Велика справа — відпустка: є час читати колег). Видання «Бабель» опублікувало власні стандарти. Загалом — розумні: факти, логіка, етика, жодних емоцій. Але один пункт зачепив, бо висвітив принципово різне розуміння самої основи журналістських стандартів, пише у Facebook Інна Ведернікова, редактор відділу політики видання ZN.UA.
Тому варто процитувати (тим більше, що наведений колегами для розбору тезис про авторитаризм — мій, а політичний тренд — більш ніж актуальний):
«…31. Існує сутнісна різниця між фактом, висновком та точкою зору. Факт — це те, що можна перевірити (підтвердити чи спростувати). Висновок — це твердження, яке спирається на факти, логіку та статистику. Точка зору — це суб’єктивне твердження, яке неможливо підтвердити або спростувати.
«Президент підпорядкував САП Генпрокуратурі» та «незалежність САП є умовою євроінтеграції» — це факти. Їх можна перевірити за офіційними документами.
«Президент ризикнув європейською інтеграцією» — це логічний висновок з цих двох фактів. Логічно вжити саме слово «ризикнув», тому що євроінтеграція — це узгодження законодавства, її умови можуть змінюватись.
«Президент розгорнув країну в авторитаризм та зіграв на руку ворогу» — це точка зору. Її неможливо підтвердити чи спростувати на підставі наведених фактів — із трьох причин.
По-перше, підпорядкування САП Генпрокуратурі саме по собі не є ознакою авторитаризму. По-друге, «все, що не євроінтеграція, те авторитаризм» — це хибна дихотомія: Україна може бути демократичною і без ЄС. По-третє, в цій ситуації неможливо оцінити, що грає на руку ворогу (авторитаризм може грати ворогу на руку, а може й не грати; демократія — так само)».
На папері — ідеально, правда?
У реальності — пастка.
Тому що світ не статичний, а політика — не набір документів.
У живій країні все складніше.
У живій країні є політичний контекст.
Що це таке? Це коли, спостерігаючи за тим, що відбувається з інституціями, гілками влади, суспільством тощо, ти розумієш причини й улавлюєш наслідки.
Тобто аналізуєш факти й події, оцінюючи те, що відбувається.
А якщо ти робиш це багато років — ти носій тієї самої інституційної пам’яті, яку ми хочемо бачити в державних інституціях і яка забезпечує спадковість політик.
Таким чином, розуміння політичного контексту допомагає правильно складати пазли, щоб окремий епізод подій був вписаний у загальну картину.
Тоді політичний контекст може пояснити читачу, чому одні й ті самі політичні кроки призводять до різних результатів у різних країнах або в різний час.
Чому, наприклад, у тій самій Польщі ліквідація Антикорупційного бюро, про яку нещодавно оголосили, не матиме таких наслідків, як в Україні.
Тому якщо дивитися на історію з НАБУ і САП, виходячи з політичного контексту, вона виглядає, м’яко кажучи, інакше, ніж у 31 пункті стандартів «Бабеля».
Тобто ми маємо справу не з одиничним «технічним рішенням» урізання повноважень двох інституцій, а з ланкою в ланцюгу кроків, що розмивають незалежність усієї антикорупційної системи, яка вже наростила м’язи й дотяглася до ядра влади (навіть маючи серйозні законодавчі перепони): обшуки й арешти детективів, тиск на НАБУ і САП, контроль кадрових процедур, публічні атаки на керівників. І все це на тлі жорсткої концентрації влади в руках президента в умовах воєнного стану, абсолютної несуб’єктності уряду й парламенту, посилення впливу спецслужб, що перетворилися на селективно застосовуваний політичний та економічний інструмент Банкової, розпад нереформованої правоохоронної системи, відсутності справедливого суду.
І це — політичний тренд. І завдання журналіста — побачити тренд, а не лише пункт у документі.
Без контексту все виглядає безпечним. Звісно ж, у законопроєкті, який парламент безмовно проголосував за командою Банкової, немає слів «авторитаризм», «контроль» чи «залежність». Але чи означало це, що все гаразд? Адже саме так і працює політична ерозія: поступово, без гучних формулювань, через зміну процедур і підпорядкувань.
Якщо ми не будемо називати речі своїми іменами, посилаючись на «нейтральність», то просто станемо частиною процесу, який описуємо. А суспільство, не отримавши пояснення, сприйматиме такі рішення як норму. А потім дивуватиметься, звідки взявся авторитаризм.
Але у нашому випадку медіа й громадські активісти дали суспільству пояснення, і ми отримали «картонний протест», який змусив президента зробити крок назад.
Так працюють причини й наслідки — навіть на короткій часовій дистанції.
Тобто контекст — теж факт.
Контекст перевіряється так само, як документ.
Його видно в повторюваності дій, зміні процедур, реакції інституцій, у тому, хто мовчить, а хто діє.
Якщо ми боїмося назвати тренд авторитарним, поки його не зареєстрували офіційно, ми не захищаємо стандарти — ми підміняємо їх формальністю.
Факт без контексту — це не інформація. Це відмова від сенсу та інформування.
