Однією з найбільш вражаючих історій під час свого перебування у полоні в сумновідомій катівні Нової Каховки військовий медик Юрій Армаш назвав те, що сталося з місцевим мешканцем Олександром. В інтерв’ю ЦЖР Юрій розповідав, як російські військові катували цього чоловіка, витягуючи з його рук вени сталевим дротом.
Полонений медик надавав посильну допомогу Олександру і наполягав на тому, щоб окупанти передали його до рук професійних хірургів. «Усе, що я міг – це лише перев’язати йому руку. Подивитись, щоб там не гнило, прочистити, але не зашивати. Та й не було чим це робити», – згадував Юрій.
Під час свого полону Юрій Армаш врятував багато життів. І завдяки нашій публікації йому вдалося згодом знайти багатьох із тих, кого він зустрів і кому допоміг у російській катівні.
Після виходу цього інтерв’ю з редакцією ЦЖР зв’язався Олександр з Нової Каховки, про якого він згадував. Чоловік розповів, що працює на міському водоканалі і що окупанти справді жорстоко катували його та довели до відчаю і до спроби самогубства. Як виявилось, Юрій Армаш не знав і не міг знати, що насправді з ним тоді сталось.
Центр журналістських розслідувань публікує історію Олександра. На прохання чоловіка ми не розкриваємо його прізвища і не оприлюднюємо його фото.
Колаборант Віталій Гура, гауляйтер Нової Каховки, вітає комунальників окупованого міста зі святом, березень 2024 року. Фото з соцмереж
«Росіяни з перших днів почали вбивати людей, їх було як мурах»
Вранці 24 лютого 2022 року першою від сильних вибухів прокинулась моя дружина, і сказала: «Прокидайся, Сашка!» Спросоння я сказав, що, може, то газ десь просто вибухнув. Якраз уже світало. Я встав, відкрив вікно і почув ще один сильний вибух. «Ні, – кажу, – це не газ. Це Путлєр прийшов». Всі люди повибігали на вулицю, з дітками маленькими. Я своїм сказав: поїдемо зараз до мене у водоканал, там хоч є укриття. Думали ж тоді як – побомблять трохи, постріляють і все закінчиться.
Вранці я проїжджав біля військкомату і побачив там велику чергу. Зупинився спитати у хлопців, що до чого. Але ніхто нічого не знав. Вирішив: повертатимусь назад, ще раз спитаю. Але за деякий час там уже нікого не було. Військкомат був зачинений.
Я не розумів, що треба робити. За містом, у районі Каховської ГЕС було чути рух техніки. Я вирішив на велосипеді під’їхати до Дніпра і подивитися, що там відбувається. Під’їхав на «банки» (район узбережжя в Новій Каховці, – прим. автора) десь після дев’ятої ранку і побачив, що через Каховську ГЕС суне військова техніка з літерами Z. Придивився до однієї з башт Каховського шлюзу і помітив на ній російський триколор. Ще й літаки якісь летіли. Я зрозумів, що окупанти вже тут.
Російський окупант біля Каховської ГЕС, весна 2022 року. Фото: OLGA MALTSEVA/AFP
Я поїхав на роботу, забрав дружину додому і після цього в місті все завмерло. Тиша стояла моторошна. Не вірилось, що це відбувається з нами тут і зараз.
Ввечері почались сильні обстріли. Вже потім ми дізналися, що між Козацьким і Шиловою балкою був страшний бій. Ми з сусідами побігли до підвалу в сусідній п’ятиповерхівці. Людей, дітей там було багато. Всім було страшно. Мене від стресу постійно нудило. Ми прожили в тому підвалі з тиждень і лише потім повернулися додому.
В перший тиждень росіяни вбивали людей. Я почув, що вони вбили водія нашої службової машини. Він віз двох працівників водоканалу, на дорогу вийшли російські автоматники і розстріляли машину. Пасажири миттєво нахилилися, а водій не встиг. Поранені пасажири довго просиділи в машині, поки хтось не викликав швидку і не попросив росіян забрати тіло. А ті навіть не побачили, що там ще хтось живий залишився.
В березні я вийшов на роботу, нам дали пропуск з зображенням російського прапору для проїзду на службовій машині. Так ми їздили по місту, а ось вибиратися за місто було небезпечно. Могли розстріляти. Росіяни поставили блокпости на кожному перехресті, на центральному проспекті Дніпровському. Їх було як мурах.
6 березня я, як і багато мешканців міста, взяв участь у мирному протесті проти окупації. Потім я чув, що росіяни когось затримують. У квітні я зустрів свого знайомого, відомого місцевого активіста, який був у них у полоні. Він мене запевнив, що оскільки я не військовий і не «правосєк», то можу не боятися. Я розслабився і продовжував, як міг, жити далі.
Мирний протест проти окупації в Новій Каховці 6 березня 2022 року. Фото: Нова Каховка.City
«Мені пригрозили, що всіх моїх рідних кинуть на підвал і вб’ють, а потім мене закопають»
16 квітня 2022 року за мною приїхали. Був вихідний день. Ми з дружиною пили чай на кухні і почули шум у дворі. Я глянув у вікно – там техніка: «Урал», якийсь «УАЗик» і солдати стоять. Пішов глянути у вікно з іншого боку будинку, а там усе очеплено: БТР і теж солдати з автоматами.
Згодом чую стук у двері. Я відкрив, мене тут же збивають з ніг і кидають обличчям донизу. Вони всі в масках. Спитали моє прізвище. Я відповів. «А, значит, правильно». Сказали, якщо знайдуть у мене зброю, то підірвуть будинок. Все перевірили і потім хтось із них комусь телефонує: «Всё чисто». У відповідь хтось каже: «Давай его сюда». Серце у мене захлопнулось.
Наказали одягнутись і спитали, де ключі від машини. Я відповів: у гаражі. Мені натягли кайданки на руки і повели до гаража. Там теж усе перевірили. Зав’язали очі скотчем, посадили в машину і комусь сказали: «Принимай правосека!» Потім кудись повезли. Спочатку, як мені здалось, до села Райське. Дорогою ще когось забирали. Мене били електрошокером.
Я кілька разів «потухав». Потім мене ніби вивели з машини і я почув як вони перезаряджають автомати та – постріл. І одразу тиша. Я підняв голову, хотів небо побачити. Думав, що то вже остання моя весна. Загавкали собаки, закричали півні – схоже, ми дійсно були в якомусь селі. Але вбивати мене не стали. Завели до якогось підвалу, посадили там на лавку – таку як у дуже старих кінотеатрах. Я просидів на ній 2-3 години.
Від холоду мене всього теліпало. Потім я почув, що хтось прийшов, мене пересадили до столу і почався «допит». Попередили: якщо я хоча б на півслова їм збрешу, то мене відправлять у концтабори. І додали: «Но правосеки туда не доезжают». У розмові вони згадали моє прізвисько, про яке мало хто знав. Я зрозумів, що про мене їм відомо багато чого.
Після «допиту» мене пересадили до вікна, прив’язали кайданками до здорової батареї. Мене досі всього колотило. Під табуреткою я помітив багато перерізаних пластикових стяжок. Напевно, тут ще когось до мене тримали. Коли я згодом попросився в туалет, то один із солдатів сказав іншому: «Давай этого правосека собакам скормим?» А той йому відповів: «Та нет, я ему пальцы лучше переламаю. Он же музыкант». Напевно, вони у мене вдома побачили синтезатор і вирішили, що я на ньому граю.
Після повернення з туалету мене знову прикували і так сильно затягнули кайданки, що моя рука почала синіти.
Через деякий час мене вивели, посадили в машину і кудись повезли. Мої очі досі були зав’язані, але я помітив, що мене привезли до внутрішнього двору Новокаховської міськради. Там далі мене «допитували». Найбільше їх цікавило знесення пам’ятника Лєніну в Бериславі 25 червня 2015 року. Я був тоді на цьому присутній, випадково там опинився, тож росіяни сказали, що мені капець, бо я не розповів їм про цю історію з Лєніним.
Знесення пам’ятника Лєніну в Бериславі, 25 червня 2015 року. Фото з соцмереж
Згодом вони вийшли з машини, прибігли якісь чоловіки в чорній формі, стали викручувати мені руки, витягувати у двір і кричати: «Правосек долбаный!» Я сказав, що хочу в туалет, а вони: «Сейчас ты и без туалета обоссышься».
Спустили мене до якогось підвалу, кинули мене там на коліна і почали лупити. Перший удар – у потилицю. Били чи то ногою, чи то вогнегасником, обмотаним чимось м’яким. Удар був такий, що я думав – очі випадуть. Я втратив свідомість. А коли отямився, то відчув, що мене підвісили і почув хрускіт у хребті. Вони побачили, що я почав рухатися і скинули мене на підлогу.
Били сильно – по нирках, печінці, по вухах, по всьому тілу. І кричали мені: «Слава Україні!» Поки я був при свідомості, питали де теща моя живе, погрожували, що поїдуть зараз за моєю дружиною. Пригрозили, що завтра мене катуватимуть електрострумом, усіх моїх рідних кинуть на підвал і вб’ють, а потім мене закопають. Для мене це стало останньою краплею, мене «запаяло» тоді конкретно. Я перестав себе контролювати. А далі я відчув сильний удар по спині чимось важким і мене вирубило.
Російські окупанти у дворі Новокаховської міської ради, 6 березня 2022 року. Фото: Нова Каховка.City
«Медсестри мені сказали: «Тобі ще рано помирати. Не вір їм. Дружину твою вони не забрали»
Прийшов я до тями в якомусь підвальчику. Намацав рукам, що знаходжусь у камері десь 2,5 на 1,5 метри. Там було темно, але виявилось, що я просто на деякий час втратив зір. Я це зрозумів, коли до мене зайшов якийсь солдат і спитав, чи вимкнути світло. Я попросив світло залишити, а сам нічого не бачу. Солдат закрив двері і мене знову вирубило.
Коли я прокинувся, то крізь скотч на очах побачив світло. Тут зайшов один хлопець, худенький, років біля 20 максимум. Подав мені тарілку з гречкою, рибою і чай. Мене нудило, у вухах свистіло, я ледве чув, що він мені каже. Я поставив ту тарілку в куток і роздивився на підлозі дерев’яний піддон як у душовій кабіні.
Досить довго мене ніхто не чіпав. Потім вдруге прийшов той хлопець з тарілкою, побачив, що я до першої не торкнувся і сказав: «Дядьку, поїж будь ласка!» Я відмовився, сказав, що буду спати. А сам уже вирішив накласти на себе руки. Довго вагався… Але сама лише думка про те, що вони схопили мою дружину і кинули її на підвал повертала мене знову і знову до такого рішення. Я подумав: якщо мене не стане, її та інших рідних відпустять і нічого їм не зроблять.
У камері висів дріт, я його за кілька підходів зав’язав, але затягнути зашморг так і не зміг. Просто зробив собі боляче, а більше нічого не виходило. Тоді я згадав про ключі від гаража і ліки в своїй кишені – нітрогліцерин. Я його ковтнув, усе що знайшов, запив водою – у камері стояло півпляшки. Я чекав, але нічого не відбувалось: я ніяк не потухаю. Розігнув кільце з ключів у тоненький сталевий дріт, втикнув його у розетку, а струму там немає. Для мене вже страшнішою за смерть стала думка, що у мене нічого не вийде. Що я виживу.
Я почав тим розігнутим кільцем різати і пробувати витягувати собі вени. Нічого не виходило: воно просто дерло мені шкіру, ламалось… Зрештою, одну вену відкрив, другу… Витекла калюжа крові.
Мене налякало, що хтось може зайти, все побачить і мене почнуть відкачувати. Щоб приховати всі сліди, я став пити свою кров. Не знаю, скільки я її випив… Спочатку мене вивертало, але я продовжував відсмоктувати, скільки зміг. Коли вже почало мерехтіти в очах і я не міг поворушити ногами і руками, то з останніх сил надряпав на стіні для дружини: «Квіточка, пробач!» І поруч написав цим бовдурам, що я не правосек. Це я ще пам’ятаю…
Захоплена будівля відділу поліції в Новій Каховці – одна з найбільш сумновідомих російських катівень на Херсонщині. Фото: соцмережі
Навіщо я це зробив? Я не знаю. Кров текла… Я думав, що зможу накрити її піддоном, але сил підняти його не було. Та й зливу під піддоном усе одно не було, витекти їй не було куди… І тут знову той хлопець зайшов і питає: «Дядьку, як ти тут? Їсти не надумав?» Я ж роблю вигляд, що сплю. Він пішов, нічого не помітив. Фух. А в мене в очах усе замерехтіло, пам’ятаю, що вже лежав, булькав носом у крові, не міг голову підняти…
Прийшов до тями вже в лікарні. Не знаю, коли вони мене знайшли. Жінки в палаті потім питали, що це я накоїв – їм російські солдати про все розповіли. Пов’язки на очах у мене вже не було. Мені ставили крапельниці… Залетів лікар і наказав, щоб мене швидко доставили в реанімацію. Пам’ятаю, що мене тоді всього трусило, від холоду…
Лікар сказав потім, що мені пощастило, бо я тренований і мав підвищений гемоглобін. Хірург зашив мені руку, медсестри накрила мене чотирма ковдрами, щоб я зігрівся. Вони сказали: «Тобі ще рано помирати. Не вір їм. Дружину твою вони не забрали». Але я нікому не вірив. Я не думав, що окупанти могли мені набрехати. А в самого був страх від того, що мене можуть знову забрати до тієї катівні.
Я попросив дівчат у лікарні набрати мою дружину, переконатися, що з нею все в порядку, але так і не зміг згадати її номер. Вранці наступного дня за мною зайшли двоє конвоїрів. Йти я не міг, тому вони взяли мене під руки і потихеньку вивели. Відвезли до будівлі поліції, до цього гестапо. Там на вході якісь солдати чукотської зовнішності стояли, вивертали кишені, витягали шнурки з кросівок, відібрали залишки ліків, ключі. І відвели мене до кабінету над паспортним столом, на другому поверсі. Прив’язали там кайданками до підвіски, яка батарею тримає. А самого в голові не полишає ідея втекти, або зробити так, щоб мене вбили. І ще постійно стояла перед очима картина, що моя дружина у них там зараз на підвалі і як нас разом катуватимуть. Це був жах. Я думав: краще вже смерть. Краще померти, ніж бути у них рабом.
Так я просидів там два тижні. Вони загубили ключ від кайданів, лише потім їх знайшли. Замість туалету мені приносили баклажку.
Пам’ятаю, в один із днів у росіян відбулась ротація. Вони ходили в масках по коридорах і просили дати їм полонених на розтерзання. Крики там стояли нелюдські. Згодом я дізнався, що мене забирали росгвардійці, потім передали солдатам, а ті – ФСБшникам. Ще там у катівні знаходилась військова поліція.
Поки мене тримали, конвоїри приносили і вмовляли поїсти. Я не їв, лише пив воду. Потім приносити їжу перестали.
Іноді до мене приходили і лякали концтабором, судом, Кримом, Луганськом: «Но ты не доживешь. Тебя там убьют». Натякали, щоб я погодився на них працювати, типу як стукачем. Я мовчав. Їх бісило, що я нічого не відповідаю.
«Вибори президента Путіна» в Новій Каховці, березень 2024 року. Фото з соцмереж
«Росіяни обіцяли прив’язати до наших з дружиною ніг по гранаті і підірвати»
Тим часом моя порізана рука почала гнити. Я нагадав конвоїрам слова лікаря, що мене треба привезти на перев’язку на другий день. Але вони махнули рукою. І згодом привели до мене Юру Армаша, в цивільному одязі. Спочатку я йому не довіряв, думав, що це якась підсадна качка. А потім згадав, що бачив його там раніше і зрозумів, що він – наш.
Юра мені перев’язав руку, у них тоді ще були якісь медикаменти. Він розповів, що його схопили на блокпосту. Він був дуже позитивний. Спитав, за що мене взяли. Я розповів про погрози концтаборами і судами. Юра мене заспокоїв, сказав не слухати їх. Мені аж легше стало.
Але думка про дружину не виходила з моєї голови. Та виявилося, що росіяни мене, дійсно, надурили. Дівчата з лікарні були праві.
Якось Юра прийшов мене перев’язувати, а я у вікно дивлюсь. Бачу: люди якісь там на вулиці ходять. І тут помітив: курточка якась знайома. Довго очей з неї не зводив, вона там довго стояла. Згодом зрозумів, що то ж моя дружина з тещою. Я був у такому шоці, що словами не передати. Я одразу ж поставив перед собою мету – вижити, вийти звідси за будь-яку ціну.
А тут ще хлопці спитали мене, що я там так роздивляюсь. Кажу: здається, жінку свою побачив. А вони: «Звісно, що жінку. Хто ж передачі тобі приносить? На вікні пакет від кого?» Цей пакет ледь не тиждень там уже лежав, з моїм одягом, я уваги на нього не звертав. Як я зрадів! І зрозумів, що росіяни мене надурили. Тут же за стінкою знову почулися крики: когось почали катувати. У голові запаморочилось, серце прихопило…
Одного вечора мені стало дуже зле. Юрка прийшов перев’язку зробити, ліки якісь приніс. Але мені нічого не допомагало. Пам’ятаю, росіяни якісь вареники мені принесли, я їх не їв, віддав Юркові. Втратив свідомість. До тями прийшов на підлозі. Хлопці мене намагалися якось реанімувати: казали, у мене серце зупинилось. Як трохи повернулася свідомість, конвоїри наказали мене знову прив’язати до батареї.
Юрій Армаш. Фото з сімейного архіву
Наступного ранку до мене зайшов ФСБшник з автоматом. І каже: «Ну всё, ты тут насиделся». Я подумав, що мене зараз виведуть у двір і розстріляють. А він – ні: «Мы тебя сейчас снимем на видео. Ты расскажешь как Ленина скидывал, как познакомился с друзьями из «Правого сектора», как не любишь Украину. Согласен?» Я розумів, що мені треба звідси вийти, тому кивнув.
Мене провели до камери, там уже був якийсь «журналіст», росіянин, з чистим таким говором російським і ще ФСБшники. «Журналіст» питав мене як я ставлюсь до російського прапора і до їхньої присутності в Новій Каховці. На цих питаннях я згадав, як вони погрожували мені за погане ставлення до їхнього прапора і до їхнього «дня победы» 9 травня. Вони обіцяли прив’язати до наших з дружиною ніг по гранаті і підірвати.
Я намагався якось викручуватись. Приміром, питали мене про блокпости біля Каховської ГЕС, які з’явилися там у 2014 році: чи були там прапори «Правого сектору»? Я відповів, що не пам’ятаю, бо багато вже років пройшло. «Як я ставлюсь до того, що тут буде Росія?» Кажу: якщо все буде за «кримським сценарієм», без великих жертв, то хай буде. Про Зеленського питали. Я відповів нейтрально: ну вибрали його і вибрали. Поки не ясно, що він за президент.
Мої відповіді їх не дуже влаштовували. Вони хотіли, щоб я був більш радикальний. А коли «інтерв’ю» закінчилось, «журналіст» запитав мене, скільки зі сказаного мною було правдою. Я відповів: ну, десь на 90%. А сам був переконаний, що мене після цього запису точно вб’ють.
Потім мене завели до іншого кабінету і стали погрожувати відправити мене в окопи, щоб я на них працював і щоб не намагався виїхати з міста. Примусили написати заяву, що я буду дотримуватися російського законодавства. І ще підписав один документ, тексту якого я не пам’ятаю – щось чи то про російський паспорт, чи то про те, що я не виїзний. Вони передивилися ці папери і сказали, щоб я кожного ранку ходив до них відмічатися, а потім міг йти на роботу. Я зрозумів, що зараз вийду на свободу.
Коли мене виводили на вулицю, то не міг йти сам, тримався за парканчик. Побачив, що на блокпосту стоять дружина з тещею. Вони мене помітили і – в сльози. Чукчі чи буряти, які там стояли, були якісь перелякані. Виявилось, що моя теща на них накричала. А вони їй відповіли, що як тільки їхні контракти закінчаться, то одразу ж підуть з армії, бо не можуть вже чути жахливі крики закатованих людей.
Такими фото окупанти ілюструють свою турботу про порядок у Новій Каховці, березень 2024 року
«Не стоит тебе приходить. Забудь сюда дорогу!»
Відпустили мене з катівні наприкінці квітня 2022 року. Вже потім я зрозумів, що росіяни просто не хотіли, щоб я у них помер у полоні, бо до цього йшло.
Наступні дні я кожного ранку приходив до поліції відмічатися у окупантів. Дорогою від них ходив на процедури до лікарні. Мене супроводжувала дружина, бо самостійно я не міг повноцінно пересуватися.
Десь 21 чи 22 травня 2022 року я прийшов до них востаннє. Вже на блокпосту і на вході до поліції помітив, що там стоять якісь інші солдати. Вони до мене причепились: чого я до них приперся? Я відповів, що ви ж мені самі наказали ходити відмічатись кожного дня. А вони: «Не стоит тебе приходить. Забудь сюда дорогу!» Я спочатку не повірив, ще кілька днів туди підходив, але до мене вже ніхто так і не вийшов.
Тим часом дружина мене вмовляла виїжджати. Я боявся: був впевнений, що мене не випустять. Але дружина моніторила всі телеграм-канали, вивчала інформацію про виїзд і наполягала, що зараз на російських блокпостах ніхто таких як ми не перевіряє і ніяких баз у росіян ще немає. Зрештою, я наважився і 12 липня 2022 року ми виїхали з Нової Каховки власною машиною. Тоді якраз був приліт по великому складу боєприпасів окупантів, бахкало до ранку по всьому місту.
Олександр і Юрій Армаш (у центрі) на зустрічі в студії СТБ. Скріншот відео
Після того як ми виїхали на підконтрольну українську територію, здоров’я моє погіршилось. Мене тут ніби «наздогнало», тремтіли руки. Я обстежився в лікарні, мені сказали, що я переніс інфаркт і контузію. Мені важко підніматися по сходах, їздити на велосипеді. Довго лікувався у психолога.
Рятували мене навушники і музика, я ж раніше діджеєм був. Музика мене трохи відволікала. А ось нога досі не пройшла, пальців трохи не відчуваю. Та головне, що психологічно було дуже важко це пережити. Не думав я, що росіяни можуть бути такими скотами і подібне робити з мирними людьми.
Такого вже не забудеш ніколи.
