Вони галасливо заперечують існування святого Миколая, але при цьому в призначений день нетерпляче чекають від нього вражаючих чудес і заповітних подарунків. Ревниво відстоюють своє право на самостійність, але підсвідомо упевнені, що дорослі все вирішать за них.
Виборець стає по-дитячому примхливим, — він вимагає всього; по-дитячому егоїстичним, — він вимагає насамперед для себе; по-дитячому безпорадним, — він усьому вірить. Йому, виборцеві, у цей період особливо подобаються барвисті обгортки, безкоштовні ласощі та яскраві вистави, де виряджені в театральний реквізит лицедії пустуючи й кривляючись зображують бетменів, бетвуменів, гаррі поттерів та інших голобородьків.
На період виборів критичне мислення в багатьох вимикається, як світло в дитячій після дев’ятої вечора.
Особисте право кожного — проголосувати за велінням серця. Якщо мозок із якоїсь причини не велить нічого. У виборчий період у голови багатьох громадян спритно впихають і телевізор, і холодильник. Тверезим думкам між двома цими «гаджетами» протискатися нелегко.
© depositphotos / belchonock
Відомий соціолог Олексій Антипович у відповідь на моє прохання — намалювати умовний колективний портрет вітчизняного виборця — поділився цікавими спостереженнями.
«На мій погляд, на виборах насамперед затребуваний т.зв. соціально орієнтований політик. Тобто той, хто (як здається виборцям) у першу чергу стане піклуватися про простих людей (формулюється саме так), у другу чергу — про державу і в останню — про себе. Наші громадяни, як не крути, залишаються патерналістами. Саме під час виборів патерналізм загострюється. У цей період — період обіцянок тих, хто обирається, і надій тих, хто обирає, — запит на соціально орієнтованого політика вищий, ніж запит на політика-патріота, політика-державника. Хоча виборець часто намагається вуалювати свої уподобання.
Роблячи вибір, громадянин хоче привести до влади того, кого наділяє здібностями лідера. А вибір лідера ірраціональний. Логіка тут інколи… Ні, майже завжди відключається. Виборець не вирізняє готовності свого обранця, наприклад, відповідати посаді Верховного Головнокомандувача. Або його унікальної здатності нарешті побороти корупцію. Або його потенціалу законодавця. Обранець для виборця — універсальний вирішувач усіх проблем. Без деталізації…”
Не дай Боже у вас тяжко захворіє дитина. Переконаний, у такому разі ви кинетеся старанно шукати спеціаліста потрібного профілю, з необхідними знаннями та відповідним досвідом. Упевнений, вас не зацікавить ескулап насамперед симпатичний, веселий або харизматичний. Наявність кожної з цих рис (тим більше всіх) буде приємним бонусом. Але головним критерієм вибору виявиться все ж таки кваліфікація. Слава лікаря підвищить його шанси. Якщо йтиметься про професійну славу. Якщо ж фігурант знайомий вам із фотографій у глянцевій періодиці як світський лев, колекціонер курильних люльок чи кум Олега Винника, ви попросите його розписатися на обкладинці журналу, а не на рецепті.
Як ви відреагуєте, коли у відповідь на запитання про діагноз, терапію та побічні ефекти лікар промуркоче, що ваш нащадок обов’язково видужає, якщо його візьметься зціляти «просто порядна людина»? Думаю, посмієтеся з класного жарту. Сильно сумніваюся, що ви зупините свій вибір на такому цілителі. Якщо знатимете, що лікувати йому доводилося тільки самого себе. Від марнославства. Безуспішно.
Дивно, але така логіка не працює, коли людині пропонують шукати лікаря для хворої держави. У тому, що вона хворіє, переконана більшість, — це демонструє будь-який соціологічний вимір. Але лікарів шукають серед симпатичних, веселих або харизматичних, здатних вилікувати всі недуги однією універсальною пігулкою.
Вибори — час нещадної ідеалізації. Образ того самого ірраціонального лідера збирається, як мозаїка, з осколків знань про людину та уривків її фраз. Недостатні елементи домальовує уява.
Чим менше знань про людину, тим легше наділити її уявними чеснотами. Чим чистіший аркуш, тим більше недостатніх (неіснуючих?) деталей домальовує фантазія.
Найяскравішою «розмальовкою» став образ Зеленського. Його злет — уособлення ненависті, яку відчуває значна частина населення до політичного класу. Імпульсивна відповідь на багатолітні похорони надій. Вибір несистемного як виклик системі. Реакція природна, з одного боку, і нелогічна — з іншого. Оскільки несистемні — чудові руйнівники, однак препогані будівельники. А остання п’ятирічка запевняє саме в гострій необхідності будувати й ремонтувати. 14-й рік пройшовся грейдером по тріснутому полотні державного управління. Млява реформа держуправління й незграбна (поки що) децентралізація забезпечили таку-сяку подобу чорнового покриття, спішний ямковий ремонт. Перша ж серйозна злива загрожує перетворити це на бездоріжжя, суміш із феодального щебеню та набухлого сепаратистського бруду. Можна як завгодно ставитися до кандидата Зеленського. Але перші ж його публічні політичні одкровення оголили абсолютну нездатність до державного будівництва. Таку ношу він, цілком очевидно, не потягне, незалежно від того, сам ризикне займатися державотворчістю чи його державну руку спрямовуватиме більш м’язиста лапа.
Насправді питання не до нового фаворита забігу, що серйозно вірить у своє вміння схопити бога за бороду. А до людей, котрі мають намір за нього голосувати. Питання: чи замислювалися вони, уколом у яке місце може завтра обернутися сьогоднішній прикол?
Якщо так — запитання відпадає. Правда, серед відомих особисто мені симпатиків конкретного претендента пошуком таких причинно-наслідкових зв’язків ніхто себе не обтяжував.
Вибір достойного — процес глибоко особистий. У якому однак має бути місце для суспільного. Я мало тямлю на режисурі шоу, не сильний в оцінці якості білбордів, не візьмуся визначати переможців у нескінченних телевізійних та мережевих дуелях хайперів, хейтерів, хакерів і факерів. Кампанія, що набирає сили, переважно пропонує жуйку для емоцій, харч для уяви, але не поживу для розуму. Не вважаю, що передвиборний період має зводитися до нудного змагання рафінованих політичних програм. Але він не повинен зводитися до змагання обіцянок, суперництва гасел, конкурсу мейкапу, олімпіади образ. Процес виборів складно оцінювати й описувати, оскільки (слабо сподіваюся, що тимчасово) не вистачає головного — обміну візіями, конкуренції підходів до вирішення проблем.
Перелік бід, які турбують суспільство, відомий. Війна, корупція, зростання цін і тарифів, безпека/рівень злочинності, якість охорони здоров’я et ceterа — соціологія із завидною періодичністю оголошує топ-листи загальнонаціональних проблем. Жодну з них не вирішити клацнувши. Подолання жодної з них не передбачає простого, однозначного рішення. Проте контури цих рішень, начерки схем, чернетки проектів — саме це мало б, за ідеєю, стати, головною підказкою при виборі лідера. Лякає не те, що кандидати у масі своїй таких ескізів не пропонують (переважно обмежуючись загальними словами або обіцянками «в одне клацання»). Лякає, що ті, хто, власне, формує соціологічні рейтинги негараздів (тобто громадяни), реальною здатністю конкретного претендента вирішити конкретну проблему не дуже й цікавляться. Приблизно дві третини жителів регулярно називають найсерйознішим лихом війну, а головним завданням майбутнього очільника держави — її припинення. Схоже, відповіді на кшталт «перестати стріляти», «запитати в народу» чи «випити з Путіним» пристойна кількість виборців вважає серйозними рецептами, якщо готові голосувати за таких «ескулапів».
Запитайте себе — чи маєте ви точне уявлення, як саме кожен із основних претендентів на президентство збирається реінтегрувати Крим, із чого він має намір починати реальну боротьбу з корупцією та організованою злочинністю, як планує зупиняти відплив умів та рук, вирішувати проблеми переселенців, як і чому він ставиться до приватизації землі та легалізації зброї? Кого й чому він хотів би бачити на посадах міністра оборони, міністра закордонних справ, керівників ГПУ і СБУ, секретаря Радбезу, послів у США й Росії. Запитайте і подумайте, чи не поквапилися з кандидатурою.
Найпростіший спосіб, щонайменше, не картатися докорами сумління, — вирішити, яка проблема країни здається вам найважливішою і наскільки ваш потенційний обранець відповідає ролі цілителя від неї. Незле було б заодно заздалегідь визначитися — куди, на Майдан чи на Антимайдан, вирушите, раптом що через півроку після виборів. Боюся, шансу на пошук нового «голобородька» доля нам більше не дасть. Екзотичні політичні експерименти більш-менш безпечні в країнах із усталеною демократією та стабільними інституціями. У державі, де стали можливими «удільні» міста і області, приватні армії й «приватні» міністерства та відомства, кумедний анекдот може непомітно перетворитися на некролог.
Інфантилізм і відвикання від критичного мислення — не менший наш ворог, ніж Путін. Коли в «дитячій» виборця вимикають світло, розум не повинен засинати. Бо сон його може породити нове чудовисько або розбудити старе. Коли в темній кімнаті засвічують слабку лампочку, її світло здається нестерпним. Потім очі звикають, набувають здатності відрізняти свічку від прожектора, сяйво від загасання, штучне світло від природного. Треба тільки потрудитися над звичкою дивитися й навчитися бачити…
Один мій добрий знайомий, кадровий офіцер, що пережив Дебальцеве, невдовзі після виходу з оточення в пух і прах розносив голову Генштабу. «Гнати в шию!» — було найделікатнішим побажанням на адресу керівника ГШ, обґрунтованим чи ні, не судитиму, не військовий. Через кілька років той самий офіцер цікавився у мене, чи правда, що Муженка планують знімати. «Ну й слава Богу! — несподівано відреагував він на мою негативну відповідь. — Він хоч зрозумілий. А хрін його знає, кого поставлять замість нього…»
Інший офіцер, справжній, а не фейсбучний герой, що звільнився зі ЗСУ (за його власними словами) через «реанімацію армійського дубізму», під час наших зустрічей щиро обурювався бардаком на арсеналах, які методично вибухають, болісно реагував на кожну новину про чергові махінації на військових заводах і чергове розпилювання оборонного бюджету. З веселим матом коментував «переваги» санітарних «Богданів». З глухою ненавистю говорив про парад під час Іловайських подій і невиправданість жертв останніх днів безстрашної оборони ДАП. Напевно маючи право на цю ненависть. Тепер він закликає знайомих голосувати за Порошенка. Причому він — добровільний агітатор Петра Олексійовича. «Слухай, війна назавтра закінчиться. І країні потрібен верховний головнокомандувач. А він не найгірший…» — казав він мені, ховаючи очі.
Я не можу не поважати його вибір. Хоча б тому, що у своєму виборі він керується практичним критерієм. І мене не може не дивувати його вибір. Хоча б тому, що сказане ним раніше фіксувало невідповідність кандидата критерію.
Емоція заперечення. Інерція угодовства. Мабуть, два найбільш поширених мотиви при виборі кандидата. Два найголовніших вороги критичного мислення.
Яке нині відмовляє багатьом моїм знайомим, розумним, досвідченим, прагматичним. Відключення критичного мислення примушує їх ставати в чужий стрій, ігноруючи власні сумніви. Не бачити жахливої схожості «Армії, Мови, Віри» (попри щиру повагу до кожної складової гасла) з імперською формулою «Самодержавие, православие, народность», придуманою для Миколи I, як сказали б тепер, для консолідації електорату. Як консервативний бронежилет від запального «Свобода, Рівність, Братерство».
Відключення критичного мислення заважає багатьом із тих, із ким ми разом боролися проти штучного поділу України «на три сорти» у 2004-му, не бачити штучної спроби поділити Україну на тих, хто «За Порошенка», і тих, хто «За Путіна».
Відключення критичного мислення звужує обшири огляду, не дозволяє побачити лячну старомодність обраного владою порядку денного, що відкидає нас на периферію думки в епоху глобальних змін у світі.
Недобрий десяток років тому промисел Божий уклав мене на ліжко столичного опікового центру. Кілька тижнів життя єдиним джерелом природного світла для мене слугувало немите вікно, прикрашене рештками москітної сітки. Сонце заледве протискалося в забруднений отвір, огинаючи похмуре одоробало недобудови, що стирчала напроти. Навколишній світ для мене, тимчасово нерухомого, звузився до двох прямокутників — сіро-бетонного, вкарбованого в сіро-скляний. Днів через десять мені стало здаватися, що в завіконному світі немає нічого, крім цієї сірості, яка розчавлює сонячність. Ще через тиждень з невідворотністю картинки звикся. Вона навіть починала мені подобатися. «А без вікна взагалі було б ще гірше», — навідувала й така зрадницька думка. Коли запропонували змінити палату — відмовився. Дідько його знає, яка буде нова.
У перший день після виписки я заново відкривав для себе завіконня, де було місце небу, зелені. Калюжам і бруду — теж. Але я їх бачив, а не уявляв. Я почувався Ньютоном, який уперше дивиться на яблуко очима відкривача, а не їдця. Саме тоді народилася кострубата думка, що свобода — це не тільки можливість рухатися без сторонньої допомоги, право вибирати вікно, в яке дивишся, а й уміння зазирати за обрій, бачити сонце за бетоном, розрізняти живих птахів в омертвілому растрі, відрізняти брудне дзеркало від чистого скла.
Незадовго до Революції Гідності покійний нині Любомир Гузар у статті для DT.UA з препаруючою точністю написав: «Свобода — це обставина бути людиною». Для мене ця формула означає помноження умов на зусилля. Перемогу думки над інстинктом. Усвідомлений вибір між осмисленим колективізмом і вимушеною стадністю.
Не хотілося б, аби свобода для нас обмежилася правом з легкістю голосувати за дещо, щоби потім тяжкою ціною виганяти це в політичний Ростов.
Джерело: DT.UA
