні люди – в тому ж Херсоні. Не так давно російським дроном спалили машину, в якій перебували наші працівники. Слава Богу, вони вижили. Хоча через це трохи знизилась їхня мобільність. Тому ми не повідомляємо, де фізично знаходяться і перебувають прокурори. Так же ми не афішуємо адреси наших підрозділів. Проте ми всюди даємо номери наших телефонів, за якими з нами можна звʼязатися. Такі міри перестороги далеко не зайві – всі ми розуміємо, що з себе представляє Російська Федерації і її розвідка.
Я чудово памʼятаю російський удар по «Охматдиту». Там тоді перебував на лікуванні хлопчик з Харківщини, який втратив ногу внаслідок російського удару, коли грався в футбол на шкільному подвірʼї. Це щастя, що в «Охматдиті» він знаходився в іншій палаті, бо приміщення поруч від нього рознесло вщент. Найгірше мені, коли потерпілими стають діти. І такі злочини не припиняються: нещодавно ми бачили як росіяни обстрілювали херсонські лікарні».
Херсонська дитяча лікарня після російського обстрілу, 29 жовтня 2025 року. Фото: Херсонська обласна прокуратура
Чому заочні справи – in absentia – теж є важливими?
Ще одне з найбільш поширених питань – розгляд справ за відсутності обвинувачених, in absentia. Їх доволі часто називають заочними. Частина людей називає такі справи фікцією, чимось на кшталт «несправжнього» правосуддя.
Насправді всі ці справи є надзвичайно важливими – наголошує Вероніка Плотнікова:
«Докази – звісно, не продукти в холодильнику. Але вони мають бути свіжими. Крім того, ми не вічні. Перебування в окупації, переживання втрати, завдана шкода не робить нас здоровішими. Тож дуже важливо, щоб всі ці свідчення були вчасно зафіксовані і зафіксовані саме в судовому процесі. Подібні провадження, по-перше, дають нам змогу підтвердити загальну картину скоєних злочинів, а по-друге – ці злочини не мають строку давності.
Так, зараз того чи іншого воєнного злочинця немає в нашому доступі, але вони можуть зʼявитися через пʼять, десять або через 15 років. Ми можемо не знати формату завершення війни в Україні, але ми точно будемо продовжувати розгляд усіх справ щодо воєнних злочинів і повинні в подальшому дотягнутися до всіх тих, хто їх скоював.
Я завжди наводжу два приклади. Перший стосується переслідування нацистських злочинців часів Другої світової війни: одне з останніх затримань відбулось декілька років тому. Це сталося завдяки тому, що раніше були проведені такі процеси. Другий, про який ви точно могли чути, стосується вироку суду в Фінляндії щодо ватажка російської неонацистської групи «Русич». Це стало можливим завдяки тому, що такий факт був зафіксований в нашому процесі і на нього нормально зреагували наші фінські колеги.
Те саме буде і з іншими подібними справами. Так, зараз є певна проблема з оголошенням людей у розшук через Інтерпол, але ми працюємо над цим.
У нас були і є достатньо високі очікування від міжнародних судових інституцій в питаннях покарання воєнних злочинців. Так, вони мають бути реалізовані. Але так само ми повинні розуміти, що в Міжнародному кримінальному суді або Спеціальному трибуналі щодо злочину агресії будуть розглядатися справи щодо вищого військово-політичного керівництва або окремих офіцерів, які його скоювали. Натомість 95% усіх інших злочинів має перетравити саме наша національна система правосуддя.
У нас зараз немає доступу до кожного конкретного навідника, кадирівця або звичайного строковика, які були на території України і вчиняли ті злочини, про які ми говоримо. Але якщо ми їх не зафіксуємо і не підтвердимо в кримінальних провадженнях, ми можемо зібрати один величезний супермаркет свідчень, які будуть цінними хіба що для історії, а не для правосуддя.
Справи in absentia – це наше підґрунтя для подальшої роботи і можливість для потерпілих підтвердити свою історію. Підтвердити її відповідно до стандартів саме кримінального правосуддя, які існують у провадженні. Саме це є найвищим стандартом документування, яке може існувати і яке наближає невідворотність покарання.
Вероніка Плотнікова. Фото: Facebook/Вероніка Плотнікова
Куди саме можуть звертатися потерпілі та свідки?
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Сумської обласної прокуратури
+380988332388
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Луганської обласної прокуратури
+380966598932
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Донецької обласної прокуратури
+380663272855
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Харківської обласної прокуратури
+380937546476
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Чернігівської обласної прокуратури
+380939567457
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Миколаївської обласної прокуратури
+380680454845
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Київської обласної прокуратури
+380636855667
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Херсонської обласної прокуратури
+380950753327
Відділ організації підтримки потерпілих і свідків Запорізької обласної прокуратури
+380992180258
Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора
+380669041534
*Імʼя героя публікації змінене з міркувань безпеки.
Цей журналістський матеріал створено в рамках проєкту «Важлива інформація для місцевих громад в Україні», реалізованого Fondation Hirondelle та IRMI за підтримки Swiss Solidarity. Висловлені думки належать виключно автору.
