Чому не затопили кораблі? Ось таке (нічого собі!?) запитаннячко, «з легкої руки» одного теледіяча, віднедавна почало свою мережеву подорож. Воно – своєрідне продовження не менш сакрального запитання «чому не стріляли?».
Тож мова, як ви здогадалися, про кримські події трирічної давнини, про які сьогодні хто тільки не пише і що тільки не говорить.
Спробую зараз поставити себе на місце командира, корабель якого потім було захоплено росіянами у Севастопольській бухті або в озері Донузлав. То що – він зараз теж має «брати це в голову»? Морський тральщик «Черкаси», великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», великий розвідувальний корабель «Славутич», – екіпажі цих і деяких інших бойових одиниць чинили опір до останнього. «Що значить – «чинили опір», це їх статутний обов’язок?!», – пригадую недавні численні подібного толку коментарі під інформацією про початок зйомок художнього фільму «Черкаси».
«Чинили опір», – цього, на думку декого, як з’ясовується, недостатньо. Бачите, подавай їм відповідь, чому не стріляли, або, на крайній випадок, не затопили корабель.
БДК ВМСУ «Костянтин Ольшанський» Фото: Facebook Олег Чубук
І при цьому нікого не хвилює, що тоді, навесні 2014-го (як, власне, і на сьогодні) стан війни не був оголошений, і тому кожен командир знав, скільки років може йому «світити» за порчу державного майна. І зараз «діячів» не хвилює, що на березі сім’ї командирів кораблів (командирів – це щонайменше) залишалися фактично заручниками ситуації, що командири знали: українська держава в окупованому Криму їхніх дружин і дітей не захистить, навіть при всьому бажанні. Як не цікаво їм, що військові моряки до останнього сподівалися на можливість збереження корабля (адже військовий корабель – це територія країни, якій він приналежний) для національного флоту. Й до речі: частину кораблів, катерів і суден таки було розблоковано і повернуто Україні. Ні – «затопити!».
Так виходить, тоді й офіцери, старшини, матроси кораблів – теж «смалодушничали»?! Невже вони, знаючи устрій корабля, не могли «відкрити кінгстони»? Вже не кажучи про те, що «затопити корабель в разі того-то й того…», – такого немає в жодних керівних документах.
Беріть більше: а чого тоді командир військової частини, яка у подальшому була захоплена, перед тим не спалив її, чи не підірвав будівлі? Чому це не зробили його підлеглі? Десятки військових містечок по кримському півострові – і ні в кого з військовослужбовців не було сірників?
«Чому не стріляли?!», – ще одне, що не втомлюються закидати військовим, які раніше служили в Криму. В кого стріляти – в цивільних, які стояли в першому ешелоні блокади військових містечок під прикриттям снайперів і «зелених чоловічків»? Це по-перше. А по-друге, не військовим, не Збройним Силам це треба закидати, а багатотисячному загону українських правоохоронців, який на той час був в Криму. Навіть АТО, згідно чинному законодавству, проводять правоохоронні структури, а не Збройні Сили. Останні «в теорії» залучаються для охорони аеродромів, баз, сховищ тощо. А в Криму навіть не АТО було, а гібридна війна.
Зрештою, не стану робити якісь військові «розклади», говорити про те, що упустили час тощо. Бо це буде схоже на якесь виправдовування. Згадуючи ту пору, відзначу лише: нам казали «тримайтеся!». І ми трималися. Кілька тижнів. За цей період ніхто (не дивлячись ні на які обіцянки, переманювання, погрози, спроби штурму тощо) не перейшов на сторону агресора. Усі бачили, як прапор Військово-Морських Сил Збройних Сил став символом нескореності. Сьогодні, слава Богу, багато хто розуміє, що за ті тижні країна, завдяки стійкості військових моряків, змогла оговтатися від шоку, прийти в себе, а Збройні Сили – зібратися з небагаточисленними на той час силами. Сьогодні це все, на жаль, потроху забувається.
Ти не зрадив, залишився вірним присязі, вийшов з Криму – цього, як дехто вважає, замало. «Чому вами не затоплені кораблі, не спалені військові частини, а ви самі – живі?», – це якщо й утрирування, то не значне.
Ну затопили, спалили, полягли, – що далі? Хтось відновлював би сьогодні національні ВМС?
ВМС – це не лише кораблі, катери і судна. ВМС – це також морська піхота, берегова артилерія, морська авіація, частини спеціального призначення, оперативного і бойового забезпечення. З Криму вийшло лише кілька сотень особового складу військ берегової оборони, але вийшов що називається кістяк. На сьогодні ж ми маємо у складі ВМС повноцінні бригади морської піхоти і берегової артилерії, підрозділи яких надійно захищають Маріуполь. А взяти морську авіацію!? Пам’ятаєте героїчний переліт групи вертольотів і літаків з вже контрольованого російськими військами аеродрому в районі міста Саки до Миколаєва? Так от, морські авіатори якраз вірили до останнього, що їм вдасться зберегти техніку для України. По логіці ж «изобличителей» виходить, що їм треба було зразу ж, як тільки росіяни захопили злітну смугу, підірвати літальні апарати по принципу «так не доставайтесь же вы никому!».
Я маю щастя кожного дня бачити наполегливу працю українських військових моряків по відновленню боєздатності військових частин, по будівництву флоту. Працю людей, які не просто переїхали на нове місце служби – які в Криму залишили рідних і близьких, квартири і майно. Які знають, що ближчим часом їх соціально-побутові умови навряд чи суттєво покращаться, і що не так скоро надійдуть на флот нові кораблі. Які без вагань пішли захищати країну на її Сході (і йдеться далеко не лише про представників військ берегової оборони). Я пишаюсь цими людьми. І сподіваюсь, нащадки будуть пам’ятати про них, як про людей, які залишилися вірними присязі, продовжили розбудову флоту, а не я к про тих, які «чомусь» не затопили кораблі.
Моя особиста, не як посадової особи, точка зору.
Джерело: Facebook Олег Чубук
