Невміння правильно себе оцінювати — ось що може тобі зашкодити в майбутньому.
Френсіс Скотт Фіцджеральд
Весняне політичне загострення почалося з «березневого божевілля», яке виявилося у фактичному оголошенні торгової війни між США та Китаєм, бравурно-агресивному виступі Путіна перед Федеральними зборами, висилці російських дипломатів із західних країн, загостренні відносин між США і Європою на тему квот на метали, а потім продовжилося одностороннім виходом США з ядерної угоди з Іраном, — усе це нагадує якісь відлуння тектонічних зрушень у геополітиці.
Велетенські плити базових політичних договорів і угод, інтересів і невисловлених претензій почали активно рухатися й розбудили своєрідні вулкани, які заговорили символічною лавою, попелом та шматками гірських порід. А коли вулкани починають говорити, то жити біля них (чи навіть перебувати поруч) буває вкрай небезпечно, оскільки це завжди руйнування й хаос. Правда, потім життя однак триває, але змінившись назавжди.
«Березневе божевілля» — це ще й термін з американського студентського баскетболу, наймоднішого спорту у США, коли команди грають за круговою системою, а починаючи з березня — грають уже «на виліт». Дуже схоже на те, що, починаючи з березня 2018 р., «кругова система» боротьби ключових учасників геополітичних пасьянсів скінчилася і пішли «парні ігри» на вибування, півфінали й фінал яких (а отже й ім’я переможця) — не за горами.
Усе це на загал дозволяє зробити висновок, що біг світової системи до її остаточної деконструкції виходить на фінішну пряму. Майже всі учасники процесу опинилися перед двома класичними запитаннями, від відповіді на які залежить майбутнє світу: «Хто ми?» і «Чого ми хочемо?». Попри наявність, здавалося б, очевидних і недвозначних «цінностей», дедалі частіше лунають голоси, що країни Заходу втратили себе, заодно — і смисл союзів, які сформувалися у ХХ ст.
© Сергей Рахманин
Однак не треба думати, що ця проблема торкнулася тільки географічно близького нам Європейського Союзу: перед тією ж проблемою стоять США, сама Україна і… Росія, в якій, попри всю її зовнішню політичну монолітність, вгадуються ознаки тих самих процесів.
США: вибудовування нових кордонів світосистеми
Якщо бажаєш, щоб світ змінився, — сам стань цією зміною.
Махатма Ганді
Найбільше тривожить те, що в цей процес самовизначення втягнуті і США, ключовий донор безпеки у світі. За великим рахунком, перемога Трампа для багатьох американських виборців і була символом того, що до влади прийшла людина, котра «повернеться до витоків», повернеться до базисів того, «хто ми», а отже й справді зможе «зробити Америку великою знову».
Хоча опоненти Трампа вдосталь позбиткувалися над цим його слоганом, однак це абсолютно не скасовує очевидного й неприємного для багатьох факту: саме як втрату своєї величі багато американців, котрі віддали голоси за Трампа, сприймали Америку 2015—2016 рр. Як країну, в якій «щось зламалося», де політикам бракує політичної волі на сильні й жорсткі рішення, а проблеми, на яких вони зосереджені, — чужі пересічному американцеві.
До речі, про політичну волю, — схоже, що колективний «пересічний американець» справді це відчував значно краще, ніж багато аналітиків, які намагалися підвести раціональний базис під дії попереднього американського президента. У цьому сенсі, дуже символічна історія зі збитим над Донбасом «Боїнгом»: уже через кілька днів після катастрофи МН17 Обама знав досконально про всі обставини та винних у цій катастрофі. При цьому до закінчення свого терміну так і не зайняв чіткої позиції в цьому питанні. Ця історія і про те, що відсутність політичної волі призводить, зрештою, до латентної підтримки агресора та міжнародних злочинців, даючи їм простір для маневру і надію уникнути покарання.
У цьому смислі, Трамп — прямолінійніший. Як ми пам’ятаємо, на перших етапах Конгресові довелося істотно коригувати напрями його діяльності, та й зараз він усе ще виглядає трохи екзальтованим у своїх рішеннях, однак це хоча б дії.
Втім, видається малоймовірним, що Трамп справді зможе дати Америці відповідь на запитання «Хто ми?» Принаймні — не в традиційній християнсько-капіталістичній парадигмі, не в ідеологічному дусі нео-«рейганоміки»: і сам Д.Трамп — далеко не Р.Рейган, і світ істотно змінився. Однак він явно намагається відповісти бодай на запитання «Чого ми хочемо?»: більше власної ініціативи (що часто балансує на межі ситуативного волюнтаризму), більше поваги до бажань Вашингтона, більше простих і прямих рішень та оцінок. Із цим можна погоджуватися чи не погоджуватися, але це позиція, з якою іншим доведеться працювати.
Однак проблема збереження внутрішнього світу нікуди не поділася, а отже — не зникла й загроза збереженню своєї внутрішньої цілісності. Адже росіяни своїми кампаніями з дискредитації виборів атакували не так демократичну систему США (вона вистоїть, благо процедури — це основа демократії, а у США вони відпрацьовані), як «національну єдність»: радикали всіх мастей отримали політичний та інформаційний ресурс, отримали місце за столом медійного мейнстріму й тим самим показали і американцям, і всьому світові, що таки справді існує «інша Америка». Америка, яку мало хто хотів бачити й чути. І великою мірою ця «інша Америка» «у глибині душі» ретроградна, примітивна й реакційна. Вона хоче і готова порушувати питання расизму, ксенофобії, правого націоналізму та багато інших, здавалося б, викорінених — насамперед через надмір політкоректності. (Цю тему, зокрема, доволі глибоко розібрав Сет Стівенс-Давідовіц у книжці «Усі брешуть. Інтернет знає про вас усе».) І з цими протестними реакціями та глибинними бажаннями, як непрямо продемонстрував «казус Трампа», треба щось робити.
Несхоже, щоб гладко політкоректна Америка була готова до такої — зовні дуже непростої, внутрішньо — вкрай проблемної — дискусії. Не готовий до неї і Трамп (про що свідчать його реакції на події в Шарлоттсвіллі), хоча він і намагається компенсувати це через відновлення особливої ролі США у світі. Робить він це часто дуже незграбно, розраховуючи на стратегії, які спрацьовували в бізнесі, але не працюють у світовій політиці. Тим більше що втрачений основний цементуючий ресурс для таких дій — довіра партнерів. А після минулого G7 її стане ще менше.
Тим часом ключову проблему, яка нині стоїть і перед США, і перед іншими великими міжнародними суб’єктами, можна сформулювати так: те, що ми називаємо Світовою гібридною війною, цілком можна охарактеризувати як таку собі Тиху Третю) Четверту (у відповідних співвідношеннях із холодною війною) світову війну, і хто виживе в ній як реальний міжнародний суб’єкт — ще незрозуміло. Перша світова закінчилася розпадом Німецької, Австро-Угорської, Османської і Російської імперій. Друга — розпадом Британської, французької, італійської і японської. Холодна війна залишила на світовій арені тільки одного реально діючого надсуб’єкта — США. А хто залишиться після поточної гібридної конфліктності?
Саме це завдання сьогодні США на чолі з Трампом і намагаються вирішити — причому, швидше, на інтуїтивному рівні сприйняття більш ніж неоднозначної реальності. У рамках такого підходу роблять переважно різкі кроки, які, своєю чергою, додатково розхитують і так нестабільну світову систему. Схоже, що США дедалі серйозніше використовують агресивний зовнішній стиль у цьому процесі. Лейтмотивом його виступає принцип: якщо систему неможливо втримати, якщо вона вже руйнується, то дії з її руйнування — це не так хаос, як формування нового статус-кво. І саме своєрідна конфігурація таких дій стане новою рамкою «нормальності».
Недивно, що Росія не вписується в таку модель «світу по-американськи» (новий Pax Americana). Бо той, хто встановлює нові кордони і тим самим нав’язує нові правила гри, — той і володіє становищем. А це означає, що для США боротьба з Росією — це справді всерйоз і надовго. Умовно кажучи, США застосовують у світовому масштабі класичну для будь-якої держави концепцію монополії на насильство, — США не можуть дозволити кому-небудь (ані Північній Кореї, ані Ірану, ні «навіть« Росії) оскаржувати їхнє бажання задати нові геополітичні рамки «легітимації насильства».
Тому ми бачитимемо дедалі більше таких казусів і прецедентів, як вихід із ядерної угоди з Іраном та жорстка гра з Північною Кореєю, тотальний тиск на Росію і ультиматуми Європі, — все це і є нові контури світової системи, яка перебуває лише у процесі формування.
Сюди ж можна зарахувати й історію із вторинними санкціями (на кшталт CAATSA): хоча спроба поширити дію американського законодавства на весь світ не нова, однак цього разу масштаби її істотно розширюються, торкаючись сфер, чутливих не тільки для об’єктів, на яких безпосередньо спрямоване застосування санкцій, а й, що важливо, — для традиційних стратегічних партнерів Америки. Від того, наскільки інші «серйозні» країни погодяться чи не погодяться з цією практикою, може залежати й рівень конфліктності міжнародних відносин у найближчій перспективі.
Ми бачимо, що геополітична буря вирує щосили, і сховатися від неї не вдасться нікому. Як у кожній бурі, там теж є певна точка спокою — «око бурі», де все спокійно й де важко повірити, що навколо — справжній хаос. Однак складається стійке враження, що більша частина західного світу (передусім — європейці) перебуває в такому «оці геополітичної бурі». Вони бачать її симптоми навколо себе, бачать, що відбувається щось абсолютно хаотичне, але при цьому «цивілізований світ» відносно спокійний — зберігається видимість існуючих міжнародних інститутів, союзів, домовленостей, хоча де-факто все вже закрутилося у вирі урагану.
Ті, хто перебуває у цій умовній точці спокою, можуть занадто пізно зрозуміти, що світ змінився і їхня роль у ньому неясна. США свідомо (або, що ймовірніше, — несвідомо) виходять із цієї небезпечної зони комфорту, чим ставлять у незручне становище своїх партнерів по всьому світу, створюють їм відвертий дискомфорт, який поглиблюється проблемами, котрі турбують цих партнерів. Насамперед — Європу.
Берлін—Париж—Москва: нова архітектура «Мюнхенської змови»?
Європи ніколи не існувало. Європа — не сума національних суверенітетів… Європу ще треба створити.
Жан Монне
Європа теж перебуває у стані пошуку. В недавньому виступі Джорджа Сороса прозвучала дуже точна оцінка того, що відбувається з Європою: »Європейський Союз втягнувся в екзистенційну кризу. Впродовж останнього десятиліття все, що могло піти не так, пішло не так». Відштовхуючись від критичних оцінок Дж. Сороса (якого, до речі, практично демонізувала команда Орбана, президента країни — члена ЄС), у рамках нинішньої логіки ЄС створені парадоксальні відносини. Вони по суті повністю суперечать тим кредо, на яких він будувався під керівництвом Жана Монне. Зараз важко сказати, чи це стало причиною кризи європейського «Я», чи, навпаки, криза вплинула на зміну парадигми розвитку ЄС.
Однак, у кожному разі, слід констатувати: криза справді охопила Європу — і це криза відповідей на запитання, хто така Європа, хто такі європейці та чого вони хочуть. За великим рахунком, зникло повноцінне бачення «європейського проекту» — куди він рухається, і чи згодні з цим усі його учасники. Спроби євроінституцій сконструювати варіацію на тему «нової історичної спільності» у форматі «європейського народу» не увінчалися успіхом. (У мене як людини, котра пережила СРСР, це викликає неоднозначні і в чомусь навіть суперечливі алюзії.) А отже — не були чітко сформульовані параметри того, хто такий «європейський народ» (європейці), і чого вони хочуть (крім загальних розмов про «добробут», «рівень споживання» та «цінності»).
Саме на цьому тлі пишним цвітом розквітли різноманітні популістські партії, які пропонують максимально спрощені, часом відверто примітивні відповіді на ці два простих базових запитання. І вже зараз ми бачимо цілком однозначний тренд: Європа дуже «правішає», швидко сегментується, на поверхню спливають придушені «національні інтереси». Найкращий приклад — історія навколо «Північного потоку-2».
Як влучно зазначив один із наших дипломатів, своєю позицією щодо цього проекту Німеччина чітко роз’єднала загальноєвропейський і національний німецький інтереси. В умовах кризи проекту «Європа» німці зробили свій вибір: гра соло їм здалася кращою й цікавішою, ніж незрозумілий колективний «європеєць» із його обмеженнями та обтяжливими для національної економіки ідеями. Причому ця гра проходить у повній відповідності до гранично цинічної realpolitik, де слабких або залежних партнерів обманюють чи «хоча б» не беруть до уваги, а національний інтерес домінує над будь-якими зовнішніми обставинами.
Ті, по суті — кулуарні, домовленості, яких А.Меркель досягла з В.Путіним у Сочі, ті заяви, які вони зробили стосовно країн Східної Європи, — це і є контури нових змов. Важливо зазначити: ці рішення приймали зовсім не якісь там політики з «Альтернативи для Німеччини» або чергові «путінверштехери» (Putinversteher). Це позиція тієї ж канцлерки Німеччини, яка раніше неодноразово критично підтверджувала розуміння (несприйняття) таких речей, як окупація Криму Росією, збитий російсько-терористичними військами МН17 чи свідомий зрив Москвою Мінського процесу. Все це не завадило прийняти потрібне рішення в потрібний момент, поставивши під удар усю Східну Європу.
Але це рішення — щось більше, ніж просто проблема держав типу Польщі, України або країн Балтії. Це свідчення спроби Німеччини та ряду європейських країн вибудувати нову (а швидше — дуже стару) архітектуру Європи з тенденцією до деконструкції надєвропейських структур, реверсом інтеграційних процесів, зміцненням національних держав. «Північний потік-2» для Німеччини — це вибір стратегічного партнерства: США чи Росія. Схоже, свій вибір Берлін зробив.
Для Німеччини це означає майже тотальне домінування в Європі, при одночасному посиленні стратегічного протистояння зі США (втім, до певних меж). І хоч поки що не йдеться про повернення до business as usual, але пріоритети вже зрозумілі: Німеччина хоче й готова бути ключовим партнером Росії в Європі, конвертуючи свій особливий статус у частині контролю над європейськими енергопотоками в політичний вплив. А ще ж не так давно саме європейські лідери говорили, що енергетику й енергоресурси не можна використовувати як зброю…
Майже ідентична ситуація з Францією. Перші жорсткі заяви Е.Макрона про російський «Спутник», про необхідність посилити законодавство, щоб не допустити кампаній з дезінформації, поступово зійшли нанівець.
Нині його риторика рішуче змінюється, — як мінімум, останні кілька місяців ми спостерігаємо стрімкий дрейф у бік м’якого загравання з Москвою. (Не хотілося б думати, що проблема у лаврах майстра гри з Москвою де Голля, які не дають спокою останнім французьким президентам.) Ключове посилання цього руху — «економіка передусім». Напередодні візиту Е.Макрона в Санкт-Петербург міністр закордонних справ Франції Жан-Ів Ле Дріан заявив, що «Росія — велика країна, вона може стати партнером», а сам Макрон зазначив, що «я хочу вести стратегічний і історичний діалог з Володимиром Путіним, привести Росію в Європу». Цю же лінію він продовжив і на самому Петербурзькому міжнародному економічному форумі, по-дружньому назвавши Путіна «дорогим Володимиром» і висловивши впевненість у тому, що місце Росії — в Європі. Не інакше як вплив «білих ночей”… Чи все-таки амбіційність «неоголлізму»?!
У руслі таких позицій керівників двох ключових країн ЄС, які давно претендують на геостратегічну тандемність, перспективи збереження санкцій проти Росії — справа доволі туманна. Втім, слід об’єктивно визнати: багато в чому Росія адаптувалася до режиму санкцій, і того негативного ефекту, який очікувався, вони вже не дають. Хоч і зберігають досить важливе політичне значення: це чітке повідомлення про загальну позицію, про те, що чинити як Росія — не можна. Є великі сумніви, що практика санкцій — це надовго.
Недавно до «двоєдиної» команди любителів пітерських «білих ночей» по-французьки й завсідників сочинських пляжів по-німецьки активно приєдналася Італія, де новосформований уряд із популістів усіх мастей прямо говорить про курс на скасування санкцій. Те, чого можна чекати від Італії, яскраво ілюструє такий факт: міністр внутрішніх справ Італії (значною мірою ключового для країни міністерства, з урахуванням проблем із нелегальною міграцією) Маттео Сальвіні є затятим прибічником В.Путіна й не соромиться фотографуватися у футболках із його зображенням на Красній площі. Хоч Італія й не поїхала на чемпіонат світу з футболу…
Не стоятимуть осторонь цього процесу й інші країни. Наприклад, Австрія прямо заявила, що, попри всі проблеми, в неї відносини з Москвою зберігаються на попередньому рівні й вона готова розвивати економічне співробітництво. Двозначною виявляється позиція і деяких східноєвропейських країн, тієї ж Угорщини.
Сказати, що це було несподівано, означало б злукавити. У середині 2016 р. я попереджав про серйозний ризик того, що Європа може стати певним колективним «гюлленцем» із твору Фрідріха Дюрренматта «Гостина старої дами» і здати — під зовні гарним і внутрішньо цілком практичним приводом — Україну. Схоже, що під заклики до «конструктиву», «виваженості» та «економіки без політики» Європа справді пішла саме таким шляхом. Тоді ж я попереджав, що не може бути довгостроковою стратегією України ідея «добиватися продовження санкцій проти Росії». Бути тактичним пріоритетом — звісно. Але не стратегією.
Чи мусимо ми «ображатися» на Німеччину і Францію за їхню поведінку? Сумнівно. Чи мусимо ми бути предметнішими у своїх запитах і претензіях? Безперечно. Вже очевидно, що наш наратив українсько-російського конфлікту не знаходить відгуку в «цинічних» (утім, у термінах realpolitik лапки тут аж ніяк не обов’язкові!) душах європейських політиків. Можливо, нам варто перестати їм його нав’язувати. Можливо, нам варто вибудовувати такі ж прагматичні відносини з Німеччиною, які вона намагається вибудувати з іншими європейськими державами. Абстрактну емоційну розмову про «зраду цінностей» краще замінити значно предметнішою розмовою на тему гарантій для України після запуску «Північного потоку-2» чи про можливі точки для компромісу між нашими країнами з цього питання.
На загал, усе свідчить, що ряд європейських країн почали процес переструктуризації європейського проекту: замість різноманітних «цілей європейської п’ятирічки» (в дусі «Європи різних швидкостей», «тіснішого союзу» чи «Європи регіонів»), вимальовується цілком очевидна спроба побудувати «Європейську співдружність націй» на взірець Британської співдружності, де великі держави (передусім Німеччина і, хоча й меншою мірою, Франція) прямо вибудовуватимуть двосторонні відносини з меншими країнами, використовуючи як стимул свій економічний та військовий ресурс, а також енергетику (як ми це бачимо на прикладі «Північного потоку-2»). Загалом, це не суперечить і озвученій недавно Дж. Соросом ідеї «Європи багатьох платформ». Але слід розуміти, що в стратегічній перспективі це дезінтегрує ЄС (а непрямим чином — НАТО) як єдину структуру, при цьому частина її наднаціональних органів залишиться, перейшовши у статус і рівень ефективності, аналогічні ООН.
Парадоксальним чином останнім стримуючим бастіоном на шляху розвалу ЄС на дрібні удільні князівства стоять якраз самі європейські бюрократичні структури, які ми зазвичай звикли обвинувачувати в неповороткості, негнучкості та байдужості. Передусім — Єврокомісія і (під)клас євробюрократів, що сформувався навколо неї та її похідних. Чи переживе ця структура геополітичний шторм, незрозуміло, але те, що намагатиметься грати у свою гру, — очевидно. Вихід Великої Британії з ЄС багато в чому може стати прикладом «теорії розбитих вікон» стосовно ЄС, — доти сама думка про те, що з ЄС можна вийти, в багатьох не виникала. Велика Британія задала нову норму, а може — й цілу тенденцію.
Росія теж проходить крізь виклик переосмислення себе, хоча керівництво Кремля активно цьому намагається протистояти (що не дивно, враховуючи стратегію на побудову квазідинастичної моделі правління, при одночасному бажанні не втрачати Захід як місце реального прикладання/вкладення награбованого в Росії). Ідеться не про «вічно встаючих з колін», не про ностальгуючих за імперською величчю, — в Росії підростає молоде покоління з політичними установками, які явно дисонують із домінуючим у Росії офіційним дискурсом. Покоління, якому вже тісно в духовних скріпах, тим паче що все менше молодих росіян прив’язується до телевізора, і саме проти них безумствує Роскомнадзор, закриваючи «Телеграм» та іже з ним.
Здавалося б, при тому рівні особистої й політичної несвободи, яким нині славиться Росія, при тій боротьбі з індивідуальністю та контрсистемністю будь-які альтернативні рухи там просто не мають існувати. А тим часом саме школярі — навіть не студенти — виявляються тією соціальною групою, яка серйозно опонує російській владі. І опонує досить жорстко, виходячи на протести, заявляючи про свою позицію, що примушує владу реагувати у стандартній для неї парадигмі: арештами, провокаціями, адміністративним тиском. Важко сказати, чим це протистояння свіжої молодості і загниваючої системи скінчиться (цілком можливо, що Росія, в найкращих авторитарних чи навіть тоталітарних практиках, радикально вирішить цю проблему), але конфлікт між офіціозним і суспільним «Хто ми?» явно є.
Україна: пошук себе у світі національного егоїзму
Людина повинна мріяти, щоб бачити смисл життя.
Вольтер
Чи позначаться вище описані процеси на Україні? Безумовно. Вони вже позначаються: інколи негативно, інколи — не дуже. Наприклад, зміна команди у Білому домі дала серйозний поштовх у питанні предметної допомоги з боку США Україні (у т.ч. й горезвісні Javelin’и), риторика нового президента США стосовно Росії стала жорсткішою, діяльність К.Волкера потихеньку починає рухати процес, який, здавалося, самозаморозився. При цьому руйнування стабільних відносин між США та рештою демократичного світу навряд чи позитивно позначиться на нас, а протекціоністська економічна політика Америки негативно вплине і на українську економіку в цілому, і на наш бізнес, зокрема.
Ще складніша ситуація з Європою: Німеччина і Франція — два гаранти Мінського процесу. І якщо до останнього часу їхня участь у Нормандській четвірці була чинником, який стримував Росію, то тепер ми цілком можемо опинитися перед загрозою того, що Кремль перехопить ініціативу в цій групі і Нормандський формат почне працювати проти України (не явно, звісно, але пред’являючи Україні дедалі більше претензій). Північний потік-2, попри заклики багатьох не сприймати як здачу Німеччиною інтересів України, навряд чи можна назвати подарунком нам. Утім, він став логічним наслідком не тільки переважання німецького політичного егоїзму, а й цілком технічної проблеми — серйозної зношеності української ГТС, для якої так і не вдалося придумати механізму залучення інфраструктурних інвестицій.
Але все це, швидше, вторинні наслідки все тієї ж проблеми, про яку був увесь попередній текст: хто ми? Чого ми хочемо?
Чи є в нас чітке розуміння структурованої політичної нації? На чому вона будується? Сьогодні в рамках України ми бачимо зразу кілька дуже сильних трендів вибудовування української держави й української ідентичності. І далеко не всі з них конструктивні. Багато в чому це приводить до того, що зросло значення етнічного чинника, коли етнополітика й політика історичної пам’яті стали мейнстримом, чого в українській державі не спостерігалося останніх років 20. Якщо ми не зможемо дати зрозумілу відповідь на це запитання, то наша перспектива буде вкрай туманною й постійно супроводжуватиметься деструктивною діяльністю сусідів (і не тільки з боку Росії).
До речі, значною мірою наші проблеми з сусідами (Польщею, Угорщиною) саме звідси — від несформованого національного проекту. Поки що наш поточний дискурс пропонує всім любити Україну як таку. На загал, це правильно й логічно, але сусідні країни пропонують своїм меншинам на нашій території набагато предметніші смисли — інфраструктуру, допомогу, підтримку, історію (зі своїми акцентами). Змінити цю тенденцію можна тільки проектом спільного майбутнього, а не минулого, де кожен розуміє, навіщо він тут перебуває й заради чого все це.
І, поки ми не відповімо на це запитання про своє «колективне Я», без відповіді залишається і друге — чого ми хочемо? Де ті образи і проекти майбутнього, які б об’єднували нас? Справді, якщо бути чесними перед собою, можна дійти парадоксального висновку: ми перестали мріяти по-справжньому сміливо. Перестали ставити амбіційні завдання, з чіткою метою і планами їх досягнень. І це дуже добре відчувається як простими українцями, так і експертним середовищем.
Звідси й запит на будь-які спроби створити такий прообраз, дати хоч якийсь зрозумілий і футуристично прийнятний орієнтир (що важливо не тільки всередині країни, а й поза нею — у т.ч. для переосмислення ролі української діаспори та наших відносин із нею). І цей запит добре відчули досвідчені політики, які створюють чергові прожекти «нового курсу», вкотре підмінюючи справді загальнонаціональну дискусію політтехнологією. Втім, дуже сумнівно, що зможуть дати такий погляд у майбутнє і кандидати, котрі співають, гуморять або дихають проросійською ненавистю, як геєна огненна, хоча запит суспільства на нових лідерів очевидний.
Нам потрібні якісні образи майбутнього, нам потрібно сміливіше говорити про те, чого ми хочемо і як діятимемо в усіх критично важливих для України питаннях. При цьому намагатися виходити не з традиційного сприйняття будь-яких подій у світі в парадигмі «україноцентричності», а з чесної і об’єктивної оцінки реальності.
Насамперед — наші відносини з Європою. Більше не можна ігнорувати той факт, що в діалозі з ЄС ми вимушені говорити з країнами, котрі одночасно виступають у кількох іпостасях. Однак у кожному разі враховувати «національний егоїзм», як досить здоровий по суті макротренд, уже треба. Крім того, слід визнати, що наша взаємодія з Європою ускладнена не тільки тим, що там посилюються національно-орієнтовані тенденції, а й тим, що вони перебувають в «оці геополітичної бурі», а ми — в самому урагані. Звідси й очевидна занепокоєність європейців, що контакт із нами виведе їх із зони комфорту, примусить їх приймати надміру різкі рішення, бути надміру принциповими. При цьому треба дуже уважно стежити за тією новою архітектурою Європи, яка формується в нас на очах.
Ще одна наша головна проблема — окуповані території Криму та Донбасу. Навколо цих тем сформувався певний політкоректний набір меседжів, що дуже утруднює раціональну і зважену дискусію як про «внутрішнє» майбутнє цих регіонів, так і про нашу «зовнішню» політику стосовно них.
Недавно К.Волкер дав дуже точну оцінку того, що відбувається: «Україна не зможе повернути територію, вже захоплену Росією. Росія занадто сильна». Навіть ці досить очевидні заяви в нас часто сприймаються як «зрада» й активно засуджуються, у т.ч. — на рівні експертних (!) дискусій на таку тему. Але неможливо формувати ефективні стратегії для держави, якщо обмежувати самих себе вузькими рамками стін-догм. Безумовно, стратегічною метою завжди буде повернення наших територій, але стратегії цього можуть дуже різнитися. І навіть у цьому питанні нам слід більше мислити не категоріями політичних догм, а національним егоїзмом і національними інтересами (як це роблять наші деякі західні партнери).
При цьому вже зрозуміло, яку долю українському Донбасу та Україні готує Путін, — він про це цілком відверто сказав у своєму інтерв’ю німецькому телеканалу ORF. Ідеться про «українську Чечню», де Київ повинен задобрювати бойовиків величезними дотаціями, а управляти ними реально буде Росія. Приклад Росії свідчить, що це однозначно тупиковий шлях, внаслідок якого Кремль платить данину Кадирову, там сформовано державу в державі, куди боїться сунутися навіть «безстрашна» ФСБ. Безумовно, Україна не готова обговорювати такі сценарії, але в Росії вони хоча б є. А скільки власних сценаріїв є в України стосовно цього регіону? І стосовно не тільки окупованих територій, а й контрольованих?
Поки що така стратегія спостерігається тільки стосовно ідеї миротворців, хоча це лише частковість, а не все рішення. Але навіть у цьому питанні нам знадобиться багато твердості, особливо в частині вибору того, хто стане групою миротворців. Оскільки вони теж бувають різні. Бувають такі, як українські миротворці в Сараєво, що допомогли відновити роботу трамваю й тим самим подолати транспортний колапс у зруйнованому війною місті. А бувають такі, як російські у Східній Славонії, що допомагали сербам псувати виборчі бюлетені. Отож які «блакитні шоломи» увійдуть на Донбас — дуже важливо.
Це приводить нас до ще одного складного діалогу про облаштування України, зокрема до питань ефективності її державної моделі і, звісно, до боротьби з її пороками на кшталт корупції. Остання в нас перетворилася на таку собі фетишизовану сутність, з вибудовуванням автономної системи судів, прокуратур, бюро розслідувань. Хоча, наприклад, екс-президент Естонії Т.Ільвес каже, що реальний шлях — це оцифрування процесів, а не створення нових і нових бюрократичних систем.
Усі ці теми потребують дуже серйозної дискусії, але вони виявляться неможливими, якщо ми не зможемо ефективно протистояти тим деструктивним стратегіям, які Москва застосовує до України і які активізувалися з початком виборчої кампанії. Позиційна війна на Сході та дезінформаційні кампанії — це те, до чого ми вже звикли і чому готові протистояти.
Однак Кремль піднімає ставки і, схоже, готує рік терору — проти мирних регіонів, проти уразливих цільових груп (у т.ч. — дітей). Більше смертей, більше політичних убивств, більше хаосу й тривоги — все це, зрештою, націлене на чинну владу, до якої, безумовно, й основні претензії. І завжди будуть поруч «конструктивні політики», які запропонують «помиритися» та «закінчити дурну війну». Ради них усе й затівається. Ради страху українських громадян і невизначеності. Показати, що Росія може робити на нашій території все, що забажає. Що її неможливо перемогти.
Але це — можливо. Не тут і не зараз, але можливо. Головне — не боятися, як казав свого часу Папа Римський Іван Павло II борцям із російським комунізмом. Комунізму вже немає. Не буде й російського режиму. Але наш успіх залежить не тільки від цього, а й від нашої згуртованості, наявності проривних пріоритетів і чітких стратегій їх досягнення.
Ще Ортега-і-Гассет зауважив, що довіра громадян до політиків — це ознака життя, надійної згуртованості суспільства, наявності в нації «хребта» і волі до впровадження проектів спільного майбутнього. Справжня довіра починається там, де обидві сторони визнають себе рівними й відмовляються від упереджень та привілеїв. А відновлення такої довіри — одна з головних гарантій нашої стійкості та перемоги в новій війні за незалежність. І якщо Росія приречена на Путіна, то Україна «приречена» на єдність і довіру, щоб зберегти й розвинути свою державність.
Джерело: DT.UA
