За даними Enkorr, у 2018 році 37% всіх наших потреб у дизельному паливі покривається імпортом із Росії.
Тепер РФ стала основним та найбільшим постачальником дизелю в Україну, на другому місці – Білорусь, її доля ринку впала до 35% (теж російська нафта). Поставки із цих двох країн становлять близько 72% усіх потреб України.
За підсумками 2018 року, з РФ очікується імпорт біля 2,3 млн тонн дизелю, це десь на 130% більше, аніж у 2014 році (менше 1 млн тонн).
Основні поставки ідуть через нафтопродуктопровід «ПрикарпатЗахідтранс», ділянка Самара – Новоград-Волинський – Закарпаття – Угорщина.
Раніше цей дизельпровід належав російській «Транснафті», а щодо самого трубопроводу були судові спори, але у 2015 році рівненська суддя приймає рішення на користь «ТрансНафти».
Українську дочку «Транснафти» оперативно викуповує швейцарський International Trading Partners AG. А наш Антимонопольний комітет (вже новий поточний склад) так само оперативно видає дозвіл на концентрацію – вірить, що кінцевим бенефіціаром нібито є якийсь Анатолій Шеффер.
Тобто за версією АМКУ, в Україну проходить дизельного палива з РФ на суму понад 60 млрд грн у рік через якогось бізнесмена Шеффера. Всі на ринку кажуть, що це Медведчук і це, звичайно, більше схоже на правду.
Але щоб дизельпровід зміг почати прокачувати з РФ більш якісний дизель, треба було з труби кудись злити старий неліквідний дизель стандарту євро-3. І вони його злили – продали українській армії (армія – сфера президента).
Ці поставки дизелю із РФ суперприбутковий бізнес через два фактори:
1. Арбітраж між російським експортним митом на нафту та нафтопродукти. Таке мито на нафтопродукти непропорційно нижче, аніж мито на нафту, яка буде перероблятися на заводі поза РФ.
Таким чином, Роснєфть віддає свій дизель із заводу у Самарі для поставок в Україну.
2. Низькі транспортні затрати дизельпроводу порівняно із поставками залізницею.
Таким чином, якщо на крупно-оптових поставках із інших напрямків трейдери заробляють 10-20 доларів на тонні дизелю, то на цих поставках із РФ маржа може сягати 40-50 доларів на тонні.
Така маржа означає близько 3 млрд грн чистого прибутку по року. Непогано, як для бізнесу з агресором під час воєнного стану.
Але це ще неповна сума, адже ще є бізнес по поставках скрапленого газу із РФ. І саме тоді, коли відповідна компанія із російським ресурсом входила на ринок, то СБУ (керівництво СБУ призначається президентом) влашувало арешти та додаткові перевірки вагонів інших трейдерів.
Тобто заблокувала їх діяльність, і ресурс був лише у компанії, яка якраз заходила на ринок. Усі на ринку кажуть, що ця компанія де-факто належить Медведчуку (у мене теж сумнівів немає).
Оця вся діяльність мені чимось нагадує Росукренерго. Тоді Росія давала дешевший газ Фірташу/Льовочкіну, щоб у них формувався фінансовий ресурс для утримання партій та ТБ-каналів.
Тепер замість Газпрому – Роснєфть, замість газу – дизель та скраплений газ. Та і Медведчук вже об’єднався із Бойко/Льовочкіним.
Ми ж усі розуміємо, що для фінансування ТБ-каналів треба гроші? Ми ж усі розуміємо, що ніхто свої важкозароблені останні гроші не буде на таке тратити?
До речі, вже були спроби заблокувати цей дизельпровід, але на захист «інвестору Анатолію Шефферу» став 5 канал.
Щось надто багато різних співпадінь і всі на користь «інвестора Анатолія Шеффера». Аж складається враження, що у «інвестора Шеффера» є якісь потужні українські бізнес-партнери.
Але якщо вже така складна ситуації, якщо вже воєнний стан, то може пора перекрити цей краник фінансування з Росії?
Чи є у держави інструменти впливу? Звісно, є – імпортні мита, квоти або повна заборона поставок із певного джерела.
Джерело: Економічна правда
