4 серпня Україна оголосила про воєнну загрозу для судноплавства в акваторії російських портів Анапа, Новоросійськ, Геленджик, Туапсе, Сочі та Тамань на Чорному морі. Відповідне повідомлення «Держгідрографії» Державної служби морського та річкового транспорту було зроблено у суворій відповідності до міжнародного морського права, зокрема Міжнародної Конвенції з охорони людського життя на морі SOLAS-74. 5 серпня морський дрон уразив російський танкер-продуктовоз класу «річка–море» поблизу Керченської протоки. Танкер SIG був задіяний у постачаннях дизельного та реактивного палива в Сирію для дислокованих там російських військ, а також перевозив пальне до окупованого Криму для потреб окупаційного контингенту. Раніше, 21 липня, Міністерство оборони України попередило, що всі судна, які прямуватимуть до портів РФ або окупованих українських портів, можуть розглядатися як такі, що перевозять вантажі військового призначення, і є законними воєнними цілями. Отже, українська сторона реалізувала погрозу як дзеркальну реакцію на дії РФ з ураження портової інфраструктури України після виходу Москви з Чорноморської зернової угоди під егідою ООН.
Однак проблематика війни на морі не зводиться до вузьких рамок подій після припинення дії зернової угоди. Спробуємо поглянути глибше, пише у виданні ZN.UA Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ».
Санкції
Переможні реляції в низці західних ЗМІ про ефективність санкцій проти РФ за підсумками першого півріччя 2023-го базуються на цифрі скорочення експортної виручки за продані енергоресурси, передусім за нафту та нафтопродукти. Це 46%, але значну частку такого скорочення спричинено зменшенням цін на нафту на світових ринках. Однак головна хиба в тому, що як база порівняння береться минулий 2022 рік. Зменшення цих, рекордних за весь час існування РФ, експортних нафтогазових доходів на означену вище цифру не призведе до фатального скорочення кремлівського бюджету війни.
У статті для ZN.UA, написаній із колегами на початку року, ми відзначали, що санкції ЄС і G7 проти Росії мають на меті паралізувати її здатність вести війну проти України. Економічні обмеження послабили можливості російського режиму, однак у цілому дії Заходу не зупинили російської агресії. Це тому, що паралельно США задали санкціям обмежувального характеру. Обмеження полягало в тому, аби «зберегти російську нафту на ринку, щоб зупинити зростання світових цін і не завдати шкоди світовій економіці, оскільки адміністрація президента Джо Байдена хоче, щоб ціни на нафту залишалися стабільними перед президентськими виборами наступного року». Про це йдеться в нещодавніх одкровеннях одного із західних ділових видань.
Український морський ударний дрон. Фото: screenshot/u24.gov.ua
Тому Росія набула можливості отримувати і витрачати достатньо коштів на ведення війни, а це означає, що західні санкції є, дипломатичною мовою, обмежено ефективними, а відверто кажучи, неефективними, оскільки perpetuum mobile війни продовжує одержувати своє живлення у вигляді нафтоекспортних і не тільки доходів.
Гроші
Західні аналітичні та розвідувальні організації, наводячи в минулі місяці оціночні дані воєнних витрат РФ поточного року, констатували, що справжні витрати Росії на війну залишаються невизначеними через «відсутність прозорості», зокрема через використання секретних статей бюджету. Як на мене, то було би дивно, якби в Росії це декларували. Радянська і російська традиції не передбачають прозорості у цьому питанні, особливо під час війни. Ймовірно, виносячи за дужки частину «непрозорих витрат», оцінки SIPRI та британської розвідки щодо реальних воєнних витрат Росії були на рівні 2022 року —85,8 млрд дол. Звісно, це не відповідає реальному стану речей і викликає сумніви в адекватності уявлень аналітиків про сучасну Росію.
На основі різних даних та оцінок динаміки витрачання РФ коштів «на війну» за підсумками першого кварталу 2023 року, її річні воєнні витрати Центром «Стратегія ХХІ» було оцінено мінімально в 156 млрд дол. Дані, що з’явилися за підсумками першого півріччя, — 5,59 трлн руб., або понад 72 млрд дол. за середньозваженим курсом, — дають змогу дещо скоригувати цю суму — 145 млрд дол. витрат у річному вимірі. Різниця невелика для такого масштабу цифр. Якщо взяти воєнні витрати РФ 2023-го в місячному вимірі, то, виходячи з вищенаведеного, їх можна оцінити усереднено в 12,1 млрд дол. Воєнні витрати України (на весь сектор оборони і безпеки) з урахуванням додаткових асигнувань, виділених Верховною Радою, можна оцінити в річному вимірі майже в 46 млрд дол. Це означає щомісячні витрати в середньому у 3,8 млрд дол., що в 3,2 разу менше від витрат агресора.
Дисбаланс очевидний і це небезпечний дисбаланс. Він не зменшується навіть наполовину з урахуванням західної допомоги. Цифра «Вашингтон пост» про 43,1 млрд дол. військової допомоги США не враховує того факту, що реально наданий обсяг озброєнь і військової техніки становить 17,54 млрд дол., а більша частина, або 20,58 млрд дол., — це відкладена допомога, яка не матеріалізувалась у вигляді постачань. Поки що.
Беручи до уваги скорочення своїх експортних надходжень, зростання витрат на війну, спадну динаміку рубля, Кремль зосередився не тільки на завданні поразки Збройним силам України на театрі воєнних дій, а й на максимальному ослабленні України через знищення її військової та цивільної інфраструктури з акцентом на критичній енергетичній інфраструктурі та логістиці основного експорту, яким став аграрний після втрати базових підприємств металургійного сектору на сході країни. Логічно, що виснаженого противника можна подолати швидше і з меншими витратами.
Вільнюський саміт НАТО збадьорив Кремль, оскільки там побачили, що страх війни з Росією у наймогутнішого військового альянсу, як і в його найпотужнішого члена — США, тримається на тому рівні, який дозволяє Росії зважати на нього лише вербально, регулярно зондуючи їхню реакцію то знищеним над Чорним морем американським дроном, то крилатими ракетами над Румунією та в Польщі, то білоруськими гелікоптерами над Польщею.
Зерно та аміак
Кволість Заходу та нерішучість США у протистоянні авторитаризму проявляється не лише у неспроможності припинити російську агресію в Європі, але й у стрімких втратах позицій в Африці. Усе це стимулює Росію діяти ще більш агресивно, розраховуючи на підтримку Китаю та прихильність Глобального Півдня. Останній цинічно прагне подоїти і одних, й інших.
Відповіддю на силу можуть бути тільки контрсилові дії. Коли Захід показує Москві пальцем на Статут ООН, Заключний Акт НБСЄ, ордер МКС, це не має належного впливу на Кремль. Росія не випадково вирішила не продовжувати участі в зерновій угоді. Вона свідомо її торпедувала, прогнозуючи лише вербальну реакцію Заходу, як і у випадку з підривом греблі Каховської ГЕС.
Ще на початку квітня з боку РФ до ООН було висунуто умови: зняття санкцій з російського аграрного експорту (малося на увазі їхнє скасування щодо «Россельхозбанка», підключення його до SWIFT), дозвіл російським суднам заходити в порти ЄС, відновлення експорту аміаку трубопроводом Тольятті—Одеса та деякі інші. Нормалізація роботи «Россельхозбанка», що перебуває в орбіті родини Патрушевих, разом із поновленням експорту аміаку та іншими «плюшками» по суті стало б не тільки вікном можливостей у плані чергової дірки в санкціях, а й сприяло б зростанню впливу патрушевської вежі Кремля й війні до «побєдного конца». Ці «пропозиції» РФ були завідомо неприйнятні, оскільки руйнували і без того дірявий санкційний режим Заходу. До речі, західні країни не накладали жодних санкцій на російський експорт зерна та добрив. Отже, Росія просто зманіпулювала, щоб створити штучний привід для припинення зернової угоди й розв’язати собі руки для дій на ураження аграрно-експортної інфраструктури України.
Зрозуміло, що Росія хоче як збільшити свій вплив на глобальний аграрний ринок і в сегменті добрив, і в продовольчому сегменті, щоб потім впливати на нього через гру з обсягами постачань (як вона це робила на газовому ринку Європи в 2021–2022 роках), так і уразити стратегічно Україну, обмеживши її можливість отримувати доходи та фінансувати видатки на оборону. Тобто свої доходи збільшити, а противника — зменшити. Західні санкції пробити. Глобальний Південь навернути на свій бік.
Єдине, чого Росія не має, це можливості експортувати великі обсяги аміаку без українського маршруту (Тольятті—Одеса та термінал у порту Південний), який існує з радянських часів. Вона зараз вибудовує свій маршрут із терміналом у порту Тамань, однак він не стане повноцінним замінником Тольятті—Одеса. До того ж порт Тамань перебуває в зоні вогневого ураження ЗСУ. Ми вже завдавали удару по цьому порту, після чого там було припинено відвантаження скрапленого нафтового газу.
За намаганнями відновити експорт аміаку через Тольятті—Одеса може стояти більш далекосяжний план «аміак в обмін на порох і вибухівку». У Росії наявні виробничі потужності для випуску артилерійського пороху та вибухівки не можуть задовольнити зростаючі потреби виробництва засобів ураження. Водночас низка небагатих країн Близького Сходу і Африки є виробниками порохів і вибухівки та водночас потребують мінеральних добрив для сільського господарства. Цілком імовірно, що могла бути напрацьована схема, за якою певні «бідні країни» отримуватимуть російські добрива, а в Росію постачатимуть вибухову продукцію. Наприклад, Індія, яка є великим імпортером аміаку. До речі, лише близько 70% аміаку використовується для виробництва добрив, а решта — для виробництва вибухових речовин, синтетичних волокон, пластику.
Дрони
Морські дрони стали сюрпризом російсько-української війни в 2022 році. 18 листопада українські дрони атакували Новоросійськ. Хоча значних ушкоджень завдано не було, але атака продемонструвала реальний радіус дії нового засобу ураження. Чорне море не має бути «російським озером» — це було пряме послання Кремлю і натяк нашим гібридним друзям, що потрібні ефективні санкції проти нафтового експорту РФ. Вони не зрозуміли натяку. Стрімка еволюція українських морських безпілотних систем і нарощування їхнього випуску дозволяє з часом сформувати безекіпажний москітний ударний флот для дій у Чорному морі.
Збільшилися радіус дії та можливості ударних безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Повітряні атаки на «Москва-сіті» та тимчасові закриття аеропорту «Внуково» через загрозу повітряному руху в його зоні є індикаторами зростаючої спроможності України. Технологічний прогрес відкриває нові можливості, щоб приборкати агресора через завдання йому ударів по стратегічній інфраструктурі — морських портах та аеродромах (навколо Москви не тільки цивільні аеропорти, а й ціла низка авіабаз — Кубінка, Чкаловскій та інші). Тобто відповісти йому дзеркально на ураження нашої енергетичної та транспортної інфраструктури.
На тлі неефективності наявних західних санкцій і небажання низки слабкодухих лідерів окремих країн-партнерів їх поглибити і розширити, зависання питання передачі Україні заморожених фінансових активів агресора виникає необхідність у додаткових діях на ураження ворога для того, щоб збити його логістичні ланцюжки, паралізувати його активність, а головне, зменшити його надходження до бюджету війни.
Аналітики в Європі та США відзначають, що тарифи на вантажні перевезення зростуть, оскільки ризики перевезення будь-чого через Чорне море посилилися. На думку аналітиків Kpler Ltd., вартість доставки російської нафти з Новоросійська до західного узбережжя Індії може збільшитися на 50%.
Небажання НАТО й окремих провідних країн-членів (США, Туреччини) захистити зерновий коридор у Чорному морі, надавши йому повітряне й морське прикриття — не задля України, а задля гуманітарної місії з метою забезпечити продовольчу безпеку Африки по суті стимулювало Росію до ударів по портовій інфраструктурі України. А висловлювання деяких високопосадовців США просто заохотило до цього. Радник президента США з питань національної безпеки Джейк Салліван, лякаючи Кремль наслідками виходу із зернової угоди, зазначив: «…надалі це призведе до величезних дипломатичних втрат для Росії». Дипломатичних, лише дипломатичних. Припускаю, в Кремлі довго сміялися.
Додатково поширюється думка щодо невдоволення США діями України в Чорному морі, оскільки це створює нестабільність на нафтовому ринку. Ймовірно, за цим невдоволенням стоїть традиційний лобістський тиск компаній Chevron і ExxonMobil на адміністрацію США, щоб зберегти існуючий статус-кво транспортування своєї нафти з казахстанських родовищ через Росію та Чорне море. Москва вже не раз демонструвала свою готовність перекрити трубопровід Каспійського трубопроводного консорціуму, щоб ці найбільші американські компанії тиснули на Білий дім щодо як перегляду санкцій, так і впливу на Україну. Росія не випадково торік «раптом» розширила межі Новоросійського морського порту, включивши до нього й район Южної Озєрєєвки з терміналом КТК, розташованим за 18 км від міста, — трафік американської та казахської нафти має бути під якомога щільнішим російським контролем.
«Білий дім не сприйме всього, що ризикує скоротити постачання російської нафти на ринок», — стверджує колишня аналітик ЦРУ Геліма Крофт. На жаль, аналітики ЦРУ бачать те, що лежить на поверхні, але не бачать того, що під нею. В дестабілізації нафтового ринку лежать наміри Росії, які спрямовані на те, щоб зменшити обсяги чужої нафти на ринку й підняти ціни. Обмеження під тим чи іншим приводом постачання нафти з Казахстану через КТК — ідеальне для цього.
До речі, про наміри РФ вплинути на глобальний нафтовий ринок у липні писали західні ЗМІ. Чомусь колишні аналітики ЦРУ цього не помітили. Кремль давно займається підготовкою масштабної спецоперації з розкручування цінової спіралі за аналогією з тим, що «Газпром» успішно зробив на газовому ринку Європи. Це, за задумом, має негативно вплинути на позиції команди Байдена на президентських виборах 2024 року й посприяти появі у Білому домі «свого хлопця» Трампа.
Слід зазначити, що американські компанії мають альтернативні можливості транспортувати частину своєї нафти не через КТК, а через Каспій і нафтопровід Баку—Супса (Грузія) чи недозавантажений нафтопровід Баку—Тбілісі—Джейхан прямо на Середземне море в обхід Чорного. Але вони воліють нічого не змінювати взагалі, хоча загроза витіснення їх із Казахстану росіянами та китайцями вже давно вималювалася на горизонті. Однак це інша історія.
Вустами МакФола—Залужного…
Отже, західні економічні санкції не спричиняють належного ефекту, політичний і дипломатичний тиск на Москву давно не дає жодного результату, тому Київ має діяти за максимально жорстким сценарієм перенесення бойових дій на територію ворога та на морські простори. І не для того, щоб Путін був змушений піти на поновлення зернової угоди. Це вузьколобе бачення отримання ситуативної тактичної перемоги при збереженні та наростанні стратегічної загрози подальшого ураження і нищення ворогом наших промислових активів і логістичних ланцюгів.
Хтось, очевидно, плекає ілюзію, що Росія припинить обстріл портової інфраструктури України, якщо ми перестанемо атакувати кораблі ЧФ і судна. Можливо, це й матиме місце. Але при збереженні російських ракетних ударів на всю глибину території України та справному функціонуванні маршруту російської «Оборонлогістики» через чорноморські протоки з постачання боєприпасів такий підхід є короткозорим і бездумним.
Ворог має нищитися скрізь, де ми можемо його дістати. Особливо коли наших гібридних друзів не полишає страх. Рецепт політичним страхопудам давно виписаний великим попередником нинішнього президента-демократа США Франкліном Делано Рузвельтом. Один з основних меседжів його інавгураційної промови 4 березня 1933 року: «Єдине, чого нам варто боятися, — це самого страху».
Виступаючи 3 серпня, колишній посол США в Росії, а нині співочільник Міжнародної робочої групи з питань санкцій щодо Росії Майкл МакФол відверто зауважив, що зараз мають місце помилки у політиці нинішньої адміністрації, зокрема повільні рішення щодо постачання зброї в Україну, як-от ракет великої дальності та винищувачів F-16. Він акцентував: «Цінності українського народу становлять величезну перевагу, яку Захід має більше підтримувати, надаючи більше та швидше кращої зброї, а також запроваджуючи більше довершених санкцій. …це шлях до прискорення перемоги, адже тільки перемога України завершить війну. Переговори лише продовжать війну…». МакФол резонно зауважив, що «страх ескалації в адміністрації Байдена є неправильним підходом».
Насамкінець варто пригадати рецепт Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного — ворога потрібно вбивати і на його території. Морські дрони та БПЛА — підходящий інструмент в умовах цензурованих постачань західних озброєнь, неефективних економічних санкцій і безуспішних намірів передати Україні заморожені на Заході фінансові активи РФ. Саме у цій системі координат і слід розглядати дії України в Чорному морі.
