Російська агентура впливу за кордоном надзвичайно широка й диференційована. Її представляють безліч створених і фінансованих Москвою організацій, що маскуються під громадські та симулюють громадську, культурну й наукову активність.
Одні орієнтовані на корінне місцеве суспільство, інші — на емігрантів з СРСР і Росії, хоча інколи обидва ці завдання вирішуються спільно.
Всі агентури впливу спеціалізовані й цілеспрямовано працюють із найрізноманітнішими політичними, етнічними, соціальними, культурними та професійними спільнотами. Їх класифікація сама собою становить особливий інтерес: за цією схемою російські спецслужби працюють у всіх країнах світу.
Найбільш видиму частину системи маніпулювання масами емігрантів становлять центральні об’єднання емігрантських організацій зі штаб-квартирами в Москві. Найбільших кілька.
Міжнародну раду російських співвітчизників (МРРС) засновано 2002 р., після того, як у Москві відбувся Перший всесвітній конгрес російських співвітчизників (2001). На конгресі виступив президент Путін, закликавши до «консолідації російської діаспори». Офіційно МРРС об’єднує 146 громадських організацій радянських і російських емігрантів із 53 країн світу. Почесний голова президії МРРС — граф Петро Шереметьєв, який живе в Парижі. Заступник голови — князь Микита Лобанов-Ростовський (Англія). Обидва — давні друзі СРСР. До своєї відставки у 2010 р. почесним головою МРРС був мер Москви Юрій Лужков.
© КСОРС США / Facebook
До МРРС входять 9 громадських організацій з України, причому 7 із них створені після 1999 р., тобто під час правління Путіна. Реально керує діяльністю МРРС секретаріат, що складається з громадян Росії з характерною для співробітників держбезпеки освітою (Військовий інститут іноземних мов, МДІМВ тощо).
У 2015 р. МРРС спільно з Гільдією російських адвокатів заснувала ще одну нібито громадську організацію — Міжнародну асоціацію російськомовних адвокатів (МАРА). У МАРА 180 членів, що представляють 60 країн. Насправді МАРА — це така філія московських спецслужб, як і МРРС. Відбруньковування нових фальшивих громадських організацій від старих — типовий метод роботи Москви за кордоном.
«Всесвітню координаційну раду російських співвітчизників, що проживають за кордоном» (ВКРРС) створено 2007 р. Ця організація — виконавчий орган Всесвітнього конгресу російських співвітчизників (ВКРС). Як відверто сказано на сайті ВКРРС, вона має забезпечувати «взаємодію співвітчизників з органами державної влади Російської Федерації та органами державної влади суб’єктів Російської Федерації». Голова Всесвітньої координаційної ради — Михайло Дроздов, голова російського клубу в Шанхаї.
Судячи з сайту ВКРРС, координаційні ради російських співвітчизників (КРОРС), що входять до його складу, створено в 97 країнах світу, причому в кожній країні вони координують діяльність безлічі окремих осередків — усіляких російських центрів та культурних товариств.
В Україні діє Всеукраїнська координаційна рада організацій російських співвітчизників (ВКРОРС), створена того ж 2007 р. Координатор — Сергій Провоторов (голова полтавської організації партії «За Русь единую»). До 2014 р. заступником голови ВКРОРС був Сергей Цеков, який став після окупації Криму Росією членом Ради Федерації РФ від «республіки Крим». Він же з 2008 р. — заступник голови Міжнародної ради російських співвітчизників.
У тому, що діяльність усіх конгресів співвітчизників керується з Москви і являє собою операції спецслужб із політичної пропаганди та вербування агентів у російському середовищі, сумніватися важко. Вражають масштаби цієї діяльності та її інтенсивність, яка різко зросла за останні кілька років — після початку агресії Росії проти України, початку конфлікту на Донбасі та введення проти Росії міжнародних санкцій. Таким чином, уряд у Москві намагається хоча б частково компенсувати власні катастрофічні зовнішньополітичні провали.
Одночасно з МРРС у 2002 р. в Москві було створено ще одну організацію, націлену на роботу не з усією еміграцією, а тільки з однією її частиною, — Всесвітній конгрес російськомовного єврейства (ВКРЄ).
Президентом ВКРЄ з 2007 р. був Борис Шпігель, член Ради федерації Федеральних зборів Російської Федерації від Пензенської області. В 2009 р. Конгрес влаштував у Берліні з’їзд російських агентів впливу з усього світу — 400 осіб, включно з дружніми політиками з різних країн. Для цього на три дні орендували готель Штайгенбергер у самому центрі Берліна. До честі Німеччини, жодних почесних гостей із її боку не було.
Офіційно конференція називалася «Уроки Другої світової війни і Голокосту», але головною метою її було публічне прийняття п’яти резолюцій, що підтримували політику Путіна (тоді йшлося про Україну та Грузію). Можна уявити собі масштаби фінансування таких конференцій.
У 2010 р. ВКРЄ раптово зник, точніше перевтілився в зовсім іншу організацію — «Мир без нацизма», зареєстровану 2011 р. у Страсбургу. Заснували її в Києві у 2010 р. Голова той самий — Борис Шпігель. Тепер основне завдання цієї контори — проросійська пропаганда у Східній Європі, країнах СНД та Балтії. Під цим насамперед мається на увазі пропаганда сталінських і радянсько-патріотичних версій історії Другої світової війни під виглядом боротьби з нацизмом. Псевдорелігійна організація перетворилася на псевдоправозахисну. Ймовірно, це було пов’язано з перерозподілом ресурсів і посиленням пропагандистського тиску на колишні радянські республіки — передусім Україну та країни Балтії.
Найбільш потужне і впливове державне утворення для роботи з еміграцією — фонд «Русский мир” — теж офіційно називається громадською організацією. Фонд створений указом Путіна у 2007-му р. Засновники — Міністерство закордонних справ і Міністерство науки та освіти. Голова правління фонду — В’ячеслав Ніконов, внук Молотова і, за деякими даними, генерал ФСБ. У кожному разі, ще 1991 р. Ніконов був помічником голови КДБ СРСР Бакатіна. Всі члени правління фонду — високопоставлені урядові чиновники.
Завдання фонду — фінансувати російські закордонні організації, корисні Москві. «Русский мир» створює по всьому світу свої «російські центри», — зараз їх понад 200. В Україні налічується 11 «російських центрів»: у Кривому Розі, Луганську, Донецьку, Києві, Харкові, Дніпрі, Рівному, Миколаєві, Запоріжжі, Горлівці та Одесі.
Саме «Русский мир» передусім організовує й фінансує всілякі промосковські пропагандистські акції та кампанії по всьому світу.
Це, звісно, тільки вершина айсберга. Є ще московські відомства, які не прикидаються громадськими організаціями, але займаються тим самим — починаючи з «Россотрудничества».Повна назва цього урядового органу — «Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, що проживають за кордоном, і з міжнародного гуманітарного співробітництва». “Россотрудничество» створене 2008 р., але є наступником Всесоюзного товариства культурних зв’язків з закордоном (ВТКЗ), яке існувало до 1958 р., а потім ще кілька разів змінювало назву.
У СРСР зв’язки з закордоном традиційно входили до компетенції держбезпеки, починаючи з Іноземного відділу ОДПУ 1920-х рр. У пострадянський час ця ситуація не змінилася, тому «Россотрудничество», мабуть, можна вважати відомчим відростком ФСБ.
«Россотрудничество» має 95 закордонних представництв, у 62 країнах функціонують 72 російських центри науки і культури. Крім пропагандистської роботи в емігрантському середовищі, до його завдань входить заманювання іноземців на навчання в Росію. Як написано у звіті «Россотрудничества» за 2016 р., «Особлива увага агентством приділяється громадянам іноземних держав, що бажають отримати російську освіту. Щорічно квота на навчання іноземних громадян становить 15 тис. Квота на освіту зарекомендувала себе як один з ефективних інструментів російської «м’якої сили» на цьому напрямі міжнародного гуманітарного співробітництва. У 2016 р. за програмою Російську Федерацію відвідала 1 тис. іноземних молодих лідерів зі 100 держав».
Тут усе зрозуміло, — «Россотрудничество» відкрито й масово вербуває та навчає московських агентів впливу з молодого покоління російської еміграції.
Зразу ж після приходу до влади Путіна його уряд вдався до систематичних і дуже успішних зусиль із підпорядкування собі незалежних засобів масової інформації — як усередині Росії, так і російських ЗМІ за кордоном. Найбільш простим і ефективним способом досягнення цієї мети стала купівля незалежних газет, журналів та інформаційних порталів близькими до Кремля фірмами й олігархами. Процедуру полегшувало те, що майже всі іноземні російські газети й журнали були вкрай слабкі фінансово і залежали від спонсорів. Вербування колишніх власників, головних редакторів та журналістів було ще легшою справою. Роботу російським журналістам за кордоном знайти важко, а підпорядкування волі головного редактора для багатьох із них — природна професійна чеснота.
Так загинула у 2003 р. найстаріша європейська російська газета «Русская мысль». Її купив олігарх Володимир Євтушенков і швидко перетворив з оплоту дисидентського руху на кремлівський пропагандистський листок. У 2006 р. неоціненні архіви «Русской мысли» вивезли в Москву. Можна припустити, що сьогодні у світі, практично, не залишилося російських ЗМІ, нелояльних до Кремля. Винятки є, звісно, але вони вкрай рідкісні.
Крім підпорядкування собі вже наявних органів преси, Москва створює безліч нових. Типовий приклад — німецький російськомовний портал «Голос Германии», що публікує переклади російською мовою текстів і виступів німецьких агентів впливу Кремля. Подається це як об’єктивна думка німецької преси і політиків.
Для контролю над закордонною російською пресою уже в червні 1999 р. було створено спеціальну організацію, теж нібито громадську, — Всесвітню асоціацію російської преси (ВАРП). Для цього у Москві й Сочі провели Перший всесвітній конгрес російської преси. Офіційним ініціатором конгресу виступило Інформаційне телеграфне агентство Росії — ІТАР-ТАРС. Президент ВАРП, він же голова правління — Володимир Ігнатенко, генеральний директор ІТАР-ТАРС, із 2012 р. — член Ради федерації РФ. Решта членів правління — високопоставлені урядові чиновники, зокрема з МЗС й «Россотрудничества». Голова опікунської ради — Сергій Наришкін, екс-голова Державної думи РФ, а нині директор Служби зовнішньої розвідки. Члени ради — теж урядові чиновники, аж до заступника міністра закордонних справ. Впадає в око, що ні в правлінні, ні в раді немає іноземців, хоча організація має об’єднувати, за ідеєю, саме закордонну російську пресу. Однак жодного представника іноземної російської преси навіть для годиться не введено в керівні органи ВАРП, яка об’єднала, за офіційними даними, понад 250 органів преси з 83 країн світу.
Конгреси російської преси проходять щороку й щоразу в новому місці — Нью-Йорку (2000), Києві (2001, 2011), Берліні (2002), Баку (2003), Софії (2004), Гельсінкі й Стокгольмі (2005), Астані (2006), Москві (1999, 2008, 2015), Люцерні (2009), Тель-Авіві (2010, 2017), Неаполі (2012), Мінську (2013, 2017), Шанхаї (2014), Парижі (2007, 2016).
У Парижі 2007 р. «хазяйкою» конгресу була збезчещена на той час «Русская мысль». У Берліні 2002 р. — газета «Русская Германия», яка згодом, під час конгресу в Києві у 2011 р., отримала почесну грамоту уряду РФ, поряд із російськими ЗМІ з Чехії, Литви, Угорщини й Ірландії.
У 2014 р., після захоплення Криму й агресії Росії на Донбасі, вся закордонна агентура впливу Москви різко активізувалася. Чим гіршим ставало зовнішньополітичне становище Москви, тим більше засобів і зусиль вкладалося в пропагандистську обробку аудиторії російської преси за кордоном.
Симптомом зростання активності стало створення у 2014 р. фонду ВАРП. Його повна назва — Фонд співпраці з російськомовною зарубіжною пресою. Метою фонду зазначено: «розвиток співпраці з російськомовною зарубіжною пресою, спрямованої на формування об’єктивного образу Росії…». Керівництво фонду те ж, що й у ВАРП, — Ігнатенко і Наришкін. Виконавчий директор — заступник гендиректора ТАРС Олександр Клейн. Новий фонд стає легальним джерелом коштів для фінансування закордонних засобів масової інформації1.
Впровадження тотального контролю над закордонною російською пресою стало для Москви досить простою і швидкою справою. Щоб підпорядкувати собі ЗМІ з багатомільйонною сумарно аудиторією, досить було підкупити (завербувати, послати на роботу) всього дві-три сотні людей по всьому світу. Щорічні конгреси російської преси, які збирають 200—300 учасників, — це одночасно і приманка, і метод маніпулювання, і робочі наради з виконавцями пропагандистських замовлень.
* * *
Промислове шпигунство, купівля на Заході наукових винаходів та технічних секретів завжди були головними завданнями офіцерів КДБ та ГРУ, що діяли на Заході. Від успіхів у цій сфері залежав розвиток радянської військової промисловості й, в остаточному підсумку, військова потуга СРСР. Військово-політична інформація і, тим більше, пропаганда мали другорядне значення. Безперечно, важливе, але не настільки. Вербувальна робота із західними вченими була істотною складовою цієї діяльності й приносила інколи грандіозні успіхи. З найвідоміших — викрадення американських атомних секретів у 1940-х роках.
За останні чверть століття за кордоном виросла велика емігрантська спільнота, що охоплює вчених, які зробили на Заході кар’єру. Відповідно, дуже великою мірою зросли й можливості пробратися з їхньою допомогою в західне наукове середовище, зокрема і в галузі високих та військових технологій.
У жовтні 2017 р. у Сочі відбувся Всесвітній фестиваль молоді та студентів, захід суто пропагандистський. Виступаючи на відкритті фестивалю, Путін заявив про намір залучити для роботи в Росії вчених-емігрантів, причому професійно успішних.
Насправді програма залучення в Росію вчених-мігрантів із допомогою великих грантів працює вже досить давно й безпосередньо пов’язана з однією дуже цікавою нібито емігрантською організацією.
Міжнародну асоціацію російськомовних учених (Russian-speaking Academic Science Association — RASA засновано на Першому міжнародному семінарі колишніх радянських учених у Франції у 2008 р. Офіційно RASA є «некомерційною неурядовою організацією для розвитку зв’язків російськомовних учених за кордоном». Фактично, створення RASA ініціював російський уряд, який, судячи з багатьох ознак, її ж і фінансує.
Саме 2008 р. було оголошено «захід 1,5» Міністерства науки та освіти Росії. Передбачалося запрошувати іноземних учених російського (радянського) походження на роботу в Росію для керівництва науковими проектами на дуже хороших фінансових умовах. Західний професор отримував групу з трьох-чотирьох людей і мав проводити в Росії не менше двох місяців на рік.
Асоціація складається з трьох секцій — американської, європейської та азійської (що виникла тільки у 2015 р). Її діяльність організовує Міжнародна координаційна рада, куди входять представники всіх секцій і президент RASA, якого обирають на два роки. Президентами вже побували професори з Франції (В’ячеслав Сафаров), Німеччини (Борис Чичков), США (Володимир Шильцев та Ігор Єфімов).
На Заході RASA проводить конференції, просвітницькі читання й популяризує досягнення російської науки. У цих конференціях беруть участь функціонери «Россотрудничества», «Русского мира», міжнародних відділів секретних військових концернів, таких як «Росатом» і «Роскосмос», Координаційної ради російських співвітчизників, консульські та посольські чиновники РФ, що працюють із емігрантами. Всі вони — представники різних відомств держбезпеки, які виконують специфічні державні завдання.
З високою впевненістю можна припустити, що члени керівництва RASA з самого початку працюють в інтересах російського уряду, а рядові члени, як мінімум, — можливі об’єкти вербування. Малоймовірно, що західний дослідник, який працює частину часу в Росії, матиме секрети від своїх російських роботодавців.
* * *
Російські спецслужби працюють не тільки з російськомовним закордонним середовищем. Для обробітку місцевих політичних і ділових кіл існують спеціальні інституції.
Влітку 2016 р. у Берліні з великою помпою відкрилася організація під пишномовною назвою Дослідницький інститут «Діалог цивілізацій». Офіційно цей інститут — «міжнародна незалежна недержавна організація, що вивчає питання міжнародних відносин, сприяння підвищенню міжнародної безпеки». Мета інституту — «вироблення рекомендацій у сфері запобігання розвиткові конфліктів і зниження напруженості у світі».
Та все це викликає великі сумніви. Ні про незалежність, ні про дослідження, ні про міжнародну безпеку тут не йдеться. Усе якраз навпаки. Це ще одна специфічна організація, придумана спеціально для роботи з німецькими політичними й діловими колами.
Псевдонаукових і псевдогромадських інститутів та фондів, створених Москвою за останні десятиліття і в Росії, і по всьому світу, багато десятків. У всіх їх більш-менш схоже походження. Але не всі організовані на таку широку ногу. Виняткове становище «Диалога цивилизаций» у загальній масі таких самих підставних контор визначається особистістю його засновника — Володимира Якуніна. В його біографію варто вдивитися уважно.
У 1972 р. Якунін закінчив Ленінградський механічний інститут (Военмех), за фахом «виробництво літальних апаратів». У 1970-х роках навчався в Червонопрапорному інституті КДБ СРСР (нині — Академія зовнішньої розвідки), служив у науково-технічній розвідці — Першому головному управлінні КДБ СРСР (ПГУ). Із 1981 по 1991 р. служив у дипломатичному відомстві. У 1996 р. був разом із Путіним співзасновником дачного кооперативу «Озеро». З 2005 по 2015 р. — президент ВАТ «Российские железные дороги», яке перейняло частину функцій скасованого у 2004 р. Міністерства шляхів сполучення. Звання Якуніна невідоме, але, за деякими даними, він генерал КДБ. Професійна біографія Якуніна — це біографія співробітника держбезпеки, що все життя працював під прикриттям. Цілком напрошується припущення, що основна професія Володимира Якуніна — зовнішня розвідка.
Інститут створили менш ніж через рік після відставки Якуніна з посади президента ВАТ «Российские железные дороги». Влітку 2016 р. у пресі з’явилася інформація, що інститут має у своєму розпорядженні 25 млн євро і що кількість постійних співробітників має сягнути 20 осіб, плюс від 30 до 60 — залучених експертів.
Перша конференція інституту в Берліні відбулася 1 грудня 2016 р. Відтоді конференції, прийоми та круглі столи проводяться там регулярно, раз—двічі на місяць.
Розлогий список іноземних учасників заходів та експертів інституту «Диалог цивилизаций» — це одночасно і список «друзів Москви». Випадково опинитися в ньому важко. Для будь-якого західного політика або вченого ситуація з інститутом Якуніна і з самим Якуніним абсолютно прозора. У кожному разі, прояснити її тепер можна дуже просто й дуже швидко. Тому, здається, сам факт участі в діяльності інституту Якуніна вказує на свідоме рішення співпрацювати з путінським режимом та представляти його інтереси.
Цінність таких людей для російської влади різко зростає з поглибленням зовнішньополітичної ізоляція Росії.
* * *
У цій статті згадано тільки кілька найбільших і найхарактерніших агентур впливу Кремля за кордоном. Ті, які впадають в око й не дуже маскують свою діяльність.
Насправді ж кількість і розмаїття таких організацій практично не піддаються ліку. Як і способи маскування: від безневинної, на перший погляд, культурної діяльності з поширення російської мови з допомогою московських програм та викладачів — до не менш безневинних на вигляд спортивних клубів, які пропагують по всьому світу бойові мистецтва, розроблені в надрах радянських спецслужб. Від міжнародних «академій» з гебешною підкладкою, які роздають потішні ордени й титули потрібним людям на всіх континентах, — до товариств радянських і російських десантників, що дивним чином утворилися в далеких від колишнього СРСР країнах. І до міжнародних об’єднань випускників радянсько-російських вищих навчальних закладів, у яких здавна й зі зрозумілою метою навчалися іноземці.
Вся ця робота потребує неймовірних обсягів фінансування, але й ефективність її важко переоцінити.
1 “Одним із найважливіших напрямків роботи фонду може стати й інформаційна підтримка російськомовних ЗМІ, надання інформації Російських агентств на безоплатній основі. Особливо важливе одержання дозволу на публікацію авторських фотографій на законній і безплатній основі, що допоможе поліпшити якість місцевих інформаційних джерел. А в деяких випадках потрібна й пряма фінансова допомога виданням (особливо друкованим) для того, щоб стати доступнішими для широкого кола співвітчизників, що проживають за кордоном».
Джерело: ZN.UA
