ПВК-лихоманка. Російські приватні армії

Персонал ПВК, прокачаний до рівня ударних найманих військ, надає масу переваг уряду, який прагне приховати свою справжню роль в мішурі юридичних розбіжностей та різночитань. Серед цих переваг: 

1. Гнучкість. Найманці можуть прибути куди завгодно і виконувати бойові завдання де завгодно.
2. Низька вартість. Попри високий ризик для життя, підрядники ПВК отримують від 1500 до 3600 доларів США на місяць [1, 2] у зоні бойових дій залежно від типу завдань. Більше того, оплата переважно проводиться в готівковій формі в обхід будь-якої фінансової звітності.
3. Можливість заперечувати причетність. Офіційна Москва завжди може вдати, що російський уряд не має жодного стосунку до «некерованих» ПВК, які беруть участь у бойових діях на території інших країн.
4. Практично цілковита відсутність юридичної відповідальності. Росію як державу майже неможливо притягнути до юридичної відповідальності за дії тих, кого Кремль називає іноземними бійцями-добровольцями. До того ж, ПВК можна організувати і розпускати за потребою, закриваючи можливість притягнути до судової відповідальності юридичних осіб.

Всі ці переваги дають змогу Росії нарощувати свою військову присутність у різних куточках світу, зокрема в Україні, Сирії, Центральноафриканській республіці (ЦАР), Судані та Лівії. Список країн швидко збільшується синхронно з надмірними геополітичними апетитами Кремля.

Тактика використання нерегулярних військ за кордоном з метою приховати кінцевого бенефіціара не є новою для Росії. У сучасній історії РФ найманці з’явилися відразу після розпаду Радянського Союзу. На початку 1990-х років вони брали участь у збройних конфліктах в Югославії та Молдові (Придністров’я), пізніше вони зіграли важливу роль в окупації Грузії. 

У квітні 2012 року Путін, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра Росії, підтримав створення мережі російських ПВК для проведення операцій за кордоном. «Я … вважаю, що це дійсно інструмент реалізації національних інтересів без прямої участі держави» [3]. Ця ідея стала основою для переосмислення Москвою ролі ПВК, зробила їх сьогодні одним з провідних інструментів російської зовнішньої політики і новою загрозою для всього світового ладу. 

Зараз російські ПВК активно беруть участь у збройних конфліктах по всьому світі. З огляду на це вони можуть обрати для себе одну з таких ролей:

• виконувати бойові завдання в зонах конфліктів, які вже тривають; 
• провокувати та роздмухувати нові збройні конфлікти (як це було на сході України); 
• створювати афілійовані організації за кордоном і навчати їх членів, щоб вони самостійно могли виконувати одне з вищеназваних завдань. 

Нині до списку російських ПВК, які, за повідомленнями різних джерел, виконували наступальні операції за межами Росії, входить 11 компаній разом з ПВК «Патріот», яка увійшла до списку нещодавно. 

Деякі з цих «недержавних» формувань не є новачками в бізнесі найманства. Найдавнішою організацією найманців є російські козаки. З 1992 року, коли вони вперше взяли участь у збройному конфлікті в Молдові (Придністров’я), козаки кочують з однієї зони бойових дій до іншої. Зараз, 27 років потому, вони продовжують активно воювати: т. зв. Південна Осетія, Крим і Донбас – серед останніх їхніх гарячих точок. 

Втім за останні кілька років піхотні підрозділи козачого типу поступово витісняють добре озброєні та оснащені штурмові війська з чіткою командною структурою, що віддзеркалює організацію російської армії. Такі ПВК, як «МАР», «E.N.O.T. Corp.», «Вагнер» і «Патріот» провіщають нову еру традиційних для Росії проксі-воєн, в якій старих добрих приватирів адаптували до реалій 21 століття і розгорнули на суходолі замість моря. 

Попри заяви, що ПВК не пов’язані зі збройними силами РФ, ці озброєні групи мають на диво багато свободи в державі, де силовики контролюють політику та бізнес, і де найменшого руху на міжнародній арені не роблять без узгодження з Путіним. Їхня здатність вільно мандрувати куди завгодно з громіздкою військовою технікою, такою як гаубиці, танки і БМП, просто вражає, особливо зважаючи на те, що ПВК заборонені законом в Росії.

Кримінальний кодекс РФ прямо забороняє громадянам створювати чи брати участь у збройних формуваннях, не передбачених федеральним законодавством. За найманство, а також вербування, підготовку, фінансування чи матеріальне забезпечення найманців передбачене покарання у вигляді тюремного ув’язнення. Ці обмеження чітко сформульовані в ст. 208 «Організація незаконного збройного формування» і ст. 359 «Найманство» Кримінального кодексу Російської Федерації. Не варто і говорити, що той самий Кримінальний кодекс передбачає суворе покарання за незаконну купівлю/продаж чи контрабанду зброї.

Всупереч незаконному статусу ПВК в Росії тисячі її найманців щодня воюють в різних куточках земної кулі. Одна ПВК «Вагнер» має 3000 бійців (за однією з оцінок, їхня чисельність сягає 6000 осіб [4]), і ніхто з них не був засуджений за кримінальними статтями. Водночас Вадим Гусєв і Євгеній Сидоров, власники «Слов’янського корпусу», який став кістяком і проклав шлях у життя ПВК «Вагнер», у 2014 році були засуджені до 3 років позбавлення волі.

Єдине можливе пояснення такому вибірковому правосуддю – впливові зв’язки деяких ПВК. Гібридна війна – це тип російського бізнесу з вузьким колом бенефіціарів, які отримали карт-бланш від уряду.

ПВК не тільки дивним чином перебувають у сліпій зоні російської юрисдикції, але й, схоже, отримують пряму допомогу від уряду. Найяскравіші випадки такої допомоги пов’язані з ПВК «Вагнер». 

Першим випробувальним полігоном для ПВК «Вагнер» став український Крим [5]. Зліплена із залишків «Слов’янського корпусу», який зазнав катастрофічного розгрому в Аль-Шухні в Сирії, ПВК «Вагнер», на відміну від свого попередника, від самого початку демонструвала тісну співпрацю з російською армією. Повідомлялося, що в 2014 році бойовики Вагнера допомагали регулярним військовим підрозділам РФ захоплювати об’єкти і роззброювати військовиків української армії під час прихованої окупації Криму [6]. Російські загони з усіх сил намагалися приховати свою належність та уникнути ідентифікації, і ПВК «Вагнер» доволі непогано впоралися з цим завданням у Криму.

Згодом найманці «Вагнера» намагалися підтримати цей режим таємності, коли з’явилися на сході України, де Росія продовжила окупацію. Проте там вони вже не могли в повній мірі досягти цієї мети. 

28 грудня 2014 року в мережі з’явилися перші фотографії російських бронеавтомобілів КамАЗ-43 269 «Дозор», які застосовували в Луганській області України. Саме ці «Дозори» були пізніше помічені в Санжарівці, Донецька область (Україна), де вони атакували опорний пункт української армії «Валера» в січні 2015 року. Під час боєзіткнення було вбито не менше 11 найманців «Вагнера», а два бронеавтомобілі було знищено [7]. 

Як стало відомо з перехопленої телефонної розмови [8], яку опублікувала Служба безпеки України (СБУ), командир ПВК «Вагнер» Дмитро Уткін попри величезний ризик доручив своєму підлеглому Сергію Ковальову терміново евакуювати уламки російської військової техніки. Цей наказ мав на меті приховати докази прямої участі Росії у війні на Донбасі. Бронеавтомобілі КамАЗ-43 269 «Дозор» були неспростовними речовими доказами, оскільки перебували і перебувають на озброєнні тільки в армії РФ. У лютому 2015 року найманці «Вагнера» втратили два інші бронеавтомобілі «Дозор» поблизу н. п. Вергулівка Луганської області, що ще раз підтвердило зв’язок між ПВК «Вагнер» і Міністерством оборони Росії (МО РФ).

Ця дивна практика Російського міністерства оборони передавати військову техніку організації, яка називає себе приватною військовою компанією, – не єдина ланка, що пов’язує ПВК та МО РФ. Численні повідомлення вказують, що основна навчальна база «Вагнера» розташована в селі Молькіно Краснодарського краю (Росія) безпосередньо поруч з в.ч. 51532, яка належить російській 10-й бригаді спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу РФ (ГРУ ГШ РФ) [9,10]. Місцеві мешканці стверджують, що на цьому режимному об’єкті найманців Вагнера готують до участі у бойових операціях в Україні, Сирії і, віднедавна, в Африці. Об’єкт працює вже приблизно 5 років, і ця близькість незаконних загонів найманців, схоже, зовсім не турбує командування 10-ї бригади, правоохоронні органи, місцеві владу і службовців МО РФ. 

Ба більше, МО РФ люб’язно надає свої транспортні літаки для перекидання персоналу ПВК «Вагнер» у Сирію. Незважаючи на те, що авіаперевезення часто здійснюють цивільні пасажирські літаки, які належать сирійській авіакомпанії Cham Wings [11], деякі найманці ПВК «Вагнер» стверджують, що їх перекидали в Сирію військово-транспортними бортами [12,13]. Один із найманців розповів в інтерв’ю [14], що летів у Сирію разом з іншими бійцями «Вагнера» з Чкаловського військового аеродрому (Московська область) на військово-транспортному літаку, який належить 76-й повітряно-десантній дивізії (пункт постійної дислокації – м. Псков).

Попри велику кількість доказів, які вказують на зв’язок між приватними військовими підрядниками і ЗС РФ, Москва продовжує все заперечувати. 14 лютого 2018 року прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков сказав: «Не можна виключати, що на території Сирії можуть перебувати громадяни Російської Федерації. Вони не зі складу збройних сил – це все, що можна констатувати.»

Втім розумніше судити за справами, а не за словами. Якщо російські найманці не мають жодного стосунку до збройних сил РФ, тоді чому вони отримують державні бойові нагороди? Журналістські розслідування, проведені різними ЗМІ, виявили не менше 15 бійців ПВК «Вагнер», які отримали державні бойові нагороди за операції в Україні та Сирії. 

Можна звичайно заперечити, що «Золота зірка» Героя Російської Федерації, Орден мужності і Медаль «За відвагу» можуть вручатися і цивільним особам, проте додаткові дані, отримані журналістами в ході розслідувань, вказують, що вагнерівці отримали нагороди саме за участь у бойових діях. Той факт, що командири ПВК «Вагнер» були присутні на офіційному прийомі в Кремлі 9 грудні 2016 року і навіть фотографувалися з Путіним [15], робить теплі стосунки між цією структурою найманців і російським урядом ще більш очевидними.

Росія намагається збільшувати свій вплив на Близькому Сході і в Африці, відчайдушно чіпляючись за рештки колишнього домінування у пострадянських державах. Країна, яка так і не змогла вирватися з порочного кола сировинної економіки, зараз більш ніж будь-коли залежить від нових джерел природних ресурсів. Путіну та його оточенню потрібно більше грошей, але корумпована і неефективна економічна система Росії не може генерувати достатньо прибутку, щоб задовольнити апетити олігархів. 

Саме тому наймані армії мають не тільки розв’язувати певні геополітичні завдання Кремля – вони ще мусять отримувати прибуток. Це особлива форма бізнесу: звичайні російські громадяни можуть продовжувати програвати гроші, але «казино», тобто Путін та його кишенькові олігархи, мають завжди вигравати. 

Кілька джерел, зокрема й розвідка США, повідомляли, що російський олігарх Євгеній Пригожин майже напевно був призначений Кремлем для контролю за російськими найманцями у Сирії. Сам Пригожин продовжує заперечувати будь-який зв’язок з ПВК «Вагнер». Водночас інформагентство AP повідомляло, що отримало копію контракту між компанією Euro Polis, пов’язаною з Пригожиним, і сирійською державною корпорацією General Petroleum Corp. Контрактом передбачено, що Euro Polis матиме «25% виторгу від видобутку нафти та газу з родовищ, які його підрядники захоплять і захистять від бойовиків Ісламської держави» [16]. 

Відомо, що Євгеній Пригожин тісно пов’язаний з Путіним і донедавна був найбільшим постачальником продовольства і послуг по прибиранню для ЗС РФ [17]. Компанії «Агентство інтернет-досліджень», «Concord Management» і «Concord Catering», яким велике журі Вашингтона висунуло звинувачення через незаконне втручання в президентські вибори 2016 року, також контролює Пригожин. За даними розвідки США [18], Пригожин у розмові з високопоставленим сирійським чиновником похизувався, що отримав зелене світло від російського міністра на «швидку і рішучу» ініціативу, призначену на початок лютого 2018 року. Ця «ініціатива» згодом справді відбулася. 7 лютого десятки найманців ПВК «Вагнер» були вбиті в результаті невдалого нападу на штаб Сирійських демократичних сил (СДС). Найімовірнішим завданням цього нападу було взяти під контроль газопереробний завод і нафтогазові ресурси регіону. 

Найманці продовжують воювати і гинути за інтереси російських еліт та уряду, а влада РФ продовжує заперечувати цей факт перед суспільством і не пропонує ніякого правового статусу тим, кого вона вважає лише дешевим гарматним м’ясом. У ситуації, що склалася, у липні цього року російська організація ветеранів «Загальноросійське офіцерське зібрання» закликала російський уряд офіційно визнати приватних підрядників, що воюють за кордоном, ветеранами бойових дій: «Протягом ось вже трьох років ми отримуємо скарги та звернення громадян РФ, які були поранені в Сирії і не можуть пройти реабілітацію на території Росії. …солдати та офіцери цих бойових підрозділів не отримують соціальної, медичної чи фінансової підтримки від держави… Ми висуваємо вимогу… негайно встановити та визнати статус учасників бойових дій у структурах приватних військових компаній»[19]. Не ясно, чи зможуть російські офіцери в кінцевому підсумку досягти того, чого вони вимагають, але наразі не схоже, що Кремль готовий розкрити світу справжню рушійну силу своїх гібридних операцій.

Загроза російських ПВК для світового порядку 

Поки російські ПВК продовжують нарощувати особовий склад, демократичний Захід недооцінює їхню справжню загрозу. Географія конфліктів розширюється. Групи російських найманців працюють не лише в Сирії — зараз їх часто можна побачити в Центральноафриканській Республіці, Судані, Ємені та Лівії. Для прикладу, ПВК «РСБ-Груп» наразі веде дуже активну діяльність у Лівії [20]. Деякі джерела стверджують, що російські ПВК також діють у Брунеї та Бурунді. Є повідомлення, що російські найманці працюють в інших африканських країнах, але їхня присутність поки не підтверджується переконливими доказами. 

Європейські країни теж перебувають в зоні небезпеки. Не тільки Україна, яка спостерігала в себе весь калейдоскоп російських гібридних сил, зокрема й тих, що удають з себе ПВК («Вагнер», «E.N.O.T.», МАР, російські козаки і т.д.). За кількома повідомленнями, президент Сербії Вучич для боротьби з Косово просив у Путіна допомоги, яку він може отримати від нової російської ПВК «Патріот» [21], тісно пов’язаної з МО РФ. 

За фактом «Патріот» – це удосконалена версія ПВК «Вагнер», в якій всі бійці є професійними і, вочевидь, діючими військовиками сил спеціальних операцій або ГРУ ГШ Збройних Сил Російської Федерації. Співробітники «Патріота» отримують й вищу платню, яка може сягати 6 100 – 15 200 доларів США на місяць [22]. Практика «таємного очевидного» доведена до крайнощів. Цей перехід від строкатого «Вагнера» до залучення висококласних військових спеціалістів може вказувати на те, що Росія прагне підвищити ставки. Не зустрівши реальної протидії від світової спільноти, Кремль вводить у дію план масованої гібридної експансії. 

Цією загрозою не можна нехтувати. По суті, Путін намагається використовувати тактику Чингісхана – підкорювати щоразу нові території і нарощувати свою армію, вербуючи людей із щойно завойованих земель, повторюючи це знову й знову. 

Для більшості західних країн такий середньовічний підхід може виглядати надто фантастичним, бо він, на перший погляд, не несе вигоди – ані з точки зору економіки (про завойовані території потрібно піклуватися), ані з точки зору іміджу на міжнародній арені. Проте є один важливий чинник, який докорінно все змінює. Мета цієї експансії – не процвітання Росії як країни в цілому, а безпосередня вигода для вузького кола людей при владі. Саме керуючись таким підходом Росія діяла і продовжує діяти в Абхазії, Придністров’ї, т. зв. Південній Осетії, Донбасі.

Місцеві мешканці, які боролися за інтереси Москви в окупованій частини Молдови та Грузії, у 2014 році приєдналися до найманців і вирушили воювати на Донбас. Місцеві мешканці Донбасу, які приєдналися до російської гібридної окупаційної армії на сході України, тепер воюють у Сирії. Ротно-тактична група «Карпати» у складі ПВК «Вагнер» є гарним прикладом. Більша частина її особового складу (за винятком російських громадян на командних посадах) – це українські найманці, які спершу воювали за інтереси РФ на Донбасі, а потім поїхали заробляти собі на життя найманством у Сирії [23]. Бідні задурені пропагандою люди зі спустошених війною регіонів, які не мають іншої роботи і перспектив, охоче ризикують власним життям в обмін на гроші. 

Російські ПВК продовжують стрімко розвиватися, і тепер їх майже не відрізниш від більшості регулярних армій. В них є штурмові підрозділи, розвідку та артилерію, вони мають на озброєнні ПЗРК і бронетехніку, аж до бойових танків [24]. 

Наразі російським найманим військам бракує лише військових кораблів, підводних човнів, бойових літаків і балістичних ракет, але, з огляду на темп їхнього розвитку, час, коли вони їх отримають, може бути не за горами. Водночас ПВК можуть використовувати будь-яку уніформу чи знаки розрізнення для виконання своїх завдань і приховувати свою справжню належність. Так, один із найманців ПВК «Вагнер», Олександр Пічугін (особистий номер M-1706, командир вогневого взводу), був помічений у Сирії в формі і з нашивками сирійського підрозділу «Соколи пустелі» [25]. 

Така зміна одягу – не єдиний фокус з арсеналу кремлівських ПВК. Найнебезпечнішим аспектом діяльності російських ПВК є те, що вони розпалюють збройні конфлікти і скоюють міжнародні злочини, що підтверджують і самі найманці ПВК «Вагнер» [26, 27, 28]. Окрім воєнних злочинів та злочинів проти людяності Служба безпеки України (СБУ) підозрює їх у тому, що 14 червня 2014 року вагнерівці збили український військово-транспортний літак Іл-76МД з 49 десантниками на борту. Цей злочин класифікують як «терористичний акт, який призвів до загибелі людей і завдав великого матеріального збитку». Згідно з інформацією, опублікованою СБУ [29], Дмитро Уткін сам віддав наказ збити літак двом найманцям ПВК «Вагнер» – Андрію Гуральову (особистий номер М-1235) і Андрію Лебедєву (особистий номер М-1671).

ПВК також сприяють поширенню транснаціональної організованої злочинності: торгівлі зброєю, відмиванню грошей, контрабанді матеріальних і культурних цінностей. На додачу до цього, багато хто з найманців ПВК «Вагнер» має кримінальне минуле [30], хоча злочини взагалі є типовим явищем для бійців будь-яких російських ПВК, навіть «елітної» ПВК «Патріот». За повідомленням телекомпанії «Дождь» [31], члени ПВК «Патріот» можуть мати безпосередній стосунок до вбивства російських журналістів Орхана Джемаля, Олександра Расторгуєва і Кирила Радченка, які знімали документальний фільм про російські ПВК і їхню роль в торгівлі зброєю. 

Маріонеткові ПВК-армії – зручний інструмент для Кремля. По суті, це дешевший варіант регулярної армії, в якій персонал не має жодних гарантій соціального страхування від держави, і, судячи з тенденцій, Москва не збирається обмежувати використання ПВК в найближчі роки. У 2017 році закрита частина оборонних витрат бюджету Російської Федерації становила 63,9% від загальної суми видатків на оборону країни (17,3% від загального федерального бюджету). Очікується, що в 2018-2020 роках вона сягне 65,5-66%. 

З огляду на всі обставини, міжнародна спільнота має припинити вдавати, ніби нічого не відбувається, і виробити відповідь, яка приборкає апетити Москви, поки не стало надто пізно. Конче необхідно посилити тиск на РФ. Також потрібно оновити наявну правову базу для протидії загрозі російських ПВК. 

По-перше, є нагальна потреба створити міжнародний орган, який встановить єдині правила і забезпечить суворий контроль за діяльністю ПВК. Всі ПВК у світі мають отримати спеціальну ліцензію і періодично проходити через перевірки і вимогливий процес продовження ліцензії. ПВК, які не матимуть таких ліцензій, слід розглядати як незаконних комбатантів. 

По-друге, було б розумно дати чітке визначення ПВК у міжнародному праві, зокрема в Римському статуті. Нині багато незаконних комбатантів уникають справедливого покарання за свої дії, бо видають себе або за цивільних осіб, або за іноземних бійців-добровольців, які не отримують жодних грошових компенсацій. 

По-третє, всі країни мусять стати на жорстку позицію проти найманства. Конвенцію ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців ратифікувало тільки 35 країн, і вона великою мірою непридатна для протидії новим викликам. У більшості випадків в національному законодавстві окремих країн також немає ефективних механізмів притягнення найманців до відповідальності за їхні злочини. 

По-четверте, світ мусить об’єднати зусилля, щоб припинити цей аморальний і цинічний бізнес. Вбивство людей за гроші мусить тягнути за собою наслідки такої сили, які б відбили всіляке бажання брати участь у кривавих місіях у переважної більшості найманців. Найманці та їхні сім’ї не мають отримувати жодних вигод від війни. Найманців слід притягувати до відповідальності на міжнародному рівні; всі активи, які вони отримують в результаті участі у війнах, мусять конфісковуватися в судовому порядку. Міграційні служби мають приділяти пильну увагу найманцям, які можуть намагатися ховатися від кримінального переслідування за кордоном. 

По-п’яте, вільний світ має посилити економічний тиск на Росію, Іран та інші країни, які ведуть гібридні війни з використанням ПВК та інших воєнізованих організацій. Вони прагнуть панування, але з єдиною метою — зберегти та зміцнити свої застарілі, глибоко корумповані та неефективні режими. Саме стійкість цих режимів мусить стати ціллю для спрямованих ударів всієї міжнародної спільноти. Відносно невеликі втрати, які несуть ці режими зараз, мусять стати для них непідйомними.

У XXI столітті війни не повинні бути джерелом доходу.