«Прослушка Медведчука». Кримський рахунок

Оприлюднені записи розмов Віктора Медведчука з російськими топ-посадовцями як монтажна піна заповнюють інформаційні пустоти, виявляючи і пояснюючи причинно-наслідкові зв’язки у рішеннях президента, контрольованого ним парламенту і ним поставлених членів Уряду.

У кожній серії розслідування Bihus.info є кримський епізод – і там де йдеться про трубу, і там де про вугілля та електроенергію. Бо в цьому був особливий інтерес Росії – вона вирішувала свої проблеми, які виникли після окупації Криму, і підвішувала корупційні гачки з приманкою, на яку як дурні кидались українські політики і урядовці. І ми пройдемось цими кримськими епізодами «плівок Медведчука», аби встановити послідовність подій і додати важливі деталі.

«Прослушка Медведчука» – записи розмов кума Путіна і народного депутата України Віктора Медведчука з топ-посадовцями РФ, що були оприлюднені офіційно – на брифінгу голови СБУ Івана Баканова та генпрокурорки Ірини Венедіктової, фрагменти розмов, опублікувались виданням Цензор.НЕТ і, нарешті, цикл розслідувань журналістів проекту Bihus.info, – це те, чого нам дуже бракувало, аби краще розуміти події 2014–2016 років. Подій, під час яких формувалася не декларативна, а реальна політика і стосунки між очільниками країни-агресора РФ, і країни-жертви – України.

Звісно, це ще не вся правда, але на сьогодні її вже достатньо, аби не вестися на облудну брехню політиків-мародерів, які в кожній ситуації драматичної історії країни останніх семи років бачили насамперед шкурний інтерес: від вигоди у мутних схемах з росіянами- до піару на визволенні військовополоненних.

Почнемо з труби – української частини нафтопродуктопроводу, яким на Європу йшов російський дизель. «Прослушка Медведчука» дохідливо показує, як труба із української стала російською, потім – перейшла до структур з орбіти Медведчука, і який в цьому міг бути інтерес колишнього президента Петра Порошенка.

Можливо, хтось вже забув, але упродовж майже року, першого року своєї президентської каденції, Петро Порошенко взагалі публічно не згадував про окупований Росією Крим. Уста на цьому слові разверзлись тільки після того, як Росія забрала його «Севастопольський морський завод».

Схема «труба – завод»

Нафтопродуктопровод «Самара – Західний напрямок» – це труба, якою в Європу ще з часів СРСР прокачували дизельне пальне. Після розвалу Союзу частина продуктопроводу, що пролягає територією нашої країни (а це 1433 км), мала б належати Україні, однак чомусь лишилась у власності російської «Транснефти».

«У 2011 році був зроблений перший крок до націоналізації труби. Суд першої інстанції визнав, що її шматок має перейти до державного майна України. Після чого суди «заглохли», але з початком війни вони активізувалися. І на початку 2015 року року Вищий господарський суд підтвердив, що націоналізована труба тепер належить Україні», – говорить Максим Опанасенко, журналіст-розслідувач Bihus.info.

На оприлюднених записах Віктор Медведчук у березні 2015 року розмовляє із керівником «Транснефти» Миколою Токарєвим, який хвилюється через тяганину в українських судах. Медведчук запевняє, що питання обов’язково буде вирішено, посилаючись на зустрічі з «нашим главным», який «повинен мати в цьому свій інтерес».

«Він сказав, що ми візьмемо, відправимо на першу інстанцію, щоб все вирішити і потім це закрити», – говорить Медведчук на запису розмови.

Так і сталося: суддя Рівненського господарського суду Ярослава Гудзенко за одне засідання скасувала рішення про націоналізацію української частини нафтопродуктопроводу і повернула справу на повторний розгляд до суду першої інстанції, а трубу – росіянам. Далі вона перейде швейцарській компанії з орбіти Медведчука.

«На цьому етапі народжуються розмови про так званий «обмін» труби на, це майже цитата: «якийсь завод у Криму, який там був націоналізований, в якому зацікавлений наш перший», мається на увазі український. І все це стосується Севастополя. Не треба бути аналітиком і журналістом-розслідувачем, щоб зрозуміти, що найімовірніше йдеться про «Севастопольський морський завод», який до незаконної анексії Криму належав структурам Петра Олексійовича Порошенка», – каже журналіст Максим Опанасенко.

Отже, чи дійсно йдеться про «Севморзавод» і який у цьому міг бути інтерес Порошенка, адже завод йому так і не повернули?

Колись могутній «Севастопольський морський завод імені Орджонікідзе» був акціонований, роздроблений і приватизований шматками у 90-ті роки минулого століття. У 2006 році основна виробнича частина «Севморзавод»у перейшла під контроль російського бізнесмена Костянтина Григоришина.
У 2010 році підприємство, що майже простоювало, через інвестиційний фонд «Прайм ессетс кепітал» придбав Петро Порошенко, який сподівався на замовлення Міноборони з ремонту військових кораблів. Але отримати їх вдалося лише після того, як Порошенко став міністром економіки в уряді Азарова. У 2012 році «Севморзавод» виграв тендер на 8 мільйонів на ремонт флагманського фрегату «Гетьман Сагайдачний».

З перших днів після фейкового референдуму Росія починає захоплювати українські державні і стратегічні приватні підприємства в окупованому Криму. Часто це робиться з допомогою так званої «самооборони» Аксенова. Тобто, чисто бандитськими методами із наступною «націоналізацією».

При цьому у Севастополі, на чолі якого став «народний мер» – російський бізнесмен Олексій Чалий, нічого подібного не відбувається. Чалий навіть публічно заявляє про сумнівну законність таких дій. І це так, адже за законодавством РФ, держава, націоналізуючи якісь активи, повинна компенсувати їх вартість власнику. Нічого подібного в Криму не відбувалось. Однак, схоже, комусь все-таки вдалося про компенсацію домовитись.

У 2014 році «Севморзавод» продовжував працювати без змін, а його керівництво налагоджувало співпрацю з окупаційною владою. 16 квітня Міністерство промисловості РФ надіслало підприємствам окупованого Криму пропозицію щодо державної підтримки. Гендиректор «Севморзавод»у Костянтин Картошкін у відповідь направив в російське міністерство розгорнутий звіт про фінансово-господарську діяльність підприємства.

Андрій Сенченко, який у березні-травні 2014 року був заступником глави президента України, неодноразово повідомляв і про іншу співпрацю Картошкіна з окупантами. У лютому 2018 року на суді у справі про державну зраду екс-президента Януковича Сенченко надав ці свідчення під присягою.

«У травні 2014 року, на мій погляд, абсолютно дикий епізод, коли чотири українські підприємства, включаючи ЦКБ«Чорноморець», ПП«Остов «і» Севастопольський морський завод», що належить Петру Порошенко, письмово звернулися в окупаційну адміністрацію Севастополя з вимогами не випускати українські кораблі до тих пір, поки вони не розрахуються за раніше виконані ремонти. Це проектний інститут державний, Севастопольський морський завод імені Орджонікідзе. При цьом Боргі були копійчані, что НЕ мільйонні. Це приватні підприємства: Остов, що належить місцевому депутату, друге не згадаю вже зараз», – сказав Сенченко.

У 2018 році заступник прокурора Криму Олександр Удовиченко на підставі заяви адвокатів Андрія Портнова, ексзаступника голови адміністрації президента Януковича, вніс в ЄРДР відомості про кримінальне правопорушення, передбачене 111-ю статтею Кримінального кодексу – державна зрада. У заяві викладались факти співпраці Картошкіна з окупаційною адміністрацією в той час, як він обіймав посаду директора «Севморзавод»у. Однак справа не була розслідувана, Удовиченко раптово звільнився з прокуратури, а Картошкін продовжив керувати стратегічним держпідприємством «Зоря-Машпроект».

Та повернемось до Севастополя і до лютого 2015 року. В історії російсько-української війни цей місяць відзначений «Мінськом- 2». А в історії «Севморзавод»у – експропріацією після року роботи в окупації, яку нічим не обмежувало українське законодавство, а закон про ВЕЗ «Крим» звільняв від податків.

Єдине, що зробив його власник – змінив юридичну адресу ПрАТ «Севастопольський морський завод» та дочірніх підприємств «Внешекономсервіс» і «Севморверфь» із Севастополя на Київ, прописавшись на Рибальському острові, де знаходився інший суднобудівний актив Порошенка – завод «Ленінська кузня». Таку ж схему із перереєстрацією активу на юридичну адресу в Києві і продовженням роботи на окупованому Росією півострові застосували й інші українські олігархи – Дмитро Фірташ та Рінат Ахметов, а продовжувати працювати в окупації їм дозволив закон про ВЕЗ «Крим».

28 лютого 2015 року окупаційна адміністрація Севастополя «націоналізувала» ПрАТ ««Севморзавод»» та 12 підприємств, що входили до його складу. У вересні 2015 року ««Севморзавод»» зареєстрували як філію російського Центру судоремонту «Звездочка» і він почав отримувати оборонні замовлення. 2 лютого 2018 року уряд РФ перевів ««Севморзавод»» у федеральну власність, де він знаходиться і нині.

І саме на цю обставину посилаються однопартійці Петра Порошенка: завод же не повернули, отже, плівки – фейк, і він взагалі не говорив про це з Медведчуком.

«Петро Порошенко не розмовляв з Віктором Медведчуком на ті теми, на які говорять чужі голоси в програмах на Ютуб-каналі Дениса Бігуса від 17 травня і 24 травня 2021 року» – говориться в заяві партії Порошенка «Європейська солідарність».

Однак у програмах Bihus.info ніхто і не стверджував, що росіянам віддали трубопровід в обмін на повернення Петру Порошенку севастопольського заводу. Йшлося про схему, у якій буде враховано й інтерес власника заводу, який було експропрійовано в Криму. Тобто, про свого роду компенсацію втрат за рахунок участі у подальшому використанні продуктопроводу, яким в Україну йшов російський дизель. Інсайдерська інформація про це ширилась ще після скандального рішення суду, яким трубу повернули росіянам.

«Тоді, у 2015 році ходила вже чутка про те, що ця історія з трубою, яка перейшла в результаті в приватні руки структурам, пов’язаним з Медведчуком, що нібито на цьому якісь «бонуси» отримувало оточення Порошенка. Я не знаю що це: маржа з дизелю, який по цій трубі потім прокачувався з РФ в Україну. Чи то якісь операторські бонуси, я цього не знаю, це не обговорювалося. Але була чутка, що «бонус» у вигляді приватної труби, яка може приносити цілком реальні мільйони доларів – таке собі «дякую» від Володимира Путіна за «націоналізований», а потім федералізований «Севморзавод»», – каже Максим Опанасенко.

Ще один аргумент адвокатів Петра Порошенка, який начебто вказує на фейковість плівок Медведчука, – це рішення суду: 16 травня 2016 року Шевченківський районний суд Києва визнав право власності на перелік майна Севастопольського морського заводу за однойменним українським акціонерним товариством. Рішення викликає не менше питань, ніж сам позов.

У червні 2015 року ПАТ ««Севморзавод»» подає позов у Шевченківський райсуд Києва, в якому просить визнати його право власності на об’єкти, що знаходяться в Севастополі і були «націоналізовані» російською адміністрацією міста.

При цьому відповідачами у справі вказані три особи: Сергій Меняйло, тодішній так званий «губернатор» окупованого Севастополя, його заступник з економічного розвитку Ігор Шаповалов та Сергій Тавадян, колишній начальник інженерної служби Чорноморського флоту РФ, який з жовтня 2014 року займав посаду керівника «фонду комунального майна Севастополя».

При цьому не зрозуміло, чому позов було звернено на трьох фізичних осіб, владні повноваження яких законом України не визнаються, а предметом позову було підтвердження права власності, на яке в українській юрисдикції ніхто не зазіхав.

Можливо, подальшим кроком мало б стати звернення до європейського суду чи арбітражів, однак про це не було ніяких повідомлень. Отже, можна припустити, що питання було вичерпано після участі у схемі труби.

Від труби до дротів

Кілька яскравих деталей. В результаті оборудки труба/завод, продуктопровід дістався швейцарській компанії, причетність до якої Медведчук спростовував. Але прослушка доводить, що він тут не тільки в темі, але і в долі. Бо «Козак із моєї бригади», який представляє покупця труби – це, погодьтесь, дуже переконливо і практично безальтернативно.

Друга цікавинка. Тут особливо важлива хронологія. Кінець лютого 2015 року: суд повернув трубу у власність України, забравши із власності російської «Транснефти». 25 лютого Медведчук у розмові з керівником «Транснефти» Токарєвим каже, що розмовляв «с нашим главным», і в того є «пропозиція». У ці ж дні в Севастополі, де усім правив не «народний мер» Чалий, а адмірал-губернатор Сергій Міняйло, готується приватизація «Севастопольського морського заводу» Порошенка. Звісно ж, вимоги забрати завод у президента України звучали і раніше, але рішення прийшлося саме на останні дні лютого, коли загострилась історія з трубою. І тоді, як сказав конфідент Порошенка, тобто, Медведчук, у нашого главного з’явилась ідея.

Акціонерне товариство з транспортування нафти «Транснефть» потрапило під санкції США та ЄС у вересні 2014 року. У червні 2017 року США розширили санкції щодо головної компанії «Транснефти» і під обмеження потрапили майже два десятка її «дочок». Чи є в українських санкційних списках «Транснефть», або її численні дочірні компанії? Немає. Жодної.

Але нас це не дивує. У 2018 році ми виявили майже сотню російських топ-бізнесменів і чиновників з найближчого оточення Путіна та їх компаній, щодо яких не були застосовані санкції РНБО, очолюваної Порошенком.

Але перейдемо від труби до дротів, якими на Крим, попри його окупацію, Україна постачала електроенергію, допомагаючи Росії будувати там свою могутню військову базу.

29 грудня 2014 року українські державні підприємства «Укрінтеренерго» та «Укренерго» підписали угоди з російською компанією «Центр осуществления расчетов», яка є дочкою «Інтер РАО», та незаконно утвореним Унітарним підприємством «Крименерго». Суть угоди: поставка електроенергії із Росії в Україну та безперебійне її постачання споживачам окупованого Криму. В угоді, під якою стояли підписи українських посадовців, Крим названий «Кримським федеральним округом».

Однак в міністерстві енергетики заявили, що про угоду на поставки в Крим електроенергії нічого невідомо. У січні 2015-го копії угод між українськими і російськими держпідприємствами на поставку електроенергії в Україну і далі – безперебійно у «Крымский федеральный округ» опублікував лідер партії «Демократичний альянс» Василь Гацько.

Близький до Петра Порошенка міністр енергетики Володимир Демчишин не заперечував факт угоди, але казав, що це нібито не остання її версія, водночас офіційно їх так і не було оприлюднено.

«На мою думку, поле для пошуку рішення, яке б для Україні не мало б політичних і територіальних ризиків, воно було дуже широке. Для Кремля, на мою думку, вкрай важливо було довести певну спроможність проекту «Русский Крым». Цей проект є абсолютно безглуздим, якщо з 1 січня в ньому немає світла і розпочинається гуманітарна катастрофа», – говорив в ефірі програми «Питання національної безпеки» Василь Гацько у 2015 році.

Після публікації копії зрадницької угоди тодішній прем’єр Арсеній Яценюк грізно розпорядився провести службове розслідування, яке визнало дії Демчишина протиправними, однак справу спустили на гальма.

«Є цілий набір статей кримінального кодексу, які мають бути застосовані до нього. Дійшовши таких висновків, комісія рекомендує Кабінету Міністрів звільнити міністра енергетики і вугільної промисловості і передати усі документи до правоохоронних органів», – розповідав Василь Гацько про результати службового розслідування.

Генеральна прокуратура України відкрила кримінальне провадження за фактами службових зловживань, потім ще була справа про безкоштовні поставки електрики в ОРДЛО, але для Демчишина все закінчилося нічим.

А все тому, що всі оборудки з Росією щодо поставок газу, електроенергії готувались та прокручувались за згодою «главного нашего руководителя». І це доводять «плівки Медведчука», оприлюднені і виданням censor.net, і Bihus.info, і Службою безпеки України. І в кожній з цих історій є кримський епізод, бо Росія використовувала продажність українських політиків для закріплення на захопленому півострові.

Окупувавши Крим, Росія мала забезпечувати населення електроенергією. Півострів залежав від української енергетичної мережі так само, як і від поставок прісної води. А потреба в електроенергії зростала – збільшувалась військова присутність, заплановані гігантські будівництва потребували додаткової генерації енергії. До своєї мережі Росія могла підключити Крим тільки у 2017 році.

«Їм треба було якось забезпечувати Крим, прямо кров з носу. Тому нав’язувався цей подвійний контракт: ми вам будемо продавати, і навіть не будемо сперечатися про ціну – говорять вони на плівках – за скільки скажете, за стільки ми вам і продамо. Але при умові, що буде другий контракт. І ним ви на себе берете зобов’язання постачати енергію в окупований Крим», – розповідає журналістка-розслідувачка Леся Іванова.

Росія була готова продавати електрику в Україну за будь-яку ціну. Аби тільки були поставки в захоплений Крим, який стрімко перетворювався на велетенську військову базу.

«На энергорынке Украины по 2500? Хорошо, по 2500 покупаете, мы будем продавать. Или по 2800? Какая цена на оптовом рынке, по такой и будем продавать. А в Крым будем покупать по 3,42, как покупаем сейчас. И больше ничего не трогаем», – чуємо на записах голос Дмитра Козака, заступника голови Уряду РФ.

«На енергоринку України по 2500? Добре, по 2500 купуєте, ми будемо продавати. Або по 2800? Яка ціна на оптовому ринку, за такою і будемо продавати. А в Крим будемо купувати по 3,42, як купуємо зараз. І більше нічого не чіпаємо», – чуємо на записах голос Дмитра Козака, заступника голови Уряду РФ.

За кілька днів до підписання контракту видання Українська правда опублікувала розслідування про підготовку угоди про поставки електроенергії в Україну і далі в окупований Крим, і що в схему буде вбудована фірма-прокладка, зареєстрована на Кіпрі і підконтрольна російсько-українському бізнесмену Костянтину Григоришину.

«Що ми чуємо насправді на цих плівках? Що за два місяці до підписання цієї угоди її укладенням через прокладку, справді кіпрську, справді пов’язану з Григоришиним, займався саме Медведчук. Він домовляється про зустрічі Григоришина в Москві, він, судячи з цих плівок, сам також їздить… Медведчук, Козак, Григоришин. Буквально до кінця грудня Медведчук із кремлівцями обговорювали як оформлювати цей контракт через прокладку. Вони не називали конкретну фірму. Говорили, що це кіпрська фірма. Що треба узгодити певні бюрократичні деталі. Але звучали досить чіткі речі. Коли Медведчук говорить, що це фірма Григоришина. І що цю фірму погодив президент», – розповідає Леся Іванова.

Розголос майбутньої оборудки змусив відмовитись від прокладки Григоришина, тож хто в результаті отримав маржу – поки що невідомо.

Термін дії угоди на поставку електроенергії в Крим добігав кінця 31 грудня 2015 року, і Демчишин не виключав її пролонгації. Але проти були учасники Громадянської блокади товарних поставок до Криму.

У ніч з 5 на 6 жовтня на Херсонщині була пошкоджена опора високовольтної мережі, але постачання електроенергії на Крим тоді не припинилося.

13 листопада міністр Демчишин заявив, що буде ініціювати продовження контракту, оскільки він вигідний для України. Але наміри залишилися тільки намірами, оскільки через тиждень 20 листопада 2015 року активісти-кримські татари підірвали опору ліній електропередач поблизу адмінмежі Херсонщини і Криму. Ще дві опори були пошкоджені наступного дня.

Активісти товарної блокади перешкоджали відновленню ліній електропередач. Крим був повністю знеструмлений. На півострові введений режим надзвичайної ситуації. Домагаючись відновлення електропостачання, Росія зупинила поставки вугілля на українських ТЕС.

Громадянський спротив поклав кінець схемі постачання окупантам електроенергії, домовленість на яку заключалась на найвищому, президентському рівні за посередництва Віктора Медведчука. Тепер, після публікації перехоплених розмов Медведчука з російськими топ-посадовцями, Петро Порошенко говорить, що підписання контракту з Росією було єдиним правильним рішенням на той момент.

«Ми на сьогоднішній день дуже легко можемо пояснити, в умовах енергетичної кризи 2014–2015 років, чому в умовах окупації Донбасу, де знаходилося 90 % українського вугілля, антрациту, ми вимушені були купляти вугілля в РФ, завозити з державних шахт, наш уряд, наш МінТОТ, завозити для забезпечення функціонування половини країни», – сказав Петро Порошенко журналістам 4 червня біля будівлі СБУ після допиту, який відбувся у межах кримінального провадження щодо Віктора Медведчука та Тараса Козака.

Однак Петро Олексійович не договорює, хто і як збагатився на схемах, які супроводжували ті контракти, хто був бенефіціаром формули Роттердам+, і чим при ньому насправді займався Медведчук, який мав перейматись виключно звільненням полонених. І, звісно ж, угоду з «Кримським федеральним округом» можна вважати першим актом визнання російського статусу Криму.

Таким чином, як чуємо на плівках, Віктор Медведчук, який був фактично на постійному зв’язку із «нашим главним», допоміг нав’язати провальний для України контракт про поставки енергії на окуповану територію. Допомігши, вкотре, не Україні, а Росії – країні-агресору закріпитися на захопленому півострові. Коли Україні варто було б задумуватися про введення блокади, цим контрактом, поданим владою як перемога, була здійснена допомога агресору у забезпеченні окупованої території, яку за нормами міжнародного права, він має забезпечувати сам.

Провал під соусом перемоги

У 2014 році, на момент окупації Криму, у влади України було кілька горішків, об які Путін мав би зламати собі зуби. Перший – це спротив окупації. Але військам дали наказ «не провокувати» і здати зброю на склади.

Другий – електроенергія: Крим на 85 % залежав від поставок з української енергосистеми. Але Порошенко погодив зрадницький контракт «два в одному» з Росією, що включав пільгові поставки електроенергії в Крим.

Третій горішок – продовольство та інші товари, які в зимовий період Росія не могла в достатній кількості поставити через єдиний канал – Керченську протоку. Але їх дуже виручили українські олігархи, український парламент і український президент, які лобіювали, проголосували і підписали закон про ВЕЗ Крим. Фури на Крим стояли кілометровими чергами, заступник глави адміністрації Порошенка Юрій Косюк одним з перших реєстрував свої кримські активи за російським законодавством. Олігарх Рінат Ахметов, у якого «відкусили» Крименерго, успішно продовжував портовий бізнес в Севастополі, відвантажуючи в терміналі «Авліти» зерно на експорт. Так, це заборонено західними санкціями. Але не українськими. Як зручно, правда? І так, олігарх Дмитро Фірташ і досі продовжує без проблем завозити український ільменіт в окупований Крим.

А компанія Віктора Медведчука скористалась ВЕЗ Крим, аби легалізувати в Росії свою українську ліцензію на користування надрами ділянки Глибока на окупованому шельфі Чорного моря. Цій історії ми присвятили своє розслідування «Глибока пастка у справі Медведчука».

Епізод ділянка «Глибока»

Одним з епізодів з ознаками злочину у справі Медведчука слідством названа підготовка до видобутку вуглеводнів на ділянці «Глибока» на захопленому РФ українському шельфі Чорного моря та отримання російською ООО «Новые проекты» відповідної ліцензії.

Як встановив Центр журналістських розслідувань, «Новые проекты» планують використати для буріння свердловини на Прикерченському шельфі вкрадені в українського ДАТ «Чорноморнафтогаз» бурову установку «Петро Годованець» та буксир «Федір Урюпін».

До окупації Криму, у 2012 році компанія з орбіти Медведчука «Нові проекти», зареєстрована в українській юрисдикції, отримала спецдозвіл на розробку ділянки Глибока. Дозвіл діяв аж до 30 березня 2021 року, поки не був анульований Наказом державної служби надр та геології. Цікаво, що наказ був виданий буквально за два тижні до того, як генпрокурорка Ірина Венедіктова підписала повідомлення про підозру Віктору Медведчуку та нардепу Тарасу Козаку 11 травня.

Рішення Окружного адміністративного суду Києва про анулювання спецдозволу було ухвалене ще 23 квітня 2020 року, але чомусь понад рік не виконувалося.

Для того, щоб узаконити роботу на шельфі з точки зору російського законодавства, київське ТОВ «Нові проекти» було переведено у режим «у стані припинення», а так званий «Арбітражний суд Криму» ухвалив рішення, що компанія фактично діяла на території півострова на момент його окупації. Після цього 29 вересня 2015 року в російському реєстрі юридичних осіб з’явилося ООО «Новые проекты» – це «двійник» київської компанії, але зареєстрований у Сімферополі.

З точки зору українського законодавства реєстрація «двійників» українських кримських компаній в російській юрисдикції не заборонена. Цці дії та всі подальші правочини просто визнаються нікчемними. Закон про ВЕЗ «Крим» навпаки «запрошує» українців інвестувати в окупований Росією півострів. А Медведчуку потрібно було легалізувати роботу в окупованому Криму.

Після маніпуляцій із списком засновників російської «Новые проекты» та заходом у нього акціонерного товариства «Главнефтесервис», записаного на Антона Дорноступа, пов’язаного з нафтовим бізнесом Оксани Марченко в Росії, 27 червня 2016 року прем’єр РФ Дмитро Медведєв підписує дозвіл на право користування надрами ділянки Глибока на окупованому Росією українському Прикерченському шельфі.

Дозвіл виданий російським «Новым проектам», які на той час вже змінили юридичну адресу з Сімферополя на Москву.

З моменту отримання ліцензії Російської Федерації дії Медведчука стають незаконними з точки зору України та міжнародного права, оскільки тут починається привласнення Росією українського шельфового родовища, розпорядження ним і подальший видобуток ресурсів.

Під час судового засідання, на якому Віктору Медведчуку обирали запобіжний захід, захист продемонстрував відповіді на адвокатський запит до російського ООО «Новые проекты». У цих відповідях йдеться про те, що Медведчук чи його дружина не мають стосунку до компанії. Прокурор же звернув увагу на те, що запит був направлений 7 травня, при тому що про підозру Медведчуку було повідомлено 11 травня.

Але голос Медведчука, який домовляється про ліцензію, як стверджує слідство, підкріплено судовою експертизою. Як і власноручні правки в листі Путіну з проханням прирізати до ділянки шматок морського військового полігону Опук.

Наразі Медведчук знаходиться під цілодобовим домашнім арештом. Таке рішення було ухвалене Печерським районним судом та підтверджене Київським апеляційним. Хоча прокуратура просила тримання під вартою з можливістю внесення 300 мільйонів гривень застави. Під варту нардепа не взяли через його стійкі соціальні зв’язки та відсутність ризику втечі.