«Все побудували, все було в достатку. Пришли «асвабадітелі», кажуть: «Где это вы столько наворовали?» І отак нас освободили…», – ділиться наболілим з нашими кореспондентами пан Віталій, житель села Білогірка, що на правобережжі Херсонщини. В цьому селі він провів усе життя, працював на землі, мав гарні заробітки та побудував тут чи не найкращий будинок… Але війна кардинально все змінила. Після приходу росіян від його домівки, як і від 95% будинків у Білогірці, залишились лише згарища, купи цегли і спогади про минуле, довоєнне буття. Зараз чоловік мешкає у Кривому Розі, але на кілька днів повернувся до Білогірки, аби допомогти відремонтувати хату своєму братові. Родичі Віталія збираються у розбомбленому селі зимувати, як і ще 6-7 інших сімей.
Загалом на правобережжі Херсонщини внаслідок бойових дій знищено або пошкоджено понад 22 тисячі об’єктів житлового фонду. Їх відновлення поступово триває завдяки як державним програмам, так і благодійними організаціям. До перших морозів, за інформацією Херсонської ОВА, вдалось відбудувати приблизно десяту частину зруйнованих росіянами осель. За інформацією обласної військової адміністрації, нині відновлено близько 2 418 приватних осель, з них 847 об’єктів були відремонтовані коштом партнерів з 15 областей згідно програми «Пліч-о-пліч», 762 за кошти волонтерів, ще 762 оселі були відновлені за кошти громад, за обласні кошти або завдяки суспільним програмам з видачі будівельних матеріалів та залученню добробатів.
Основною державною програмою, що дозволяє власникам пошкодженого житла отримати грошову компенсацію, стала «єВідновлення». Ця програма має три етапи. До грудня держава надавала кошти на ремонт та відновлення житла сумою до 200 та 500 тисяч гривень, а тепер почались виплати і тим херсонцям, помешкання яких зруйновані вщент. Це стосується насамперед таких сіл, як Білогірка, адже від більшості осель тут залишились лише стіни та фундамент.
Селяни, житло яких не підлягає відновленню, мають кілька варіантів на вибір. По-перше, це придбання нерухомості в іншому населеному пункті. Спеціальні комісії розраховують суму компенсації, виходячи із площі зруйнованих будинків, за формулою: 1 квадратний метр – 20 тисяч гривень. У підсумку постраждалі отримують сертифікат із зазначенням суми, на яку вони вони можуть самі знайти собі нову квартиру чи будинок. Від цього варіанту можна і відмовитись та почекати на виплату компенсації грошима, хоча цей процес триватиме дещо довше. На сьогодні 26 родин вже отримали виплати за повністю зруйноване житло.
Зруйновані будинки у Білогірці Фото: investigator.org.ua
Якщо все так просто і механізм працює, то чому ж пан Віталій та його брат змушені зараз самотужки здійснювати ремонт? Чи для них державні програми не діють? Відповідь проста: для участі у програмах з відновлення треба мати визначений правилами набір документів. Насамперед, щоб підтвердити право власності на зруйновану нерухомість, а в херсонських селах з цим велика проблема.
«Ми жили тут, як бур’ян – погоджується пан Віталій. – У нас не було документів на домівки, не було технічної документації на них. Зараз потроху це все робимо, але не вистачає часу». Білогірцям активно допомагають волонтери, але їх ресурсів вистачає лише на те, щоб підлатати дахи тих сімей, які залишились тут зимувати. Звичайно, без допомоги держави про повну відбудову не може бути й мови, але для цього людям треба нарешті почати жити за правилами і оформити документи на житло, але вони не знаходять для цього часу навіть коли вже настали холоди. Ось такий херсонський Уроборос.
Білогірка не єдине село, яке росіяни фактично перетворили на безлюдну пустку. На правобережжі є більше десяти населених пунктів, де проживає лише кілька осіб, а є й такі, що повністю спустіли. В одному з сіл у сусідній з Білогіркою громаді зараз постійно проживає лише одна родина. Ще кілька сімей іноді навідуються до своїх розбомблених будинків, але зимувати в них не збираються. Пані Людмила з чоловіком – єдині, хто залишився тут назовсім. Вона визнає: таку долю обрала для себе сама. Її односельці живуть у Кривому Розі та сусідніх селах, де вціліло більше житлового фонду. Людмилу ж доля біженки не влаштовує.
Пані Людмила Фото: investigator.org.ua
«Ну куди нам їхати? Нікому ми не потрібні, розумієте?! Ми виїжджали, були у Кривому Розі, але повернулись. Краще в своїй хаті, аніж десь на чужині!», – розповідає пані Людмила, не приховуючи емоцій. На самотність вона не скаржиться. Каже, що й раніше на спілкування з односельцями було мало часу – весь час забирає господарство та город. І навіть війна, окупація та обстріли росіян не змогли порушити цього споконвічного сільського укладу. Зараз Людмила разом з чоловіком вирощують кіз, є кури та інша сільська живність, тож особливо сумувати за спілкуванням з людьми цим одинакам не доводиться.
Людей тут не лякає відсутність крамниць і аптек, адже вони можуть практично всім забезпечити себе самі. Допомагають продуктами також гуманітарні організації, щоправда, до місця, де гуманітарку роздають, треба їхати 7 кілометрів на велосипеді. Коли ж дорогу розмиває, то зв’язок із зовнішнім світом тут втрачається зовсім. Щодо подальшої долі свого населеного пункту, останні, хто тут мешкає, розмірковують з великою часткою скепсису. Їхні сусіди вже обжились на нових місцях і повертатись сюди не збираються, навіть якщо держава допоможе їм відбудуватись. Залишитись робінзонами на безлюдному острові назавжди сім’я Людмили не боїться, поки є хоч і протікаючий, але власний дах над головою, вони будуть єдиним вогником життя у цьому вкритому туманом і памороззю селі.
Залишки села, в якому живе пані Людмила з чоловіком Фото: investigator.org.ua
Обласна влада, на свою чергу, обіцяє, що села-привиди з часом повернуться до свого колишнього стану. Велике сподівання тут покладають і на «єВідновлення», і на програму «Пліч-о-пліч», у ході якої інші регіони України надають Херсонщині своїх підрядників та будівельні матеріали. У тестовому режимі «Пліч-о-пліч» працювала в 26 населених пунктах. З початку наступного року цю геграфію буде розширено до понад 70-и. З оптимізмом думає про майбутнє і родина пана Віталія. Вони вірять у те, що їхні сусіди з часом повернуться, і у селі запанує минулий довоєнний лад. Саме оптимізм та безмежна любов до малої Батьківщини мають допомогти їм перезимувати і зустріти своїх земляків тут, у рідній Білогірці, вже навесні.
«Головне, що дали електрику, – каже пан Віталій, – а люди повернуться! Ось побачите – на весні почнуть повертатись. Білогірка буде жити! Головне, щоб закінчилась війна…».
У розумінні цих людей «весна» – поняття більше метафізичне, аніж календарне. Вона не обов’язково почнеться тут у березні чи травні, коли в Білогірці зацвітуть понівечені російськими снарядами дерева. «Весна» остаточно повернеться на ці вулиці, у ці будинки разом з їхніми мешканцями, що змушені були залишити Білогірку і ще десятки сіл Херсонської області, рятуючись від росіян.
