У листопаді 2004 року, напередодні президентських виборів, Київ відвідав американський сенатор Річард Лугар. Для Америки сенс візиту був у тому, щоб наголосити на необхідності демократичних виборів, показати, що цей регіон їм небайдужий. Але не настільки небайдужий, щоб відряджати туди держсекретаря, пише у Facebook Олександр Щерба, посол України в Австрії.
Загалом, відчуття у Вашингтоні було на той момент таке, що Україна вислизає із демократичного світу, і нічого з цим не поробиш. Та й робити ніхто особливо нічого не хотів. Для Буша пріоритетом був Ірак. Тим більше ніхто ж і не знав тоді, що Україна здатна на Майдан. Багато бачили Україну як наступну Білорусь. Така була диспозиція.
В Україні ж диспозиція була трошки інша. В тому числі і в тому сенсі, що багато українських політиків мірили Америку своїми мірками. В їхньому розумінні офіційна мета візиту Лугара це було лише прикриття, «легенда». Насправді, вважали вони, в Київ їхав американський «смотрящій», представник «вашингтонського обкому». Аби «вирішувати питання».
І трапилося те, що мало трапитися: українські політики (як прозахідні, так і проросійські, до речі) масово рвалися на зустріч з Лугаром. Аби вирішити свої питання. Це при тому, що 72-річний сенатор з Індіани реально цікавився в Україні двома речами: темою роззброєння (трошки більше) і темою демократії (трошки менше). Від інших наших проблем він був далекий. Прізвища людей, які вручали йому свої візитівки і щось нашіптували, у нього в голові не затримувалися.
Минуло багато років. Сенатора Лугара вже нема на світі. Але кожного разу, коли я чую фрази про «втрату суб’єктності», про «зовнішнє управління» від одного політичного табору, а від іншого – що «вся надія лише на Америку», я згадую очманілі очі сенатора і його помічників, коли вони тоді повернулися з Києва до Вашингтона.
Друзі, нікому на Заході не потрібна наша «суб’єктність». «Зовнішнє управління» існує тільки в головах. Так, є країни, які хочуть вирішувати з нами свої інтереси. Це нормально. Ми теж хочемо вирішувати свої питання з іншими. Це й називається міжнародними відносинами, альянсами. Іноді чужі інтереси співпадають з нашими, іноді – ні. З досвіду, коли йдеться про Америку та ЄС, то, як правило, наші інтереси близькі. А коли йдеться про Росію, то ні. Просто тому, що Росія не бачить нас як державу, а Захід бачить. Росія вкрала нашу землю, а Захід не крав.
Але дивитися на Україну як на поле битви між Росією і Америкою – це опускатися до рівня Соловйова і Кісельова. Єдина битва, яка тут вирує, це наша битва за нашу свободу і наш успіх. Тому давайте не принижувати свою державу. Давайте не опускатися до штампів про те, що хтось там прийде – порядок наведе. Я розумію, коли категоріями зон впливу мислять люди, які Україну зневажають. Але чути такі нотки від патріотичних українців дивно. Порядок в Україні може навести тільки Україна. Захід може тільки допомогти. І то, виключно в рамках власних інтересів.
