Напередодні 10-ї річниці окупації Криму знову лунає питання, чи могли Збройні сили України у 2014 році зупинити російську навалу і відстояти півострів? Однозначної відповіді на сьогодні у політиків немає. Але вони є у військових. Насамперед тих, які брали безпосередню участь у подіях лютого-березня 2014-го. Згадуємо той час, нерішучість тодішнього військово-політичного керівництва і героїчний спротив українських військовослужбовців з полковником запасу, військовим аналітиком Владиславом Селезньовим, який на момент окупації був керівником регіонального медіа-центру МО України в Криму, в ефірі програми «Питання національної безпеки» з Валентиною Самар.
Валентина Самар: Тривалий час ви були мало не єдиною офіційною особою, яка могла надати інформацію про те, що відбувається у військових частинах, на військово-морських базах в Криму і Севастополі. Про що ви думали і що відчували, коли від офіційних осіб з Києва чули, що в України немає війська, яке могло б боронити Крим, що все населення на стороні Росії. Тодішній командувач Військово-Морських Сил України Ігор Тенюх говорив, що по всій Україні можна зібрати тільки п’ять тисяч вірного війська. Чи так це було насправді?
Владислав Селезньов: Дякую за те, що пам’ятаєте, хто був безпосередньо дотичний до інформаційного супроводу діяльності українських Сил оборони у 2014 році в Криму і Севастополі, бо чим далі від тих подій — тим більше з’являється героїв, які жодного стосунку до тих процесів не мали. Справедливості заради треба зазначити, що адмірал Тенюх тоді був не просто командуючим Військово-Морських Сил, він був в.о. міністра оборони України. Тобто, він був ключовою військовою посадовою особою, яка опікувалась питанням, що робити з Кримом, що робити з так званими «зеленими чоловічками», що рясно плодилися в Криму та Севастополі. Російські пропагандисти тоді розповідали, що це самооборона, повсталий кримський народ, який радо зустрічає окупаційну армію. Насправді ми тоді знали, що військовослужбовці без знаків розрізнення та шевронів в елегантній формі від Валентина Юдашкіна були представниками російської окупаційної армії.
Окупація Кориму, російські військові без розпізнавальних знаків у м. Балаклава під Севастополем, лютий 2014 року. Фото: Reuters
Які тези ми чули з Києва? В кращому випадку «тримайтеся», а в багатьох інших випадках нам говорили, що час міняти кокарди на наших фуражках, бо Російська Федерація прийшла і це треба визнавати як даність і факт. Щонайменше офіцери Кримського регіонального медіа-центру Міністерства оборони разом з чималою кількістю українських військовослужбовців, які де-факто були заблоковані у військових частинах та підрозділах по всіх куточках Криму тією самою російською армією, вони були свідомі того, що Крим треба боронити, бо Крим — це Україна.
Чи були створені усі умови для реалізації цього плану, відповідь очевидна — ні. Адже ані правового режиму воєнного стану чи принаймні надзвичайного стану не було введено на території Криму, не надходило жодних інших відповідних вказівок, які мали б надійти від вищого політичного керівництва і від відповідних військових посадових осіб. Тоді існувало сім планів щодо застосування Збройних сил, в тому числі формувань у Криму та Севастополі, для відсічі агресії. Відповідно ситуації у Криму мав працювати сьомий пакет. За ним частина та підрозділи української армії, які дислокувалися у Криму та Севастополі, мали б займати ключові перевали, розставляти на них блокпости і виконувати певні стабілізаційні заходи. А на допомогу українським силам в Криму мали б заходити підрозділи щонайменше двох бригад: 79-ої ОДШБр, яка дислокується в Миколаєві, і 25-та ОПДБр, що дислокувалася в тодішньому Дніпропетровську.
Але чомусь, з тих чи інших міркувань, цей план не був реалізований. Думаю, варто задавати питання не лише пану Тенюху, а й тодішньому начальнику Генерального штаба генералу Михайлу Куцину. Але дорікати варто не лише керівництву України.
Варто згадати, що на початку лютого 2014 року дві роти морської піхоти Феодосійського батальйону морської піхоти заступили на бойове чергування у складі міжнародних сил стримування з відповідним мандатом. Перша рота морської піхоти тоді була у складі Сил негайного реагування НАТО, друга рота була задіяна у складі миротворчих підрозділів бойової тактичної групи Європейського Союзу HelBRoC.
Це передбачало, що у разі виникнення кризової ситуації в різних куточках європейського континенту, наші морпіхи мали б стабілізувати ситуацію у складі коаліційних сил. Відповідно, цей процес мав би зворотній напрямок у випадку, якби кризова ситуація виникла на території України. Така ситуація сталась у Криму у лютому 2014 року, але чомусь наші високоповажні західні партнери не поспішали і досі не поспішають реагувати відповідним чином. Дивна історія. Ще до повномасштабної навали українська армія знову заступила на бойове чергування у складі структур негайного реагування HelBRoC. Чи варто зважати на цей безпековий блок, враховуючи, що свого часу він мав діяти за визначеними алгоритмами, натомість продемонстрував свою абсолютну імпотенцію? До речі, так само і відпрацювало НАТО, бо насправді вони мали б діяти — синхронізовано з українською армією і відповідно до протоколів, які були ухвалені щодо задіяння українських піхотинців у миротворчих силах.
Валентина Самар: Є цифри, скільки було вірного війська в Криму?
Владислав Селезньов: Так. Понад 4 тисяч українських військовослужбовців вийшли за межу Криму, отримавши відповідний наказ. Солдати, сержанти, офіцери. Йдеться не лише про підрозділи Військово-Морських Сил, але й про Повітряні сили, про частини безпосереднього підпорядкування, курсантів вищих військових навчальних закладів. Це дуже важливо. Але ключове: якби таке рішення було ухвалене раніше, то і кількість особового складу, яка вийшла б на материкову частину України, була б набагато більшою. Бо постійне зволікання, «тримайтеся», «чекайте», правова невизначеність перебування українського війська в тимчасово окупованому Криму і створили передумови для ефективної діяльності російських гауляйтерів та емісарів, які постійно працювали в українських підрозділах і військових частинах — спонукаючи, змушуючи, вимагаючи, підкупляючи переходити на службу до РФ. Саме невизначеність щодо подальшої долі українських військовослужбовців, які проходили службу в Криму, призвела до того, що з 20 тисяч військовослужбовців на материк вийшла п’ята частина.
Українські військові охороняють територію своєї частини у селі Перевальне під час окупації Криму, лютий 2014 року. Фото: Facebook Віктор Гром
Валентина Самар: Полковник Олег Росляков, який до 2003 року служив в Чорноморському флоті і був тісно пов’язаний із «народним мером» Олексієм Чалим, був призначений начальником штабу самооборони Севастополя. В інтерв’ю він розповідав, як відбувався перехід українських військовослужбовців на бік РФ і хто цим займався. «Мы взаимодействовали через капитана первого ранга Андрея Николаевича Палия, он был нашим куратором… В каждом конкретном случае было по-разному, но схема была, скажем так, типовой: связывались по телефону, встречались где-то на нейтральной территории… в ходе переговоров командир давал согласие на переход на сторону народа. Мы звонили в штаб Черноморского флота. Капитан Палий посылал группу офицеров для согласования практических вопросов перехода».
Тобто коли самооборона нібито захоплювала наші кораблі, вже були домовленості з командирами — комусь гроші, комусь посади. Усі три командири корвета «Луцьк» воюють проти України. Згаданий Палій був ліквідований в Маріуполі в 2022 році, так і не дочекавшись звання контр-адмірала.
Влад Селезньов: Дані абсолютно чіткі. Основна посада Палія у складі Чорноморського флоту була замполіт — заступник командувача з політичної роботи. Очевидно, що він мав повноваження і доступ до першої особи ЧФ РФ і брав участь в ухваленні військових рішень. Тож рівень представництва був дуже потужний. Їхня діяльність щодо командирів українських частин та підрозділів відбувалась саме через бездіяльність і Служби безпеки України, контррозвідувальних структур, які мали би працювати з цими агентами, шпигунами і кураторами тих чи інших проєктів.
Валентина Самар: Давайте згадаємо випадки збройного спротиву підрозділів і екіпажів кораблів, які відмовлялись виконувати вимоги і ультиматуми ворога.
Влад Селезньов: Весь світ пам’ятає рух офіцерів та військовослужбовців Бельбекської авіаційної бригади на чолі з полковником Юлієм Мамчуром.
Пам’ятаємо запеклу боротьбу героїчних екіпажів мінного тральщика «Черкаси» та великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський». Як і героїчний спротив українських морпіхів, коли нашу військову частину штурмували за підтримки ударних вертольотів Ми-24. Пам’ятаємо запеклий бій між представниками 13-го фотограмметричного центру в Сімферополі, в результаті якого загинув прапорщик Сергій Кокурін, кілька наших військовослужбовців зазнали поранень.
Багато епізодів героїчного спротиву. Серед цього стосу подій особливо важливо пам’ятати героїчний спротив відносно невеликих підрозділів. Як то фахівців метрологічної служби в Євпаторії, які чинили спротив підрозділам кадирівських військ, які буквально вимагали від наших військових інженерів скласти зброю і перейти на сторону окупаційної влади. Навіть у таких важких умовах наші військовослужбовці зброю не склали — їх підрозділ штурмували. Звісно, пам’ятаємо захоплення у полон після атаки на командування Військово-Морських Сил нашого славного адмірала Сергія Гайдука, який тільки-но був призначений на посаду командувача ВМС. Пам’ятаємо захоплення у полон заступника командувача ВМС берегової оборони – начальника військ берегової оборони генерал-майора Ігоря Воронченка. Нині він працює на посаді головного військового інспектора ЗСУ. Таких прикладів дуже багато.
Захист військових містечок, де дислокувались наші підрозділи, точно не стали б загально відомими, якби не шалена підтримка наших медійників, які часто слугували блоком для зухвалих ворожих дій так званих «зелених чоловічків» — або російських спецпризначенців, або підрозділів російської 810-ї бригади морської піхоти та інших підрозділів, які від початку лютого 2014 року почали перекидати на територію Криму великими десантними кораблями.
Завдяки підтримці наших і західних медійників нам, особливо на початковому етапі, часто вдавалося гасити конфліктні ситуації, приборкувати алармістський настрій переодягнених «зелених чоловічків». Завдяки цьому ситуація певний час була під контролем. Потім ця ситуація була трансформована у нібито діяльність так званої «кримської самооборони». Вони не були обтяжені умовностями і діяли так само зухвало, як нині діють російські окупанти на окупованих територіях.
Але тоді в Криму це все було вперше. Було дуже важливо розуміти рівень підтримки вищого військово-політичного керівництва нашої держави. Адже тоді всі силовики, зокрема, пам’ятали втечу попереднього військово-політичного керівництва на чолі з Януковичем, вирували певні люстраційні процеси. Відсутність належної дієвої комунікаційної кампанії, відсутність чітких вказівок щодо дій українським військовослужбовцям і представникам силових структур Криму, в тому числі, призвело до того, що на материкову частину України вийшло набагато менше військовослужбовців, ніж могло би вийти на початку.
