Співпрацювати з державою може тільки той, хто вважає її «своєю». І це ще одна лінія розмежування в Україні, пише у Facebook Павло Казарін, журналіст, молодший сержант ЗСУ.
Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам’яті. Ти можеш не пам’ятати дідуся, засудженого до таборів за неправильний анекдот, але його пам’ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю – та ще й силовою – це табу.
1991-й рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: за стандарт вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями – за донос. Будь-яке повідомлення про правопорушення – за «стукацтво». Точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль за «свою», то воно намагається від неї відповзати, вважаючи силовиків кастою, з якою краще не мати жодних справ.
В Україні ця реальність існувала аж до війни. Але від початку війни багато хто збагнув, що держава – це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив змінити правила гри, рушили всередину системи: добровольцями в армію чи волонтерами в держоргани. Берлінський мур між горизонталлю та вертикаллю був зламаний. Нехай навіть локально.
Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само як і виплекану протягом століть традицію недовіри. А тому українське суспільство й далі поділяється на тих, хто вважає співпрацю з органами – «доносом». І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.
І в цьому помежів’ї міститься ще один етичний розлом сучасної України. Битва тих, хто вважає державу своєю і готовий у неї інвестувати, проти тих, хто в державу не вірить і за свою не сприймає.
По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо «Шансон». Чи вважатиме інститути – своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб досягнути справедливості.
Не поспішайте зі скепсисом. Врешті-решт, анекдоти про даїшників пішли в небуття разом із самими даїшниками.
