Про такі села говорять, що їх не знайдеш і на карті. Зараз у Вітровому в Дар’ївській громаді Херсонщини, яке отримало в 2016 році назву колись ліквідованого сусіднього села, мешкає лише кілька десятків людей – переважно літнього віку. Це не завадило російським окупантам зробити з маленького Вітрового, розташованого на межі Херсонської і Миколаївської областей, один зі своїх плацдармів з величезною кількістю техніки і військових.
У 2022 році росіяни перетворили життя Олексія Варцабюка і його родини в суцільне пекло – ледь не щодня вдирались до оселі, знущались і грабували їхнє тваринницьке господарство.
Центр журналістських розслідувань зустрівся з подружжям Варцабюків і розпитав їх про життя в російській окупації і після звільнення села.
Олексій Варцабюк розповідає, що через походження йому дісталося від росіян по повній: він народився в Івано-Франківську і хоча виріс на Херсонщині, деякі місцеві називали його і його батька «бандерами». Водночас Олексій ніколи не приховував своєї зневаги до російських загарбників і постійно про це говорив їм просто у вічі.
Від пережитого під час окупації господарство Варцабюків досі не оговталося. На його територію продовжують залітати російські авіабомби. Та попри все Олексію і його дружині Лілії вже вдалося відновити поголів’я худоби, розвести незліченну кількість курей, качок і навіть голубів.
«Я зрозумів, що жарти закінчилися»
Олег Батурін: Олексію, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну ви залишились у Вітровому. Чому? І яким був для вас перший день великої війни?
Олексій Варцабюк: Я був шокований, прокинувшись рано вранці 24 лютого 2022 року від сильних вибухів. Росіяни тоді били Нову Каховку, до Козацького вже прилітало. Я зрозумів, що почалося. Включив телевізор, послухав Путіна і, думаю, все. Перша думка як прокинувся – йти в оборону. А потім задумався: а худобу куди діти? У мене на той час було 30 дійних корів, сто великих биків, багато птиці… Тікати теж не варіант був. Але я до останнього сподівався, що росіяни сюди не пройдуть.
Жахливо було. Як тільки окупанти зайшли, я вийшов на дорогу подивитися, бачу: БТРи заходять і їхня розвідка. Озброєні всі до зубів.
Олег Батурін: Росіяни зайшли прямо в село?
Олексій Варцабюк: Так. Перед цим уночі я чув як дрони літали: ймовірно, розвідка. Потім пішла купа їхньої техніки. Матуся порадила ховатися в підвалі. А я думав: навіщо? Знайдуть у підвалі і вб’ють. Закидають гранатами. Ми вже по телевізору бачили, що вони на Київщині витворяли. Я зрозумів, що жарти закінчилися.
Ми тоді погнали з Колею, з пастухом, скотину в поле – сто голів бичків, серед яких було 30 доволі агресивних. Вони як побачили російську техніку, якої ніколи не бачили, як рвонули до неї і почали бити! Рашисти злякалися. І ми злякалися. Рашисти нас одразу заламали: показуйте документи. Я кажу: ми пастухи, документів з собою не носимо. Тоді пронесло і ми пішли відганяти скотину.
В окупації я лише раз показував їм свої документи. Пам’ятаю, вони залетіли тоді до мене – а залітали і заходили вони постійно – і почали обшуки свої робити, перевертати все. Я їм сказав, що ось же перед вами ваші ж тут усе перевертали, я змучився все складати на свої місця. А вони все одно лазили. Подивилися на холодильник і кажуть: «Открой сейф!» Я їм: це не сейф, це холодильник. «А для чего он?» Кажу, щоб продукти зберігати.
Олексій Варцабюк. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Олег Батурін: Хто саме до вас вдирався?
Олексій Варцабюк: Всякі – буряти, ічкерійці, дагестанці. «Чистих» росіян було мало. Пам’ятаю двох росіян Сашу і Мішу. Вони приїжджали до мене за водою, бо у мене свердловина є своя, і кажуть: «Или добровольно будешь давать нам воду, или гранатами закидаем». Вибору немає, кажу: беріть.
Пізніше, коли стали виключати світло, вони приїжджали і вигрібали всю воду, яку ми тримали для худоби. Забирали все до останньої краплі. З ними ж не посперечаєшся: пару пострілів біля ніг зроблять, і всі їхні питання «вирішені».
Олег Батурін: Як часто вони в вас стріляли і заїжджали до вас додому?
Олексій Варцабюк: Стріляли постійно, це у них як «здрастє». А заїжджали, вдиралися кожен день. Усю окупацію, день у день.
Перші, які до мене вдиралися, шукали гроші. Я не віддавав. Мене крутили, в’язали, на веранді головою по стіні забивали, стріляли у мене по стінах. А тоді готівки у мене реально не було. Я завжди намагаюсь, якщо є гроші – їду й купую молодих теляток, щоб вони дарма не лежали.
Курей у мене постійно забирали теж, з трьохста курочок близько сорока залишилося. Інколи рашисти примушували їх ловити для них, а інколи просто стріляли по них і самі забирали.
Олег Батурін: Де базувалися російські військові? В самому селі?
Олексій Варцабюк: Так. І на моїй вулиці, і на іншій. Жили в хатах – і в придатних для проживання, і в розвалених. Були тут і регулярні війська РФ, і різні «чмобікі», і «ЛНРівці» з «ДНРівцями», і зеки, і вчителі – різні!
Один їхній військовий якось покликав мене до себе, щось каже, а половина слів – українські. Я нічого не можу зрозуміти: наче українець, а меле мені щось таке дурне! Він побив автоматом по стіні мого будинку і сказав комусь: «Прикинь, у них избы каменные!» Цікаво, де він жив, що не бачив кам’яних будинків.
Якось заїхали до мене російські артилеристи, набрали собі два відра яєць, пару курей, а потім питають, чи можна привезти свого командира, щоб покупався у мене. Обшукали у мене спочатку все, як завжди, перевіряли, чи є зброя. Ну, кажу, привозьте, хіба у мене вибір є? Приїхали, а їхній командир навіть не знав як включати в душі кран, де там гаряча вода, де холодна. Він влупив собі окріп, як заверещав! Погукав свого підлеглого, а той теж не зміг розібратися як працює душ. Питали у мене: «С родника вода течёт?». Я кажу, ні, з бойлера.
Я багато чув розмов росіян. Багато хто казав, що вони в Чечні були, згадували обидві чеченські кампанії, казали, що такого як у нас в Україні у них там не було.
Олег Батурін: Що вони мали на увазі?
Олексій Варцабюк: Що їх тут так зустріли погано. Вони ж думали, що прийдуть і будуть у нас фраєрами. Поки вони до Вітрового з Нової Каховки їхали, їх українці дорогою закидали коктейлями Молотова. Про це вони самі розповідали, казали, що українці – це не люди, що нас треба вибити усіх, через такий спротив.
Вони так часто залітали і сиділи у мене в будинку. Яйця собі посмажать, тушонку свою смердючу дістануть, а тим часом один тримав мене під прицілом постійно, поки інші їли. З командиром своїм часто приїжджали. Його звали Алєксандр, десь сорока років. Пізніше він приїжджав сюди вже не в статусі командира, в якомусь розваленому КАМАЗі, бруднючий.
Ніхто з них мені не представлявся. Їх загалом важко назвати людьми, бо це не люди. Єдині, з ким ще можна було хоч якось говорити – це дагестанці. Вони приїхали до мене, просили про Бога нашого їм розповісти, казали, що ми невірні, бо ми – християни. Казали, що скоро вони будуть в Одесі і розпитували мене, чому українці не здаються? Я відповів, що наші ніколи не здадуться, навіть не сподівайтесь. Жартував: як наші розійдуться, то будуть так смажити росіян, що всі ваші яйця-пісюни висітимуть на деревах, як на новорічній ялинці. Так і казав, мені було все одно, як вони реагуватимуть.
Пастух Микола працює разом із Олексієм Варцабюком. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
«Росіянам мене здала тьотя Люба, сказала, що я «бандера», але я на неї зла не тримаю»
Олег Батурін: Ви казали, що окупанти виводили вас на розстріл. Як це було?
Олексій Варцабюк: Перший раз це було на Благовіщення (7 квітня 2022 року, – ред). О четвертій ранку чую стук у двері. Встав і бачу за дверима чотирьох військових з автоматами, готовими до бою. Відчинив, а мене одразу хапають за руки, кидають на підлогу, б’ють і кажуть: «Ну что, Бандера, доигрался?» Питали про якийсь безпілотник і пригрозили вбити. Я ніяк не міг зрозуміти, що вони від мене хочуть. Ще й вимагали російською з ними розмовляти, їх дратувало, коли я українською відповідав.
Пізніше я зрозумів, що росіяни, скоріш за все, сплутали безпілотник з лелеками, які прилітали на одне з наших дерев. Тоді ж вони вивели нас з пастухом Колею, зв’язали, поставили на коліна перед стіною, біля входу у корівник. Ще й дали мені в руки патрон, руками гріти. Допитували: хто ми, звідки, де хазяїн ферми? Я кажу: ми місцеві, я – господар. «Кто на коне ездил?» Коля був на коні, відповідаю їм, кобила крім нього нікому не дається. «Ответ неверный», – казали вони після всіх наших відповідей і били прикладом у нирки, у висок, по хребту.
Я попросив відпустити Колю. Росіяни поставили умову: він за це повинен сказати, що я працюю на ЗСУ, що я здаю російські позиції, інакше вони вб’ють його разом зі мною. Коля відмовився. Росіяни стали рахувати до трьох: «Или сдаёшь его, или кончаем обоих». Коля голову до мене повернув, очі зовсім порожні і сказав: «Ну все, Льоха, зараз нас вб’ють, все буде добре». Росіянин перезарядив автомат і став по стіні стріляти. За мить Коля каже йому: «Что-то ничего не печёт, ты промазал». Той перезаряджає і знову починає поливати з автомата. Моторошно!
В господарстві Варцабюків. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Вони нас не розстріляли, але тоді все мені переламали. Колю відпустили, я цього не бачив. Вилетів з голови момент, коли його біля мене не стало. Потім я почув, що Коля з кобилою розмовляє і зрозумів, що він уже на свободі. А мене росіяни потягли далі з замотаною головою, в посадку. Росіяни страшенно боялися, коли їм дивилися в очі. Вони тоді ставали страшенно розгублені, тому замотали голову футболкою і поверху светром, затягнули канат на шию, ноги розв’язали, а руки залишили зав’язаними.
Привели мене до посадки, прив’язали до дерева і продовжили «допит»: «Вы садисты. Вы нацики. Зачем вы едите детей? Вас надо убивать. Вырезать вас всех нужно, включая детей». Це були ФСБшники. Я встиг помітити, що їхня форма була темніша, трохи інша, ніж у «звичайних» військових. І шеврони у них були інші, і підходи до катування теж – били в голову, але так, що синці не залишалися.
Я відповідати не встигав, мені забивали чоботами сонячне сплетіння так, що не міг вдихнути повітря. Спочатку я тримав удари своїм пресом, а потім здався, бо вони продовжували бити з усієї сили. Крім того, я розумів, що їм марно щось відповідати. Тож з якогось моменту я просто замовчав. Росіяни запитали: «Как тебя, скотина, кончать: быстро или медленно?». Я відповів, що я – на своїй землі, мені діватися нікуди, я нікуди не поспішаю. «Хорошо, будем кончать медленно».
Вони мене били, били, били. Одного з росіян послали за лопатою. А я в той момент відчув Божу силу і лише молився. Про себе я думав, що Ісуса Христа теж катували перед тим як розіп’яти. Згадав як доньці своїй обіцяв, що все буде добре, що війна закінчиться, що ми обов’язково виживемо, що росіяни понесуть відповідальність за все, що вони скоїли. Це додавало сил.
Листівки для окупантів від російських учнів, знайдені родиною Варцабюків у Вітровому. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Росіянин лопату так і не знайшов, а мене згодом відв’язали і повели назад до села з зав’язаною головою. Довели до сіновалу, закрутили вдвох під руки і вдарили головою об стовп. Мене лупануло так, що аж температура в хребет пішла! І тут чую крики моєї матусі. Вона по сусідству живе, вона мене, закривавленого, одразу не впізнала, а потім такий крик підняла: «Що ви рашисти, варвари, нелюди, над дитиною так знущаєтесь?» І наказала розв’язати мені руки. А ФСБшник кричав їй: «Стой, мать, иначе пристрелю. Он заслужил!»
Тут їм хтось по рації зателефонував і сказав, щоб вони негайно виїжджали, бо російські солдати десь стріляють один в одного і що за ними вже надіслали машину. Тоді я зрозумів, що вони з ФСБ. Машина за ними під’їхала і вони мене кинули. Все сталося дуже швидко, в секунду: тільки-но мене били, били, а тут як щось перемкнуло і про мене забули. Пощастило.
Чим я заслужив на таке ставлення? Тільки тим, що я українець? Вони ж самі, коли били, постійно казали, що я «нацист» і «убийца». Я на це відповідав їм з гордістю, що я – українець. Але я також зрозумів, чому вони мене катують і чому називають постійно «Бандерою». Оскільки я родом з Івано-Франківська, за нами селі закріпилося прізвисько «бандери». Мого батька, великого патріота України, завжди тут називали «Бандерою». Тож коли росіяни по селу їздили і питали бабок, чи є тут бандери, вони за старою звичкою відповіли: «Так. Льоша наш – «бандера». У Вітровому є на сусідній вулиці така тьотя Люба, затята росіянка. Вона до останнього, поки не звільнили село від росіян, кричала, що вона родом з Росії, і раділа окупантам. Вона їм і їстоньки носила, і вечерю їм варила.
Олег Батурін: Вона залишилася в селі, не виїхала разом із окупантами?
Олексій Варцабюк: Залишилась. Це вона росіянам мене здала, сказала, що це я «Бандера». Але я на неї зла не тримаю.
Після того, як росіяни мені все переламали, мені стало вже все одно. Якщо до того дня я намагався якось вижити і не скандалити з окупантами, то після тих знущань мені стало якось байдуже. Я став огризатися, погрожувати росіянам, почав виганяти їх зі свого двору, казати їм, що це мій дім, що я їх до себе не кликав. Відмовлявся віддавати їм баранів, але вони все одно забирали, що хотіли, бо мали зброю, стріляли.
Одного разу причепилися до мене рашисти і я не помітив, як один із них заліз до мене в хату. Я побачив його, коли він виніс альбом з фотографіями моєї донечки і почав у брудній формі питати: «Где эта …., я бы её….». Мене це так зачепило за живе, що я себе вже не контролював. Я налетів на цього рашиста, кинув його обличчям у купу гною у дворі, сів на нього зверху і почав його душити. А він у бронику був, не міг поворухнутися і почав задихатися в тому гівні. Інший рашист почав по мені стріляти, промазав, а інший (схоже, що офіцер) налетів на мене і вибив мене ногою з того, що у гівні лежав. Офіцер спитав, що трапилось. Я йому сказав: у тебе діти є? А якби на твою дитину таке хтось сказав, як би ти себе повів? Пронесло, росіяни тоді відчепилися від мене і наказали тому виваляному в гної залишити мене в спокої.
Рашисти часто казали мені, що «армию нужно кормить», а їм на те: ви не моя армія. «Посмотришь, что мы с тобой сделаем». А я, кажу, й не сумніваюся, що ви можете зі мною зробити що завгодно, але робити по-вашому я все одно не буду. Вимагали віддати їм бичка. Я відмовився. «Ну, тогда сдохнешь как собака» – пригрозили вони мені. І розстріляли мою собаку. Вона була в будці, затихла, вже мертва. А рашисти мені: «Мы ещё придём».
У своєму господарстві Варцабюки тримають свиней, бичків, кіз, а також птицю. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
«Якщо російській армії додати два нулі, то буде вона двохсота»
Одного разу до мене приїжджали якісь дагестанці, я їм почав розказувати, що вони як цуценята здали свою Батьківщину і тепер називають себе росіянами, хоча самі ж ніякі не росіяни. А вони мені на це: «Ну да, а что мы можем сделать? И вас это тоже ждёт. Россия ведь вторая армия мира, а может и первая». Я заперечив: найсильніша армія – та, що свою землю захищає. А якщо ви називаєте російську армію другою в світі, то можна додати їй два нулі і буде вона двохсота. Трохи відгріб тоді від них по потилиці…
Але за мою точку зору росіяни почали мене якось більше поважати. Вони побачили, що я жодної небезпеки для них не представляю, що я постійно знаходжусь тут. Один із них, Рустам, навіть казав, щоб я не соромився казати йому про якісь проблеми. Однак то все було лише на словах. Хоча якось я розповів, що «ДНРівці» забрали у мене барана і коли я їм сказав про гроші, то трохи пом’яли мене. Після того в хаті, де ці «ДНРівці» жили, стрілянина серйозна була.
Втім, вони частенько стрілялися між собою. Якось вночі залетіли до мене троє, а ми якраз з Колею корів доїли. Попросили молока, кинули каністру з-під солярки: «Набери мне». Я кажу, що ця каністра не підходить. «Та пофиг, наливай». Набираю їм молоко і бачу, що ці рашисти кудись поспішають. Питаю, що сталось? Кажуть, що їхні дванадцять «баранів» понапивалися і постріляли один одного, ще декілька ледь дихають. Набрав їм каністру молока, виношу її до рашистів на світло і бачу – вони всі в крові.
Олексій Варцабюк. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Олег Батурін: Під час окупації росіяни хоч колись залишали вас у спокої?
Олексій Варцабюк: Ні. Вони постійно намагалися тримати нас у страху. Вони не розуміли, що я не можу не потрапляти їм на очі, що я не можу кинути свою худобу тільки через те, що вони тут ходять. Вони ж навіть блокпост свій поставили між сіновалом і моїм корівником. Я просив їх відійти, бо мені треба сіна піти набрати. «Нам сказали смотреть, чтобы ты не выкинул никаких фокусов», – відповідали. Але які фокуси я можу викинути голими руками?
Був ще інший випадок, коли рашисти мене забирали. Я ще прокинутись не встиг, як вони залетіли, натягнули на голову пакет, витягли на вулицю, трохи побили і кинули в КАМАЗ. Десь возили, а потім я вже отямився біля сіновалу. Дуже сильно тоді по голові били. Нічого не питали. А якось танкісти рашистські приїхали, дуло прямо на мою хату навели і кажуть: «Ты ещё здесь?» Кажу, що й завжди тут був. «Тебе два дня, чтоб ты отсюда уехал». Зайшли до хати, обшукали. «О! Так тут купаться можно. Мы тут будем жить». Я заперечив, що тікати нікуди не збираюсь і що вони жити у мене вдома не будуть. Катувати почали, до загону прив’язали, а я стою на своєму, повторюю, що їхати мені нікуди, що це – моя земля. «Нет, уже наша!» – сказали рашисти. Ні, казав я їм знову і знову, вашою вона ніколи не буде.
Іншим разом теж вночі залетіли, прив’язали до загону. Мене бик тоді врятував. Він у нас норовливий був, кидався на все – такий красунчик! Він життя мені врятував. Рашистів було четверо, вимагали дати їм холодильник м’яса. А в мене тоді м’яса не було, мав лише сало, бутлів двадцять під столом, накритих мішками. Але сало вони не їли, казали, що їхня віра їм не дозволяє, тому вимагали м’яса. Я сказав, що не буду заради якихось п’ятьох кілограмів м’яса різати бичка. Вони сунули мені штик-ніж: «Будешь!» І б’ють мене. А сам дивлюсь як бик ззаду ногою гребе землю і як налетів на рашистів! До мене він сантиметрів тридцять не дотягнув. Одного росіянина підбив під ноги, той через нього перелетів, гепнувся об землю. Рашисти перелякались, почали стріляти, вбили іншого бичка, пів обойми в нього всадили, а цього норовливого навіть не зачепили. Як рашисти втекли, я перетер канат, яким мені руки зв’язали і виліз з загону. Подякував Богу, що і цього разу пронесло.
Лілія Варцабюк. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Лілія Варцабюк: У росіян було просто все. Пригадую, один рашист біг вулицею, з автомата стріляв навколо себе. А я завмерла, щоб мене не зачепило, тільки й чую, як кулі пролітають біля мене. А іншим разом приходили діти зовсім, рашистьскі солдати: «Тётёнька, я вам хлебушка дам, а вы дайте мне молочка или ещё что-нибудь. Очень есть хотим». Я їм відповіла, щоб їхали до себе додому і там нехай ваша мамка годує вас молочком і що хліба я не їм, тим більше, вашого. Вони продовжували просити дати їм поїсти, казали, що рік відслужили і їх забрали на війну: «Я не знал, куда я еду, я хочу к маме». Обірвані були, худі, замість автомату якийсь шмат заліза. Але мені їх не було шкода, адже вони прийшли в Україну нас вбивати.
Вулиця в селі Вітрове, яке колись мало назву “Ділянка Чотирнадцята”. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
«Ми відчували, що ЗСУ підходять все ближче. Рашисти верещали, а ми раділи»
Олег Батурін: Як ви гадаєте, чому саме в вашому невеличкому селі росіяни так закріпилися?
Олексій Варцабюк: Поруч із Вітровим проходить межа Херсонської і Миколаївської областей. Поруч також залізниця і дві лісосмуги метрів по 30 шириною. У рашистів тут САУ стояли і «Гради», ледь не через кожні три метри. Вже після звільнення села ми поїхали все і подивилися. Я зрозумів, що в селі і навколо села було не кілька десятків одиниць ворожої техніки. Її було тут тисячі. І окопи свої рили.
Як наші хлопці почали крити рашистів, вони потроху почали розбігатися. Почалося це влітку 2022 року і то був найкращий день у нашому житті. Відчувалось, що ЗСУ підходять усе ближче. Рашисти верещали, а ми раділи.
Незадовго до звільнення села Коля до мене прискакав на конячці і каже: «Льоха, нас сьогодні вб’ють!» Я заперечив: нас уже стільки разів «вбивали», може, сьогодні теж пронесе. А Коля переляканий, стоїть на своєму: «Мабуть, не пронесе». Питаю, що сталось. Виявилось, рашисти вивантажили свої боєкомплекти, величезну таку купу і накрили її гілками дерев. Потім туди підійшли наші бички і рогами порозкидали снаряди як м’ячики, порозбивали ящики. Рашисти побачили, пригрозили Колі, що так це не залишать. Але нас тоді більше не чіпали. Я попросив Колю запам’ятати, де ці боєкомплекти лежали. Ми ще кілька днів залишались в окупації, а потім нашим військовим показали, де це все знайти. Рашисти не встигли використати ті боєкомплекти або забрати з собою.
Олег Батурін: Ви пам’ятаєте, коли росіяни востаннє вдиралися до вас?
Олексій Варцабюк: Коли за биками до мене приїжджали. Казали тоді, що їм треба звалювати і тиснули на нас, попереджали, що «тепер будуть по-справжньому у нас тут воювати». А я думав: куди вже більш по-справжньому, якщо свої «Гради» вони тут не вимикали. Одна машина відстріляється, друга починає і так по колу. Вони зайняли землю, яку ми взяли в оренду для випасу худоби і не пускали нас. Погрожували мені націоналізувати моє господарство. Тоді вони приїхали, забрали двох бичків і сказали, що це і є початок націоналізації.
Олексій Варцабюк. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Олег Батурін: Як звільнили Вітрове? Ви пам’ятаєте той день?
Олексій Варцабюк: Звісно! 9 листопада 2022 року рашисти востаннє приїжджали до мене по воду. То був один із «ДНРівців», Гоша з Запоріжжя. Він казав, що його батьки переїхали до Росії, коли йому було 11 років. Він і сказав мені, що у росіян команда відступати на лівий берег. Я тоді подумав, що він жартує. Але рашисти, дійсно, почали виїжджати.
10 листопада по селу були сильні прильоти, ми по підвалах ховалися. Рашисти волали з лісосмуг: «Мамочка, помогите, помогите!» Все там горіло. Не знаю, чим їх били, але палало у них тоді добряче. Коли ж я першого нашого солдата побачив, українця, я його так обнімав, що у нього бронежилет тріщав. Я був такий щасливий!
Лілія Варцабюк: Я пам’ятаю той день, коли зайшли наші. 11 листопада, близько восьмої ранку, ми якраз порались. І тут заїжджають наші машини, я таких ніколи не бачила. Все село було в українських танках! А світла тоді не було, ми мали один генератор на все село. Ми кинули до машини мотоблок, поїхали до хлопців, увімкнули Старлінк. Я тоді вперше всіх рідних обдзвонила, бо нарешті запрацював Вайбер. Телефоную, всі плачуть. Хлопці, військові зварили мені каву на таганочку, пригостили. Я притягнула їм відра сметани, сиру – все, що у нас було.
Все село тоді вийшло, всі раділи, щастя переповнювало. Це було неймовірно!
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів, страхування надане за підтримки European Centre for Press and Media Freedom (ECPMF), Federal Foreign Office Germany, Voices of Ukraine as part of Hannah-Arendt-Initiative.
