«Где взрывчатка, которой вы собирались подорвать Каховскую ГЭС?» Історія полону АТОвця з Нової Каховки Дмитра Маркова

З перших днів повномасштабного вторгнення російські окупанти почали переслідувати, викрадати і катувати українців. В особливій зоні ризику опинилися учасники АТО і ООС, які з різних причин залишились на тимчасово окупованій території. 

46-річний Дмитро Марков – один із потерпілих від злочинних дій окупантів. Він потрапив до АТО у першій хвилі мобілізації навесні 2014 року. Після своєї демобілізації в 2016 році очолив у рідній Новій Каховці громадську організацію «Учасників бойових дій та ветеранів АТО «Біла стріла», метою якої було надання допомоги учасникам АТО і членам їх сімей. 

15 квітня 2022 року окупанти викрали Дмитра Маркова з квартири в Новій Каховці, в якій він переховувався разом із другом і відпустили лише після місяця катувань. Після того він зміг виїхати на підконтрольну українську територію і одразу мобілізувався до Збройних Сил України. За останні два роки Дмитро воював на Донеччині, звільняв правобережну Херсонщину, дійшов до Берислава, від молодшого сержанта дослужився до лейтенанта, має відзнаки за свою службу народові України.

Історію свого полону, перебування в окупації і розстрілу окупантами машини новокаховського водоканалу, коли загинув водій Віктор Гімбаровський, свідком якого він став, Дмитро Марков розповів Центру журналістських розслідувань ще влітку 2022 року, одразу після свого виїзду з тимчасово окупованої Херсонщини. А зараз він погодився зробити свою історію публічною.

Перші дні окупації і розстріл машини водоканалу

Олег Батурін: Дмитре, ви залишались у Новій Каховці з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Чому? 

Дмитро Марков: Треба ж було комусь допомагати іншим і встигнути щось зробити в місті. 24 лютого 2022 року вранці ми були в нашому ТЦК, там чимало зібралось хлопців, але ніхто не знав, що робити. 

Сама велика війна почалась для мене і для всього міста з вибухів у зенітному ракетному дивізіоні ЗСУ, що базувався під Новою Каховкою. У мене там багато друзів служило, я кинувся, взяв машину і поїхав туди. Люди звідси вже повиходили, там усе палало. Я допомагав їм виїжджати. Там були жінки і хлопці-військові. 

Олег Батурін: Казали, що ця частина була знищена, що там були загиблі. Це правда?

Дмитро Марков: Ні. Сама казарма після обстрілів була ще ціла. Полихали і вибухали самі пушки. Частина людей з частини була вже в місті біля офісу нашої «Білої стріли». Трохи згодом, коли вибухи припинились, люди повернулися до частини і стали витягати військову техніку. Власні автівки вони залишили біля КПП. Близько 16:00 ми з хлопцями поїхали перегнати ці машини. Потім власники або їхні рідні приїжджали і забирали їх у нас.

Вранці, після ТЦК, я поїхав до села Зелений Під забрати свою тещу. Дорогою я побачив танки, вони були вже на маячанському переїзді під самою Новою Каховкою. Я зрозумів, що росіяни прорвались уже до Каховської ГЕС.

В ніч з 24 на 25 лютого 2022 року члени «Білої стріли» і співробітники КП «Муніципальна охорона» почали патрулювати місто від мародерів. Ми бачили російських військових, які стояли на околицях Нової Каховки. Вони тоді базувалися поблизу місцевого політехнічного фахового коледжу і вглиб міста особливо не заїжджали. Я ж був зайнятий знищенням списків членів «Білої стріли». Коли ми вивозили і ховали наші архіви з даними на АТОвців з новокаховського ТЦК, то чули в місті автоматні черги – це могли бути ДРГ. Мабуть, вони намагалися створити хаос і залякати людей.

Близько третьої години ночі я помітив, що два БТРи і два «Урали» під’їхали до Новокаховської міськради і росіяни почали прориватися до адмінбудівлі.

Олег Батурін: Це було в ніч на 25 лютого?

Дмитро Марков: Так. Вже на другий день після вторгнення росіяни стали невеликими колонами їздити по центральних вулицях. А десь з 26 лютого вони осміліли і стали на перехрестях виставляти блокпости, перевіряти машини, телефони, документи. 

25 лютого їхній перший блокпост з’явився на маячанському переїзді. Через нього йшли колони ворожої техніки в бік Херсона. Росіяни тоді ще не орієнтувалися в наших дорогах, і деякі колони йшли через Каховську ГЕС, а інші через місцеву меблеву фабрику, з заїздом через місто. 

Олег Батурін: 25 лютого 2022 року росіяни розстріляли автомобіль новокаховського водоканалу, загинув водій Віктор Гімбаровський. Я знаю, що ви перебували на місці розстрілу. Як це сталося?

Дмитро Марков: 25 лютого я поїхав до Таврійська передати людям ліки. Дорогою назад росіяни нікого не пропускали до Нової Каховки звичайною трасою, бо йшла колона ворожої техніки. Довелося їхати в об’їзд, через меблеву фабрику. Перед виїздом на вулицю Електромашинобудівників з вул. Фабричної переді мною проїхала в бік виїзду з міста шестірка. Це була машина водоканалу. Одразу після цього я почув кулеметну чергу. В цей момент я виїхав на вул. Електромашинобудівників і по моїй машині теж почали стріляти. Я ледь встиг вискочити, кинув машину і повзком-повзком відійшов до розташованого поруч КП «Новокаховське ШЕУ». Наді мною пролітали кулі і чи то від осколків, чи то від уламків чогось мене поранило в руку і в ногу.  

Коли стрільба вщухла, я обережно прокрався до своєї машини, сів, вона завелась і заднім ходом я заїхав на територію ШЕУ. Директор підприємства Анатолій Гуртовий на своїй машині відвіз мене до міста. А потім я дізнався, що в машині водоканалу загинув водій. 

Олег Батурін: Чи бачили ви, хто саме стріляв по машині?

Дмитро Марков: Ні. Але стріляли з території підприємства, розташованого праворуч на вул. Електромашинобудівників на виїзді з міста. Росіяни зробили там своєрідний блокпост, ховались за деревами і звідти стріляли по мені і по машині водоканалу. Пізніше я чув версію, що останню розстріляли нібито через те, що вона вклинилась до колони з військовою технікою. Але це не так. Вона до цієї колони не доїхала добрих п’ятсот метрів. Ворожий блокпост стояв приблизно за 400 метрів від траси. Тобто, росіяни почали стріляти десь за 100 метрів до свого блокпоста, без попереджень. Можливо, в тому захопленому підприємстві вони зайняли якусь висоту і тому стріляли по всьому, що до неї наближалось.

Олег Батурін: Що було з тілом загиблого водія?

Дмитро Марков: Росіяни довго не віддавали тіло. Цей випадок сильно всіх налякав, люди боялися виходити на роботу, тому я зголосився підвозити працівників водоканалу. Згодом я разом із співробітником водоканалу забрав розстріляну шестірку, ми перевезли її на територію підприємства. Машина була розбита вщент, всередині навіть акумулятор розлетівся, в ній було багато крові. 

Я бачив, якими набоями стріляли по машинах. Там були калібри і 5.45, і 7.62, і ще крупніші. Вбитого водія я особисто не знав. Про нього мені розповіли вже пізніше.

«Він показав мені сліди від катувань і я зрозумів, що маю бути до цього готовим»

Олег Батурін: Коли росіяни почали затримувати людей в Новій Каховці?

Дмитро Марков: Десь через десять днів після того як вони зайшли до міста. Але спочатку це не було масово. Попервах вони затримували порушників комендантської години, або якщо у когось знайдуть щось «заборонене» в телефоні. Їхні мобільні блокпости стояли в різних місцях по півгодини. Наловлять когось і переїжджають собі з місця на місце. 

Потім затримали Леоніда Кондрацького, мого заступника в «Білій стрілі». Це було 11 березня 2022 року на блокпосту біля Північно-Кримського каналу. Він їхав до Таврійська погодувати собак. Всі його родичі виїхали і він їздив годувати тварин. Разом із ним затримали Миколу Волкова, керівника КП «Муніципальна охорона». Кондрацького окупанти вивезли до Херсона і тримали 10 днів (Після першого полону Леоніда Кондрацького відпустили 20 березня 2022 року, – прим. автора). Хлопці, які розповіли мені про це затримання, сказали, що на блокпосту у окупантів були списки людей, яких вони розшукують. Прізвище Кондрацького в списку було третім. Моє – другим. Тому я перебрався до іншої квартири.

Олег Батурін: Ви переховувались?

Дмитро Марков: Так. Десь з місяць мені це вдавалось. А 15 квітня 2022 року приблизно о восьмій ранку в двері квартири стали сильно стукати. Я виглянув у вікно, побачив, що все подвір’я оточене БТРами та «Уралами» і зрозумів, що прийшли за мною.

Товариш, з яким я жив у квартирі, відкрив двері. Я побачив, що в коридорі повно солдат у масках зі зброєю. Вони забігли до квартири, кинули нас на підлогу, почали бити і кричати: «Где оружие?» Зброя у мене була, але відстрілюватися нею не було жодного сенсу. Вони її знайшли. Били сильно, зламали мені ребра. Перед тим як мені закрили очі пов’язкою, я побачив, що вони розносять всю квартиру. Вона була вся розтрощена, а найцінніші речі – планшет, комп’ютер, ноутбук, кросівки – росіяни забрали собі. Не знаю, звідки, але вони знали, що я з «Білої стріли».

У нас у квартирі був пес, стаффордширський тер’єр. Росіяни хотіли його застрелити. Друг ледь умовив випустити пса на вулицю. Потім сусіди розповіли, що росіяни ще довго спостерігали за квартирою, думаючи, що хтось прийде за собакою. Але ніхто не прийшов.  

Нас вивели, закинули в «Урал» і відвезли до якогось підвалу. Там мене побили, а потім почали катувати електрошокером. В якийсь момент в ньому сіли батарейки, тому вони стали знову просто бити.

Коли мене виводили з підвалу, я почув знайомий голос – це був Леонід Кондрацький. Потім я дізнався, що його забрали вдруге, побили, забрали у нього машину (Вдруге Леонід Кондрацький провів у полоні окупантів 17 діб – з середини квітня до початку травня 2022 року, втретє його викрали 7 жовтня 2022 року і не відпустили досі, – прим. автора). 

Потім я зрозумів, де мене тримали – на головній споруді Північно-Кримського каналу в Таврійську. Там були характерні звуки як падає вода, до того ж мені вдалося помітити з-під пов’язки, де я. 

Олег Батурін: Про що вас питали?

Дмитро Марков: Росіяни шукали списки членів «Білої стріли», випитували адреси АТОвців. Я їм одразу сказав, що всі списки спалив, що таких даних у мене немає. Вони мене за це били, питали: «Почему сжег?» Мені не вірили, що я не знав домашніх адрес АТОвців, все одно били.

На ніч мене перевели до маленького приміщення, де було щось типу водокачки з двигунами і великою кількістю труб. Мене з товаришем тримали там десять днів. Кожен день я помічав на стіні і так рахував їх. Голосу Кондрацького я більше не чув.

Наступного дня мене знову відвели до підвалу і цього разу допитували, де знаходиться перший керівник «Білої стріли». Я відповів, що ми з ним не спілкуємось, що ми ледь не ворогуємо. Мені не повірили і я знову відгріб від них. 

Наступні вісім днів мене не чіпали. Почали давати їжу, воду, виводили в туалет. З нами там перебували лише солдати, жодних представників ФСБ, які нас затримували там уже не було.

Олег Батурін: А як ви зрозуміли, що вони з ФСБ?

Дмитро Марков: Вони самі про це сказали. Імен своїх вони не називали, я чув лише один позивний – «Охотник». Він був найбільш злющий серед них, саме він бив нас електрошокером. 

За вісім днів перебування на головній споруді каналу до нас привезли двох хлопців з Берислава: одного цивільного, іншого – військового. Останній намагався вирватися з окупації, але застряг у Бериславі, його приютив один місцевий. Але хтось їх здав. До цього бериславця налетіла російська «зондеркоманда», розбили все в помешканні, забрали автівку сусіда, сильно обох катували. 

За десять днів полону нас з товаришем спустили до підвалу підписати папери, що ми не будемо брати в руки зброю і не порушуватимемо законів Росії. Я вже вирішив, що нас відпустять. Але потім нас посадили до різних машин і кудись повезли з зав’язаними очима. 

Коли дозволили зняти пов’язку, я зрозумів, що знаходжусь у будівлі поліції в Новій Каховці. Там були якісь військові чи то буряти, чи то калмики, з характерними обличчями. Виявилося, що разом зі мною привезли ще трьох хлопців – у тому числі тих із Берислава. Нас роздягнули, дивилися, чи є наколки. Питали, хто ми такі. Хтось сказав, що я з «Білої стріли». Почувши це, військові мене схопили за волосся і пару разів стукнули головою по стіні. А потім спустили до підвалу.

Мене завели до сьомої камери, там було темно. Як тільки очі звикли до темряви, я побачив, що я не один. У камері було десь з 12 хлопців. В ній не було нічого: ані лавки, ані стільця – просто гола земля. Хлопці одразу запропонували мені води, трохи розговорилися. Одного з них, із Дніпрян, звинувачували в тому, що він здає інформацію про російську техніку ЗСУ. Іншого звинувачували в тому, що торгує зброєю і що його нібито розшукує Інтерпол. 

Так ми сиділи далі в темряві. Згодом домовились з охоронцями, щоб вони дозволили нам полагодити лампочку і занести дерев’яні піддони, на яких можна було лежати. Поки п’ятеро людей спали, четверо сиділи навпочіпки, а ще п’ятеро стояли. Потім ми мінялися місцями. 

Два дні мене ніхто не чіпав. Але я розумів, що рано чи пізно про мене згадають: крики закатованих хлопців у поліції я чув постійно. П’яні буряти любили щоночі вдиратися до камер і на замовлення ФСБ імітувати розстріли. Намагалися стріляти над головою або біля вуха. Також били всіх, кого завозили до поліції. Це називалося «приёмка». 

Били не лише буряти, а й місцеві колаборанти. Коли бурятам здавалося, що місцеві б’ють не дуже сильно, відбирали палицю і били самі.

Олег Батурін: Буряти були теж російськими військовими?

Дмитро Марков: Так, з шевронами, з зображенням Z. Буряти охороняли наш поліцейський відділ і міську раду. В поліції вони проживали на другому і третьому поверхах. 

Ще за два дні у мене відібрали відбитки пальців, ДНК, сфотографували з усіх сторін, спитали, чим займалася «Біла стріла» і повернули до камери. 

Згодом, коли нас вивели на вулицю, я зустрівся там з депутатом Новокаховської міської ради, якого звинувачували у співпраці з СБУ. Він показав мені сліди від катувань: від ліктів до плеч у нього все було чорне. Його катували електричним струмом, били гумовим кийком. Я зрозумів, що мені теж слід бути до цього готовим.

Олег Батурін: Це був Ігор Протоковило?

Дмитро Марков: Так. Росіяни потім вивезли його до Криму. Він сам підійшов до мене, сказав, що знає мене. Так ми познайомились. Саме він розповів мені про катування і про те, що цим займається ФСБ. 

«Мы тебя к донецким отвезём, к «ДНРовцам», они с тобой вообще разговаривать не будут».

На третій день мене викликали до кімнати, де було троє осіб у військовій формі і в масках і ще один у цивільному. Питання були такі: «Что вы должны делать на случай ядерной войны? Какие партизанские действия вы должны производить в городе по приказу кураторов из СБУ? Где взрывчатка, которой вы собирались подорвать Каховскую ГЭС?» Я відповів: хлопці, яка ядерна війна, ви про що? Та й жодних кураторів з СБУ у нас ніколи не було. Це їм не сподобалось і вони почали бити мене гумовими кийками, прикувавши кайданками до стільця. Били по боках, а потім по гомілковій кістці і питали адреси АТОвців і волонтерів. 

Далі вони підтягнули тапік, закріпили клеми на мочках вух і почали крутити струм. Спочатку потрохи, а потім усе сильніше. Я втратив свідомість, а як отямився, почув: «Та он косит!» І все повторилося знову: ті самі питання, удари, струм… Я знову став втрачати свідомість. Хтось сказав: «Он позеленел, хватит, опускайте его в подвал». Покликали бурятів, вони мене спустили до підвалу.

Там хлопці звільнили мені місце, сказали, що чули як я кричав. Як я заснув – не пам’ятаю. Але за дві години мене знову підняли на допит. 

Усе почалося по новій. Розпитували те саме, погрожували зґвалтувати гумовим кийком, відрізати геніталії: «Ты это заслужил. Рассказывай, как ты людей в АТО убивал. Мы тебя к донецким отвезём, к «ДНРовцам», они с тобой вообще разговаривать не будут». Я відповідав все як і раніше. Мене знову прив’язали до стільця і катували струмом.

На клемах, які вони закріплювали на мочках вух, були прикріплені шарики новорічні. Навіщо – не знаю, мабуть, заради сміху. Адже вони дзвеніли на вухах як сережки. Один надягав клеми, інший крутив струм, а двоє інших у цей час міцно прижимали мої руки до столу, щоб я не міг поворухнутися. Коли через мене проходив струм, зводило зуби і все тіло так, що я не міг зрозуміти, що зі мною відбувається.

Скільки це тривало – не знаю, бо я періодично втрачав свідомість. Били так, що в якийсь момент я перестав відчувати біль. Думав: нехай краще мене б’ють, ніж пускають струм… Отямився я за деякий час на першому поверсі. Поруч зі мною стояли два буряти і якийсь чоловік у цивільному, робив мені якийсь укол.

Ходити самостійно я вже не міг, тож мене віднесли до камери. Але на допити і катування виводили кожного дня. А щоночі мене виводили на розстріл.

Олег Батурін: Імітували розстріли?

Дмитро Марков: Саме так. З пістолета. Стріляли десь над головою, щоб мене оглушило. Так продовжувалось чотири дні. А потім щось сталося і два дні в поліції окупанти нікого не катували. Взагалі. Здається, був якийсь кіпіш, нібито когось вони закатували до смерті і їх почали перевіряти.

Коли ж після двох днів передишки мене знову відвели на допит, я побачив, що там сидять уже зовсім інші люди. У одного я помітив на шапці напис «ДНР». Ну, думаю, капець мені.

Ці теж почали катувати, але без струму. Просто били. Але вже не дивилися куди – били по всьому тілу. Били, били, били. Коли я втрачав свідомість, встиг почути: «Уносите это тело!» І спустили до камери. А тоді там була така процедура: як тільки хтось із охоронців підходив до дверей, всі в камері мусили швидко встати, відвернутися до дверей спиною. Але коли охоронці підходили, я не міг навіть поворухнутися – так усе боліло. 

Після того мене перестали викликати на допити і виводити на «розстріл». Я просто лежав. Люди в камері постійно змінювались. З’явились хлопці з Тягинки, Каховки, Нової Каховки, Дніпрян. Десь на п’ятий день я став рухатися, зрозумів, що треба брати себе в руки.

Мене з іншими хлопцями виводили на різні роботи: прибирати приміщення в поліції або в гаражах поруч. Потім росіяни завезли туди залізні ліжка, ми думали, що це для нас, що якось для нас покращать умови. Але це виявилось для штрафників російських і з «Л/ДНР», які намагалися втекти, перевдягнувшись в цивільний одяг. В якийсь момент їх усіх стали кудись вивозити. 

Агресії з боку цих штрафників до нас не було. Найбільше ж знущалися з нас наші, місцеві колаборанти-поліцаї. Очолював це все Сергій Москаленко.

Олег Батурін: Ви його до того знали?

Дмитро Марков: Аякже! Він був раніше заступником директора КП «Муніципальна охорона» в Новій Каховці. Ми з Леонідом Кондрацьким зловили його на крадіжках і поборах з незаконних торговців та інших порушників. Ми його схопили на гарячому, був великий скандал. Москаленка звільнили і він відкрив приватну охоронну агенцію «Ягуар». До окупаційної поліції він набрав співробітників не лише «Ягуара», а й з інших відомих у місті охоронних агентств. 

Саме місцеві колаборанти постійно влаштовували нам «шмон» – так вони це називали. Кожні два тижні вони виводили людей з усіх камер, ставили всіх біля стінки, роздягали до поясу і ставили в позі зірки. В цей час хтось із поліцаїв «шмонав» камеру. Їх дуже злило, коли вони бачили порожні судочки або якісь інші речі, які передавали рідні. Кричали: «Вы тут вшей разводите, дизентерию!» Поки хтось «шмонав», нас били руками і кийками. Тривало це близько 15 хвилин. Відбувалось це чомусь тільки для камер у підвалі. Спостерігали за цим «шмоном» буряти. Якщо, на їхню думку, когось слабо били, то вони наказували бити ще. 

Так мене протримали днів двадцять. Пам’ятаю одного охоронця – здається, його звали Вадим. Він нам цигарки давав, казав: «Пацаны, та я всё понимаю, я за вас». Але він теж нас бив. 15 травня 2022 року я у нього спитав, чого мене нікуди не викликають, чому просто тримають, що відбувається? А він: «Тебя на Крым готовят, документы готовят. Отправят». 

На той момент Ігоря Протоковила вже вивезли на Крим і з ним ще одного хлопця, якому за зброю щось хотіли пришити. 

Олег Батурін: Як ви дізналися, що їх вивезли саме до Криму?

Дмитро Марков: Охоронці самі нам сказали. Вони постійно з нами розмовляли, проводили щось типу «профбесіди». Казали: «Всё, хана украинской армии. Украины уже нет, забудьте!» Саме від них ми дізналися, що окупанти встановили в центрі Нової Каховки пам’ятник Лєніну. 

Після розмови з охоронцем Вадимом про Крим мене викликали. В кімнаті було троє: двоє в масках і один без маски. Кажуть: «Присаживайтесь, Дмитрий Сергеевич. Нам сказали, что ваше здоровье ухудшилось. Мы объявляем вам амнистию. Но вы должны подписать документы – о том, что вы не будете брать в руки оружие, что вы не будете участвовать в митингах и будете с нами сотрудничать».

Я спитав, що вони мають на увазі? «Ну, если вы увидите вооружённого человека или сотрудников украинской полиции, СБУ, АТОвца, то вы должны будете нам докладывать». Я сказав, що працівників СБУ і до цього ніколи в очі не бачив, працівники Нацполіції виїхали ще 24 лютого 2022 року, а АТОвців тут уже не залишилось. Кажу, а сам ледь живий. У мене пішли ускладнення зі спиною, і шкіра була зеленуватого кольору. І росіяни мене тоді ж відпустили. Чи то з переляку, що я у них просто помру. Чи то як наживку, в надії на те, що до мене, як до голови організації учасників АТО звертатимуться якісь люди і що вони за ними слідкуватимуть.

Я підписав їхні папірці, що не братиму до рук зброю і все подібне. Повели мене наверх, повернули паспорт і срібляний ланцюжок. Ноутбук, телефон залишили собі. Я ще подумав тоді: якісь довбні, як же я зможу з ними зв’язатися? Про всяк випадок я спитав про телефон і інші речі. Вони відповіли: « А это не мы тебя брали, у нас прошла ротация, тех людей уже нет».

І все, мене відпустили. Я пошкандибав додому. Телефона немає, зв’язатися ні з ким не можу. Відпочив трохи, узяв паличку і змусив себе вийти з дому. Почуття страху було таке, що словами не передати. Заспокоювало лише те, що моя родина встигла виїхати, я був один. 

Дорогою до агроколеджу зустрів знайомого, подзвонив з його телефону дружині, сказав, що мене відпустили і попередив, щоб ніхто зі мною не намагався контактувати – ані на вулиці, ані на мій номер телефону. Я був переконаний, що за мною слідкуватимуть.

Так і вийшло. Вже біля мого будинку я побачив «старих знайомих» з організації «Ніхто, крім нас» – Руслана Агаєва, Максима Карого і купи молодих людей, яких я раніше з ними не бачив. Вони мене помітили, а я піднявся до своєї квартири і закрився. Пізніше вийшов на балкон і побачив, що двоє з цієї компанії досі там сидять.

Наступного ранку я прокинувся від гучних стуків у двері. Відкриваю – дежа вю. З двох сторін стоять військові зі щитками і кричать: «Выйди из квартиры! Руки на стенку! Ноги расставь!»

Олег Батурін: Це було вже 16 травня 2022 року?

Дмитро Марков: Так. Я думаю: мабуть, мене спеціально відпустили, щоб дати надію, що все скінчилось, а тепер ось усе повторюється знову. 

Я вийшов у самих шортах, вони побачили синці на моєму тілі. Востаннє ж мене били 13 травня і я досі був чорно-фіолетово-зеленого кольору. Військові запитали, чи давно я вдома. Я відповів: з учорашнього дня. «Откуда отпустили?» З поліції – відповідаю. «Откуда синяки?» Упав. «Понятно».

Після цього один із військових зв’язався з кимось по рації і сказав: «Отбой!» Вони всі швидко зібралися і вийшли. 

Я зайшов до квартири, підняв жалюзі і побачив у дворі знайому картину – все оточено БТРами, які цього разу швидко виїхали. Мене знову перетрусило. На нервовому ґрунті знову почалися проблеми зі спиною.

За два дні до мого будинку окупанти приїхали знову, але вже на двох легкових автівках. Просто попитали сусідів про мене, постояли і забралися геть. 

Олег Батурін: Але ви ще залишалися в Новій Каховці?

Дмитро Марков: Так. Мені допоміг місцевий лікар, я пролікувався, потроху почало повертатися здоров’я. А потім мене влаштували майстром на теплиці в КП «НК Екосервіс», щоб мене мало хто бачив. Потроху осмілів, став їздити велосипедом, потроху все видивлятися і передавати нашим усе, що бачив. Мобільний, яким я спілкувався з нашими хлопцями, я ховав, а з собою мав звичайний кнопковий телефон. 

Руслан Агаєв, Максим Карий та інші колаборанти Нової Каховки

Олег Батурін: Як багато, за вашими спостереженнями, виявилось колаборантів у Новій Каховці?

Дмитро Марков: Достатньо. Навіть у моєму під’їзді була колаборантка. Не знаю, як її звати, але вона стояла на обліку в наркодиспансері, влаштовувала скандали, до неї постійно викликали муніципальну охорону. Вона зашугала наш будинок, а потім показувала все, що цікавило окупантів, вказувала на активістів.

Олег Батурін: А тодішнього головного гауляйтера міста Володимира Леонтьєва ви бачили? 

Дмитро Марков: Звісно. І Руслана Агаєва бачив не раз: він сам до мене підходив, вітався. Казав, що дуже радий, що мене відпустили і що він співчуває мені. Запевняв, що нібито завдяки йому мене відпустили. Я впевнений, що він брехав, що ніхто за мене там не просив. 

Коли я ще був в окупації, Максим Карий, приятель Руслана Агаєва, розповідав мені, як вони вибиралися з Києва 24 лютого 2022 року, в перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За словами Карого, велика війна застала їх у столиці, де вони охороняли дачі, будинки і спортзали тодішнього народного депутата України Іллі Киви. 

Карий розповів, що вони виїхали з Києва на машині. На одному з блокпостів їх затримала СБУ, їх протримали кілька днів, забрали машину, а взамін дали якийсь мікроавтобус. На ньому Карий з Агаєвим доїхали до Южноукраїнська (місто в Миколаївській області, де розташована Південноукраїнська атомна електростанція, – прим. автора). Там, за словами Карого, їх знову затримали українські спецслужби, відібрали телефони, гроші і протримали десь три дні. А потім хтось комусь подзвонив і їх усіх відпустили. 

Карий з компанією зняли в Южноукраїнську квартиру і прожили там з тиждень. А потім найняли водія мікроавтобуса і він вивіз їх до окупованої Нової Каховки. 

Як тільки вони повернулися до нашого міста, їх одразу стали бачити в захопленій поліції. Я сам бачив і Максима Карого, і Руслана Агаєва під час одного з допитів. Казали, що вони нібито приходили туди витягати з підвалу когось зі своїх знайомих. До речі, Агаєв одразу отримав посаду в окупаційній адміністрації Нової Каховки, під керівництвом гауляйтера Володимира Леонтьєва він відповідав за безпеку. 

Я знаю, що Руслан Агаєв, Максим Карий і вся їхня компанія займалися російською «гуманітаркою», приймали документи в захопленому міському військкоматі. Але в якийсь момент щось у них пішло не так. «Бортонув» Агаєва сам Володимир Леонтьєв. Перший конфлікт між ними стався, коли після обстрілу постраждав центральний житловий квартал у Новій Каховці 28 червня 2022 року. Руслан Агаєв тоді бігав і знімав відео з істеричними зверненнями до президента України Володимира Зеленського, який нібито був відповідальний за цей обстріл. Леонтьєв тоді на нього накричав: «Если не умеешь снимать – не берись. Ты полную херню делаешь».

Після того компанію Агаєва відсторонили від усіляких справ. У них з’явилось дуже багато вільного часу і вони стали постійно ошиватися біля нічного клубу «Classic», який й до того був «під ними». Вони там постійно з кимось зустрічались, а після сварки з Леонтьєвим ледь не жити там стали.

Тоді я часто бачив їх біля клубу «Classic»: мій будинок розташований поруч із ним. Якось я повертався додому і побачив там Карого. Я уникав зустрічі з ним, але він сам до мене звернувся і спитав, як у мене справи та назвав мене колаборантом. Я спитав – чому це я колаборант? А він на це: «Ну ты же не уехал в свою Украину, ты в «Экосервисе» работаешь. Значит, ты – колаборант».

Трохи розговорилися. Максим Карий сказав, що Руслан Агаєв зараз поїхав до Іллі Киви у Москву, і що після його повернення у них знову «всё будет в шоколаде». Так і сталося. За деякий час Агаєв знову з’явився в Новій Каховці, я його бачив на території КП «НК Екосервіс», де він брав якісь ключі. Агаєв сказав мені, що в Новій Каховці зараз одні крадії «при владі»: «Леонтьев и все вместе с ним». За словами Агаєва, він отримав якусь пов’язану з безпекою посаду у окупантів у Херсоні і переважно знаходиться там, а в Новій Каховці йому, мовляв, «ловити більше нічого». Дійсно, на той час він став дуже рідко з’являтися в місті. 

Потім у Новій Каховці арештували бандитів Чумаків. Саме їм колаборанти віддали віджату на вулиці Соборній автозаправку «ОККО». А потім Чумакова (йдеться про Чумакова Віталія Олександровича, – прим. автора) арештували разом із бандитом Єфімом з Каховки (йдеться про Віталія Єфименка, який в 2022 році був заступником гауляйтера Нової Каховки Володимира Леонтьєва, – прим. автора). 

Коли я виїжджав з Нової Каховки, в кінці серпня 2022 року Руслан Агаєв знову став заступником у Леонтьєва. Мабуть, останньому дали таку вказівку і він змушений був підкоритися. Агаєв став ледь не головним «решалой» у місті на той момент. 

Олег Батурін: Я знаю, що разом із вами в полоні були хлопці з села Тягинка Бериславського району, яких окупанти примушували прибирати «Парк слави» в Бериславі до 9 травня 2022 року. Як склалася їхня доля?

Дмитро Марков: Над ними знущалися дуже сильно. Їх обіцяли відпустити, а потім примусили прибирати той парк у Бериславі. Коли вони закінчили ці роботи їх, нарешті, випустили на свободу. Здається, це було 11 травня 2022 року. 

У нас цих хлопців називали «тягинською бандою». Сталося як: у Тягинці висадився російський десант, місцеві їх нормально так «прийняли», тож розгнівані окупанти зібрали всіх АТОвців і почали вибивати з них показання. Хлопці з Тягинки всі тортури витримали, врешті решт росіяни нічого їм так і не змогли «пришити», тому потім їх завантажили в одну машину і відвезли назад до Тягинки.

«Я впевнений, що наслідки пережитого не завадять мені помститися ворогу»

Олег Батурін: Коли ви виїхали з окупованої Нової Каховки і як саме?

Дмитро Марков: Як тільки мене відпустили з полону, дружина почала переконувати мене виїжджати. Я вважав, що це неможливо, що за мною слідкують, що мене не відпустять. Потім одному моєму знайомому з організації АТОвців тоді вдалося виїхати, йому допомогли наші волонтери. Однак коли ми спитали про можливість мого виїзду, вони сказали, що це практично нереально і підтвердили, що окупанти за мною постійно слідкують.

Після цього я став ще більш обережним у спілкуванні з іншими людьми. Адже на нашому КП «НК Екосервіс» було достатньо проросійських людей, переважно, серед охоронців. Не всі, але були такі. Підходили до мене з усілякими провокаційними питаннями, а я постійно «з’їжджав». Крім того, я розумів, що в робочі дні мені буде важко виїхати: росіянам буде простіше повідомити про мене на свої блокпости. Тому ми вирішили, що більш безпечніше виїжджати в п’ятницю або в суботу. Знайшли перевізника і я почав готуватися.

Швидко виїхати з окупації я не міг ще й через те, що мав вивезти своїх батьків. Крім того, під загрозою викрадення тоді був один член нашої організації: окупанти давно його шукали і коло над ним стискалося все більше. Зв’язку з ним я не мав, довелося його розшукати, скласти план як діяти в разі відсутності зв’язку і планувати виїзд разом.   

За наш виїзд просили 13 тисяч гривень на двох. 21 серпня 2022 року вдалося вирватися з окупації.

На нас чекали на автовокзалі Нової Каховки, перевізники були з Херсона, на двох легкових машинах. В одній їхала місцева жінка з трьома дітьми, а в другій – ми з другом і ще один пасажир із Херсона. 

Дорогою ми проїхали, мабуть, з двадцять ворожих блокпостів. На деяких у нас у всіх перевіряли паспорти, а на деяких просто махали рукою – проїжджайте! Перед Мелітополем нас зупинили, записали дані чоловіків. Там на блокпостах стояли переважно представники «Л/ДНР», дагестанці і місцеві колаборанти. Я це зрозумів, бо подібну форму бачив у наших новокаховських колаборантів-поліцаїв. 

Ми проїхали Мелітополь. На виїзді з міста нас знову зупинили, перевірили мій наплічник, який був зеленого кольору. Доїхали до Василівки. Наші водії пішли, домовились, до якої з колон машин їм пристати і наступного дня ми приїхали до Запоріжжя. На останньому ворожому блокпості нашу машину ретельно перевірили, питали про валюту і заборонені речі, про зброю. Мене там спитали про військовий квиток. Я сказав, що залишив його вдома, в Новій Каховці. «А сейчас куда едешь»? Кажу: на західну Україну, до своєї родини. 

Олег Батурін: Чим далі ви плануєте займатися?

Дмитро Марков: Завтра я йду до ТЦК і далі служити. Воювати далі.

Я впевнений, що наслідки пережитого мною не завадять мені служити і помститися окупантам. Злість у мене дуже сильна. Пам’ятаю, як я дивився вдома телевізор і побачив як взяли в полон наших хлопців з «Азову», у мене аж мурашки тілом побігли. Тому що я зрозумів, що на них чекає – удесятеро гірше за те, що пережив я сам.