До селища Іванівка Генічеського району Херсонщини російські окупанти вдерлися в перший місяць окупації 2022 року. Спочатку вони тут мародерили, а потім почали примушувати до співпраці Віктора Дебелого, голову Іванівської громади.
Попервах тиснули на нього «лагідно». Коли ж стало зрозуміло, що чекати більше вони не будуть і вже готуються до його викрадення, Дебелому вдалося швидко виїхати на підконтрольну українську територію. Згодом він очолив новостворену Іванівську селищну військову адміністрацію.
Як відбувалося захоплення Іванівської громади, яку роль у цьому відіграли місцеві колаборанти і яку зараз допомогу надає селищна військова адміністрація своїм землякам, Віктор Дебелий розповів Центру журналістських розслідувань.
«Орки сплутали Агаймани з Іванівкою і шукали там голову»
У березні 2022 року російські окупанти встановили свої блокпости на трасі М14 Одеса – Мелітополь – Новоазовськ, найближчий з яких стояв в 12 кілометрах від Іванівки. Знаю, що вони стояли ще в Нижніх Торгаях, Степному і далі до самої Каховки. Всі блокпости на ділянці між Каховкою і Мелітополем курували «ДНРівці».
Самі вони заїжджали і до нас у селище, мародерили: цигарки забирали, то ще щось. Займалися натуральним рекетом. Вони вдиралися до нашої пожежної частини, повивозили якесь майно у рятувальників, а у відділенні поліції вкрали поламані машини, які хлопці не могли забрати з собою під час евакуації. До речі, всі наші рятувальники виїхали на підконтрольну українську територію і більшість із них зараз працює на звільненій частині Херсонщини. З поліцейських лише одиниці залишились в окупації, більшість з них теж продовжують свою роботу у вільній Україні.
Після «ДНРівців» – на початку квітня 2022 року – прийшла Росгвардія. Причому, вони сплутали село Агаймани з Іванівкою і спочатку приїхали туди. Агаймани – доволі велике село, в якому при Союзі було два совхоза – «Іванівській» і «Агайманський». Мабуть, орки вирішили, що це і є центр громади та з купою військової техніки під’їхали до Агайманського старостату питати, де тут селищний голова. Староста до них під’їхав, росіяни зрозуміли свою помилку і сказали, що будуть їхати до мене. Але під’їхали вони кількома днями пізніше.
«Росіяни сказали зняти українські прапори, але я відмовився»
Коли росгвардійці приїхали до нас, я разом зі своїми заступниками знаходився у себе в кабінеті. Старшим у росіян був Алєксєй (Алєксєй Ощєпков, командир 15-го окремого загону спецпризначення «Вятич» федеральної служби військ Національної гвардії РФ, – прим. автора). З ним був замполіт Ібрагімович – так його по-батькові, і ще купа людей в масках з автоматами. Я попросив усіх, хто з автоматами, вийти за двері. Вони послухались.
Зі слів росгвардійців я зрозумів, що спочатку вони «відпрацювали» Каланчацьку і Мирненську громади Скадовського району, тероризували там посадовців і їхніх рідних. Алєксєй пожалівся мені на голову Каланчацької громади, яка «сяка-така» виїхала з окупації. Згадував Алєксєй і Олексія Фаустова, голову Чаплинської громади Каховського району: мовляв, який він молодець, що це саме він рекомендував їм під’їхати до Іванівки, що тут «гарні господарники працюють, з ними можна працювати».
А у нас на той момент усюди висіли українські прапори, вся наша державна символіка. Росіяни сказали нам усе це зняти. «Уберите флаг, сложите его аккуратно и положите где-то», – сказали так. Я відмовився, пояснив, що ми живемо в Україні і що не бачу жодної потреби прибирати державну символіку. Алєксєй не заперечував.
Метою їхнього візиту було примусити нас роздавати російську «гуманітарку», яку вони збиралися наступного дня завезти до Іванівки. Я сказав, що потреби в цьому немає, бо у нас громада аграрна, люди всім забезпечені, працюють пекарні. «Роздавати вашу «гуманітарку» я не буду і людей своїх не посилатиму. Якщо у вас є зброя і сила – ви можете це самі робити», – заявив я їм. А сам переживав, що – все, зараз за цю відмову почнуть нас тероризувати.
Та обійшлося. Наступного дня ми побачили як машини з російською «гуманітаркою» через Іванівку їдуть з Генічеська на Нижні Сірогози. Пізніше, звісно, окупанти почали завозити і до нас свої подачки.
«Доїхавши до Мелітополя, я собі не вірив, що зміг вирватися з Херсонщини»
Днів десять про Алєксєя нічого не було чути. Потім він знову явився і сказав, що завтра до нас прибудуть кореспонденти, знімати сюжет про те, що Росія це добре і що я обов’язково маю взяти в цьому участь. Я знов відмовився. А сам собі думаю: ну, після такого мене вже точно загребуть. Тим більше, на той момент я знав про викрадених інших голів громад Херсонщини.
Що мені робити, я не знав. Став дзвонити Геннадію Лагуті, голові Херсонської облдержадміністрації, голові Генічеської райдержадміністрації – ніхто не бере слухавку. Додзвонився до Юрія Соболевського, першого заступника голови Херсонської облради, питаю його поради. Він відповів, щоб я в жодному разі не брав участі у зйомках окупантів і що мені варто негайно виїжджати з окупації.
Але окупанти мене знову залишили в спокої. Алєксєй знову приїхав до мене вже на початку травня 2022 року і сказав, що вони збираються проводити 9 травня в Іванівці парад до «дня побєди», з військовою технікою, дітьми. Я знову заперечив, що ми проводимо заходи 8 травня, у нас це називається Днем пам’яті та примирення. А собі думаю: тепер точно від мене не відчепляться. Я знову поговорив з Юрієм Соболевським і він вкотре порадив мені негайно виїжджати на підконтрольну українську територію.
5 травня мене попередили, що наступного дня окупанти можуть мене схопити. Але я спочатку знову не повірив. 6 травня вийшов на роботу, встиг віддати підлеглим заздалегідь зняте відео як я кладу квіти до нашого пам’ятника загиблим у Другій світовій війні – потім його виставляли в соцмережах, коли мене вже не було в Іванівці. Згодом мені повідомили, що до Іванівки зайшли дві колони з двох десятків одиниць військової техніки, і всі вони прямують до центру, до селищної ради.
Я швиденько сів у свою машину і попросив одного з наших старост допомогти мені виїхати в сторону Мелітополя. Я знав, що на деяких російських блокпостах на мене є «орієнтування». Староста їхав своєю машиною попереду і казав яка там обстановка, чи стоять десь росіяни. Коли ми трохи від’їхали, я його попросив з’їздити до мене додому, в село Шотівку, підвезти трохи грошей і одягу, бо у мене з собою нічого взагалі не було. Він з’їздив, сказавши моїй дружині нічого у нього не запитувати. Так полями, через степові села мені вдалося виїхати до Мелітополя. Дорогою я не натрапив на жодний блокпост, ніхто не вимагав мене показати паспорт.
У Мелітополі я провів три дні, щодня змінюючи квартири. Я собі не вірив, що зміг вирватися з Херсонської області. Але їхати далі самостійно не ризикнув і звернувся до перевізника, якого довелося чекати три дні. Зрештою сів за кермо і з колоною машин виїхав через Василівку до Запоріжжя. Я мав при собі документи, що нібито важкохворий і мені треба їхати на операцію. Але окупанти спитали мої документи лише один раз у Василівці.
«Именем Российской Федерации у вас больше ничего нет»
Поки я виїжджав з Іванівки 6 травня окупанти заїхали до селищної ради, а мене вже там не було. Вони мене всюди шукали. В селищі були «діячі», які підказували, де я можу бути. Коли староста вже встиг взяти у мене вдома мої речі, туди під’їхали і орки з автоматами. Стали все переривати, питати дружину, де я. Син Олексій дізнався про це, примчався до матері… Добре, що вони нічого їй не зробили… Льоша б цього не витримав…
Але Олексія вони забрали. Забрали у нього всі гроші, які знайшли в його машині. А як побачили плитоноску для бронежилета, яку я десь там поклав, окупанти зовсім збісилися. Почали бити сина, забрали його до поліції. Йому відбили нирки, він потім три дні мочився кров’ю. Коли Льошу відпускали, то спитали, де зараз я. А він: «Мабуть, виїхав».
Потім Олексія ще довго тероризували, буквально кожного дня. Їде він машиною на фазенду – росгвардійці його зупиняють, тичуть пальцем: «Це – мера син». Потім окупанти захопили мій будинок у Шотівці, поселилися в ньому, все розмародерили.
До цього був причетний голова окупаційної адміністрації Іванівки Олександр Васалатий. Він приїхав до моєї дружини і сказав: «Именем Российской Федерации у вас больше ничего нет». Сам Васалатий з «цікавої» родини, його родич Олександр Васалатий сидить довічно у тюрмі за вбивство і розбій (мова про рідного дядька тодішнього гауляйтера Іванівки. Сам гауляйтер довгий час жив у Криму і втік звідти за кілька років до повномасштабної війни, бо за численні афери за нього взялася окупаційна поліція півострова. Олександр Васалатий відомий на Херсонщині тим, що займався розповсюдженням наркотиків, заховуючи їх у «закладках», – прим. автора).
Я переконаний, що Васалатий відігравав у окупантів далеко не останню роль. Він і вся його команда – це банальні бандити, яких цікавить лише грабіж, рекет і знущання над людьми. Гауляйтер був головним у цих бандюків. Коли прийшли росіяни, вони вже могли не ховатися і відкрито займалися «травкою», розповсюджували наркотики. Вони вимагали від фермерів сплачувати їм дань. Так і казали їм: «Ви ж податки не платите, тож несіть нам завтра 100 тисяч гривень».
«Блендамед», фермер Деркач і інші зрадники
Серед головних колаборантів там поліцай «Блендамед» – Віталій Ляшко. Своє прізвисько він отримав, коли в Мелітополі в одному із супермаркетів він попався на крадіжці шампуню і кількох тюбиків зубної пасти. Я тоді ще заступався за нього, а воно так мені «віддячило».
З окупантами тісно співпрацює Євген Горєлов, голова фермерського господарства «Таврія-лан» і Деркач Володимир Андрійович, голова і власник ФГ «Урожай-ІІ» і ПП «Курортний комплекс «Таврія», що зареєстровані в селі Нововасилівка Іванівської громади. Деркач – рідний брат іншого відомого аграрного бізнесмена Віктора Деркача, депутата Херсонської обласної ради від партії Ігоря Колихаєва «Нам тут жити!»
Володимир Деркач – людина Володимира Сальдо, гауляйтера Херсонщини. Йому дали «відмашку» грабувати все, що можна – він віджимав техніку, землю, врожай. Він основний «зернотрейдер» в нашій захопленій громаді. Деркач із окупантами розграбували й господарство мого сина. Все майно, всю нову техніку все відібрали і привласнили собі.
Втім, за останньою інформацією, у Деркача зараз справи не дуже. Нібито окупанти влаштували у нього вдома і в конторі обшуки. Кажуть, що нібито ФГ «Урожай-ІІ» у Деркача вже хтось «віджав», і що робота господарства паралізована. Але не знаю, наскільки це справді так.
Після того як я виїхав з окупації росіяни продовжили тероризувати людей, катували кількох старост, забирали інших хлопців, шукали якусь зброю. Але ні в кого нічого так і не знайшли.
Практично всі співробітники Іванівської селищної ради виїхали з окупації, ніхто з них не перейшов на бік ворога. Через це орки більше року не могли відкрити жодної школи, жодного дитсадка – ніхто не йшов з ними на співпрацю. Потім їм вдалося знайти потрібний персонал, але всі вони були випадкові люди, без освіти. На жаль, з самого початку співпрацює з ворогом директорка нашої лікарні Наталія Братищенко.
Одна з наших старост не захотіла виїжджати з окупації, тому я з нею припинив трудові відносини. Була інформація, що вона могла співпрацювати з росіянами, але доказів я не мав. Однак таким чином вирішив себе підстрахувати. Якщо держава визнає, що я неправомірно припинив з нею відносини – я вибачусь. Якщо ж ні, і вона дійсно працювала з окупантами, то моя совість буде чистою, що я не платив їй гроші з бюджету.
«З мешканцями громади ми спілкуємося постійно»
З мешканцями нашої громади ми підтримуємо тісний зв’язок. Зараз у Кривому Розі спільними зусиллями Іванівської селищної військової адміністрації, Голопристанської, Хрестівської і Чаплинської громад створений хаб. Чи не найбільше ми приймаємо в ньому людей з Бериславського району Херсонщини, бо зараз переважно саме звідти виїжджають до Кривого Рогу, рятуючись від постійних обстрілів. У нас працюють психологи, юристи, ми постійно спілкуємося з людьми.
У нас відновив роботу ЦНАП, він зараз базується у Миколаєві, але в разі потреби працівник виїжджає до Херсона, Кривого Рога. Багато звертаються онлайн. Також працює відділ освіти, служба у справах дітей та інші структурні підрозділи.
Через припинення фінансування Національною службою здоров’я України ми маємо, як і всі тимчасово окуповані громади, проблеми з виплатою заробітної плати в нашому селищному центрі первинної медико-санітарної допомоги. Ми звертаємось куди тільки можна по допомогу. Адже якщо ми зараз не підтримаємо наших медиків, то вони всі поступово влаштуються на роботу десь у Кривому Розі або в інших містах і вже навряд чи повернуться до Іванівки після звільнення. Але ми дуже сподіваємося, що вони все ж таки працюватимуть у нашій громаді.