Розповідаючи про звільнення свого села від російської навали мешканці Іванівки неодмінно згадують про потужні вибухи. Перед своєю втечею з правого берега Дніпра на лівий окупанти підривали навколо все: вишки мобільного зв’язку, лінії електромереж. Більшість цих опор їм довелося підривати тричі. Вони виявились занадто міцними для російської вибухівки і з першого разу не «піддавались». Після того вибухає в самій Іванівці і навколишніх селах ледь не кожного дня. Тільки тепер окупанти б’ють не в стовпи та вишки, а в житлові будинки, до яких можуть з легкістю дістати з лівого берега.
Щоб добратися з Херсона до Іванівки – невеликого прибережного села, розташованого в Дар’ївській територіальній громаді, на межі Херсонського і Бериславського районів, потрібно проїхати по нашвидкуруч встановленому понтонному мосту через річку Інгулець. Перед своєю втечею з херсонського правобережжя російські загарбники підірвали всі головні мости, в тому числі один із найбільших, на трасі Херсон – Генічеськ, якраз поблизу Дар’ївки.
«Росіяни розповзлися як ракова пухлина»
Під час окупації доїхати до Іванівки було значно важче: росіяни встановили на трасі безліч своїх блокпостів, причому, деякі з них знаходились в п’ятистах метрах один від одного. Лише на двокілометровому відрізку дороги від траси до села було три російських блокпоста. Тому місцеві намагалися за межі Іванівки не виїжджати. А росіяни, в свою чергу, майже нікого не пропускали до села.
«Коли наші рідні з Каховського району виїжджали на підконтрольну українську територію через Давидів Брід, то хотіли заїхати до нас переночувати. Росіяни не пустили, запропонувавши їм залишити машину на трасі і йти на нічліг до нас пішки. Тому нашим рідним довелося шукати нічліг у Бериславі», – розповіла мешканка Іванівки Лідія.
У багатьох херсонців Іванівка асоціюється з дачами: поруч із селом розташоване дачне товариство. З інфраструктури тут був лише клуб, бібліотека, кілька маленьких магазинів, а ще – давно розвалений каменедробильний завод і кар’єр. До школи, дитсадка і церкви місцеві ходили до сусідніх сіл – Новотягинки і Токарівки. Остання донедавна була й адміністративним центром, поки в 2020 році всі три села не приєднали до Дар’ївської громади.
Підірваний російськими окупантами міст через Інгулець біля Дар’ївки, Фото: Олег Батурін
«Війна для нас почалась о першій половині дня 24 лютого. Ми чули по Дніпру звуки сильних вибухів і боїв у районі Антонівського мосту під Херсоном. Дуже швидко росіяни розповзлися по правобережжю області як ракова пухлина. Як тільки вони прорвали нашу оборону Антонівського мосту, одразу ж з’явились і в нашому селі. А в Токарівці їх була ціла куча! До того ж ми бачили і допомагали нашим захисникам – вони були добре одягнені, екіпіровані. А росіяни всі виглядали як бомжі, самі натуральні!», – згадують мешканці Іванівки.
Одна з місцевих жінок розповіла мені, що значно гіршою була ситуація в Трудолюбівці та інших степових селах колишнього Нововоронцовського району, де у неї живуть рідні.
«Вони мені казали: «Невже росіяни прийдуть до нашої глухомані? Нащо ми їм потрібні?» Вони не подумали, що неподалік від них розташований Кривий Ріг, який росіяни теж дуже сильно хотіли захопити. І майже одразу окупанти влаштували там справжнє пекло, знущались над людьми, грабували, ганялися за молодими дівчатами, щоб зґвалтувати: батьки їх ховали у підвалах, робили для них там ніші в стінах, аби росіяни їх не знайшли», – згадує мешканка Іванівки.
За її словами, як справжні дикуни поводили себе буряти: забігали у подвір’я зі зброєю, стріляли по сараях і щось шукали.
««Кого шукаєте?» – питали їх люди. «Неонацистов ищем», – відповідали ті дурачки. «Ну тоді ми і є неонацисти», – казали їм селяни. «Неее, нацисты не так выглядят!» – заперечували росіяни, але як вони мають виглядати, пояснити не могли. А якось до людей там занадилася лисиця красти курей. Російські військові на своєму блокпосту про це розповіли господарям. Ті спитали, чого ж вони не застрелили лисицю? «Нам ее жалко!» – відповіли росіяни. Але людей їм шкода не було», – додала вона.
За словами місцевих, ціни в магазинах Іванівки і сусідніх селах з першого ж дня повномасштабного вторгнення злетіли до небес. Гуманітарна допомога, яку передавали селянам підприємці, до них часто не доходила. Макарони заводу «Чумак» розвантажували в Токарівці і продавали по 75 грн за менше ніж півкілограмову пачку. За п’ятилітрову пляшку соняшникової олії просили 500 грн. Багато хто повідкривав у своїх будинках власні «магазини», які продавали контрабандні цигарки і завезені з Криму продукти. Та через високі ціни чималу кількість товару продати так і не вдалось.
Магазин в Іванівці, Фото: Олег Батурін
Ще важче було з ліками. Щоб їх дістати, людям доводилось проїжджати десятки російських блокпостів, а в деяких аптеках Херсона їх можна було купити лише за рублі.
В Іванівці окупанти поселилися в заводській конторі і в кількох дачних будиночках, які належали відомим херсонським підприємцям. «Росіяни вибирали лише найгарніші будинки. Аби де вони не селились», – розповіли місцеві.
Від деяких чоловіків з Токарівського старостату російські військові вимагали ремонтувати їм автівки.
«Вони їздили на різних машинах – «Уралах», «КамАЗах», якихось легковушках. Хтось із односельців вказав кацапам, що я гарний автослюсар. Після того вдерлися вони до мого двору, озброєні всі, з автоматами, я ледь з ума не зійшов. Наказали: «Идемте, посмотрите, отремонтировать надо». Я намагався «з’їхати», бо й справді можу ремонтувати лише старі радянські автомобілі і вантажівки, а в сучасній електроніці не розбираюся. Але росіяни всадили мене в свою машину і повезли. Ну, думаю, все. І попрощався з життям. Але обійшлося. Вони змусили мене полагодити їм проводку в якійсь машині. Після того привезли назад додому», – поділився місцевий житель, який попросив не вказувати свого імені.
Місцеві зрадники і їхні жертви
За кілька місяців з початку окупації Херсонщини в Токарівському старостаті росіяни призначили голову окупаційної адміністрації. Гауляйтеркою стала господарка місцевого будинку сімейного типу, підприємниця Шарварли Лідія Миколаївна, 22 жовтня 1961 року народження. Прислужувати окупантам пішли й обидві її доньки: Марина Смолюк стала заступницею мами-гауляйтерки, а Тетяна Валуйко «очолила» захоплену росіянами Токарівську школу. Єдиним з цієї родини, хто не став зрадником – син Шарварли, моряк. Дізнавшись про вчинок батьків, він сказав, що не хоче з ними мати нічого спільного.
Колаборантки Тетяна Валуйко і Лідія Шарварли (праворуч). Фото: соцмережі
«Головною зрадницею в цьому сімействі була саме мати, Лідія Шарварли. Сама вона не місцева, свого часу приїхала сюди чи то з Голої Пристані, чи то з Олешок. Її вчинок шокував усіх у Токарівці, Новотягинці і Іванівці. Жили ж вони не бідно, мали багато землі, техніки, худоби, тримали свиней, торгували на ринку м’ясом. Діти, яких вони взяли під опіку, пахали у них по-чорному з ранку до ночі. Будинок мали гарний. Чого їм не вистачало? Але мати їх усіх підбила співпрацювати з росіянами, казала, що «хоче навести в селі порядок». Та це був ще той «порядок». Наприкінці вересня місцеві хлопці, зовсім молоді, вирішили відремонтувати водогін у Новотягинці: там великий порив був, тож вони з дозволу місцевого бізнесмена взяли його трактор, вирили яму. А Ліда Шарварли прийшла і почала кричати, чого це вони без її дозволу домовились про техніку і почали ремонт. Кричала вона на них страшне як! Їй хлопці пояснювали, що село вже тиждень без води сидить, що ремонт потрібен. Потім не витримали і послали її куди подалі. Ліда образилась, поскаржилися росіянам, ті підіслали до Новотягинки купу своїх солдат і дуже сильно побили тих хлопців. Після того вони довго в лікарні лежали. Ліда, напевно, всерйоз вважала, що росіяни тут будуть вічно», – згадують мешканці Новотягинки.
Сімейство Шарварли допомагало окупантам роздавати російську «гуманітарку», але більшу її частину вони забирали собі. Селянам діставалося небагато. Здебільшого «гуманітарка» виглядала так: склянка прального порошку, столова ложка дріжджів і банка якихось консервів.
Колаборантка Марина Смолюк. Фото: соцмережі
Коли ж запахло смаленим, гауляйтерка Токарівки разом із доньками вирішили тікати. Оскільки великих вантажних машин вони не мали, сімейство Шарварли «віджало» у місцевого підприємця напіврозібраний «КамАЗ», за допомогою російських військових полагодили його, завантажили майже все своє майно і виїхали в Росію. Єдиним у селі залишився чоловік однієї з доньок-колаборанток. Він сподівався розпродати залишки речей і потім теж виїхати до рідні. Але після звільнення правобережної Херсонщини дорога до РФ для нього виявилася закритою.
Місцеві кажуть, що він тепер усім заявляє, ніби не співпрацював з окупантами так як його дружина. «Він стверджує, що вони вже чотири місяці як розведені. Але ми впевнені, що це лише задля того, аби уникнути відповідальності», – говорять люди.
Росія, за словами мешканців Токарівки і Новотягинки, прийняла гауляйтерку Лідію Шарварли з її сімейством непривітно. Розповідають, що зрадникам виділили якусь розвалену стару хату десь у Краснодарському краї. «В нашому селі у них будинок був просторий, красивий. А тепер в Росії їм треба починати все з нуля. Але для всіх зрадників дорога в омріяний «руський мір» – це квиток в один кінець», – кажуть у Токарівці.
Ще більше зрадників виявилося в сусідньому Микільському. Місцеві пояснюють, що це завжди було багате село, де знаходилось чимало колись потужних підприємств і ферм. До останнього російськомовною залишалась і школа в Микільському. Зрештою, саме тут усі співробітники старостату на чолі зі старостою села Володимиром Юдіним, керівниками школи та дитсадка і великою кількістю вихователів і вчителів перейшли на бік ворога.
Частина місцевих пішли працювати до захопленої окупантами Дар’ївської колонії. В Токарівці мені розповіли, як один із колаборантів-охоронців приблизно сорока років вже після втечі росіян наклав на себе руки: 20 листопада його знайшли повішеним.
Пейзаж у Новотягинці. На протилежному березі Дніпра – плавні і російські окупанти, Фото: Олег Батурін
Погано закінчив ще один поплічник росіян з Новотягинки.
«Цей чоловік якось одразу здружився з окупантами. Потім вони почали його питати, де у нас «дівчата красиві живуть». Він показував. А «дівчата» ті – хто в п’ятий клас ходив, хто в сьомий. Місцеві хлопці його попередили, щоб більше не робив цього. А він продовжував своє, казав, що нічого йому не буде. А потім він десь зник. Кажуть, що місцеві його покарали і чи то втопили в Дніпрі, чи то зарили в степу. Але в селі ніхто за ним не плакав. Нікому такого не було шкода», – розповіли мешканці Новотягинки.
Серед найбільш трагічних для мешканців Токарівського старостату була історія Костянтина Білого, вчителя фізкультури Новотягинської гімназії. Він зник в ніч на 19 квітня після того, як російські військові ходили по селу і шукали, у кого є моторний човен, щоб перебратися до плавнів. Окупанти пояснювали, що нібито хочуть розшукати партизанів, які незадовго до того вбили шістьох росіян у сусідній Понятівці і тепер наче переховуються в плавнях. Хтось із «добрих» людей «підказав», що човен є у Костянтина Білого, тож росіяни вдерлися до нього і заявили: «Хочешь жить – вези нас в плавни». Чоловік ледь встиг попередити рідних і сказати, що скоро має повернутися. Але відтоді про нього нема жодної звісточки.
Костянтин Білий. Фото: Facebook/Новотягинська гімназія
За словами місцевих, ще в кінці квітня з’явились чутки, нібито Костю Білого розстріляли в розташованих на протилежному березі від Новотягинки Козачих Лагерях. Його брат помчався туди, але так і не зміг знайти жодних доказів цього. Де подівся його човен – теж невідомо.
Іншою жертвою окупантів став настоятель токарівської церкви святої княгині Ольги. Забрали його у вересні.
Зруйнована школа в Токарівці, Фото: Олег Батурін
«Наш батюшка був золотою людиною, його всі любили і дуже поважали. Тоді разом із батюшкою схопили ще кількох чоловіків, одного з них росіяни одразу відпустили. Знайомі, яких окупанти тримали в своїх катівнях у Херсоні, розповідали, що чули там голос нашого батюшки, чули, як його били і катували. Кричав він від болю дуже сильно. Потім його нібито росіяни відвезли на протилежний берег Дніпра, десь до Олешок. Досі про нього нічого не відомо, чи живий він. Це величезна втрата для всієї нашої громади», – розповіли мешканці села.
«Кожного дня з батьком плачемо і хочемо повернутися додому»
Допомагали колаборанти й проводити фейковий «референдум» з нібито приєднання Херсонської області до Росії. За словами місцевих, це був цирк: в Іванівці, Новотягинці і Токарівці до кожного двору заходили російські військові і члени «виборчої комісії». Проте переважна більшість людей від «голосування» відмовлялась.
«Ми і багато інших односельців ховались від того «референдуму». А в Дар’ївці військові під’їжджали до багатоповерхівок і кричали з рупорів, щоб усі виходили «голосувати». Люди ховались, не виходили, тільки з вікон споглядали за цим цирком. Але деякі «голосували». В одній родині батьки «проголосували» за Росію. Так діти потім відмовились з ними розмовляти. Одна їхня донька живе десь в Європі, обурювалась на матір: «Я до тебе не можу приїхати, провідати вже не один рік то через пандемію, то через війну. А ти ще й за Росію «голосуєш». Хочеш, щоб ми взагалі ніколи не побачились?». Але той «референдум» росіяни проводили суто «для галочки». Ми ж знаємо, скільки в селі брало участь у «голосуванні», а вони намалювали собі такий результат, який їм потрібен», – розповіли мешканці Іванівки.
Незадовго до своєї втечі з правобережної Херсонщини росіяни влаштували гучні «гуляння». В Іванівці згадують, як окупанти сідали в БМП і роз’їжджали просто по селу, стріляючи з автоматів у повітря. Мабуть, українські військові їх засікли і підстрелили. Більше «гулянь» росіян тут не бачили. А невдовзі село повністю звільнили від окупантів.
Мешканець Іванівки біля входу до колишнього мехдвору, де під час окупації села росіяни зберігали свою військову техніку, Фото: Олег Батурін
Та як тільки вони втекли за Дніпро, одразу ж почалися потужні обстріли всіх прибережних сіл. Під час мого перебування в Іванівці і Новотягинці я не раз спостерігав прольоти російських дронів, після чого починались обстріли з тимчасово окупованого лівого берега. Кілька разів «прильоти» від ворожої артилерії були в десятках метрів від нас. На щастя, вдалося добігти до найближчого підвалу і пересидіти кілька годин там, поки обстріли не припинились.
Але й без обстрілів життя у звільнених селах не назвеш легким. Через зруйновані російськими загарбниками електромережі в Дар’ївській громаді немає світла, водопостачання, мобільного зв’язку. І коли їх поновлять – незрозуміло. Люди кажуть, що як мінімум до весни електроенергія і водопостачання тут навряд чи з’являться. Для того, щоб мати питну воду місцеві розчистили старовинний колодязь на березі Дніпра. Але потрапити до нього майже не можуть через постійні обстріли.
Зупинка в Новотягинці, Фото: Олег Батурін
«Перспектив відновлення електропостачання поки, дійсно, жодних. Воно до Іванівки йде через Антонівку і Микільське. А це, по суті, лінія фронту. Електромонтажники працювати там не можуть, бо вони у російських снайперів з протилежного берега як на долоні», – підтвердив начальник Дар’ївської сільської військової адміністрації Іван Корінь.
Потужні російські обстріли прибережних сіл Дар’ївської громади, за словами місцевих, почалися десь з середини листопада. Спочатку окупанти зруйнували декілька будинків у Новотягинці, потім – в Іванівці. Однак жодної допомоги люди від місцевої влади не отримують. За їхніми словами, в сусідньому селі Інгулець староста за допомогою генератора відновив погодинне водопостачання, а в селах Нововоронцовської громади Бериславського району надають гуманітарну допомогу, забезпечують ремонтними комплектами, щоб було чим накрити пошкоджені домівки. Тут же – майже або зовсім нічого.
Вхід у підвал, в якому мешканці Іванівки рятувались від російських обстрілів, Фото: Олег Батурін
«Зараз у нашому селі пошкоджено або зруйновано більшість хат. На деяких вулицях немає жодної вцілілої, – розповіла мешканка Іванівки Надія. – П’ять снарядів влучило і по нашому з сусідами подвір’ю, коли вперше росіяни почали обстрілювати нас не вдень, а пізно ввечері. Дивом нам вдалося врятуватися. Якось переночували в розбитій хаті і наступного дня виїхали за межі Херсонщини. Облаштувались ми на новому місці добре, але серце рветься додому. Кожного дня з батьком плачемо і хочемо повернутися. Ми готові все відбудувати і жити в нашому селі як раніше. Аби тільки окупантів відігнали куди подалі від Дніпра. Аби тільки вони більше не стріляли».
Один із житлових будинків Іванівки, пошкоджений у грудні російськими обстрілами, Фото: Олег Батурін
Матеріал створений ІА Центр журналістських розслідувань у партнерстві з Центром прав людини ZMINA.
