«Росія має заплатити за те зло, яке вона нам принесла». Світлана Ібрагімова про життя в окупації на Кінбурнській косі, свій полон і примусове вивезення

«Мені інколи сниться життя в окупації і мій полон. Точніше, мої тодішні відчуття: страху, безвиході, самотності, відчуття того, що на власній землі я не хазяйка сама собі, що за мною весь час хтось спостерігає», – зізнається 57-річна Світлана Ібрагімова.

З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну і до 26 листопада 2022 року, коли російські загарбники примусово вивезли її та майже всіх інших місцевих мешканців, Світлана була в селі Покровське Очаківської міської громади Миколаївської області, відомому ще як Покровські хутори. Воно розташоване на Кінбурнській косі, на узбережжі Дніпровсько-Бузького лиману, яка до окупації була популярним місцем для відпочинку українців.

Там Світлана Ібрагімова, пенсіонерка органів МВС, яка в минулому працювала у відділі по боротьбі з торгівлею людьми, стала свідком воєнних злочинів російських окупантів. Там же 1 вересня 2022 року росіяни незаконно позбавили її волі і утримували в Скадовську на Херсонщині.

Після звільнення в листопаді 2022 року правобережної частини Херсонської і Миколаївської областей від російських окупантів Кінбурнська коса залишилася єдиною окупованою частиною Миколаївщини. Саме з її території загарбники завдають удари по Очаківській і Куцурубській громадах і блокують рух із портів Херсона та Миколаєва. На ній вони нищать заповідну зону півострова.

Центр журналістських розслідувань зустрівся зі Світланою Ібрагімовою і розпитав про те, що відбувалось на Кінбурнській косі в перший рік російської окупації, що там відбувається зараз і про те, що їй самій довелось пережити.

«Ми вважали, що Кінбурнська коса – найспокійніше і найбезпечніше місце на землі. Як же ми помилялись»

Олег Батурін: Де застав вас початок великої війни, на Кінбурнській косі?

Світлана Ібрагімова: Ні, в Миколаєві. Я сама родом з цього міста. 22 лютого ми зібралися на день народження зятя, після чого вони з дочкою одразу, вперше за багато років, поїхали відпочивати в Карпати. Я з онуком залишилась у Миколаєві. Коли 24 лютого 2022 року почалися перші атаки росіян, я одразу зрозуміла, що відбувається, подзвонила доньці. Вони майже одразу, як тільки змогли, повернулися.

1 березня я сіла на перший катер з волонтерами і дісталася до коси. Донька із зятем приїхали до мене 5 березня. Ми чомусь вважали, що Кінбурнська коса – найспокійніше і найбезпечніше місце на землі. Бо – тупик. Уже потім зрозуміли, що треба було вчити історію. Бо це з давніх-давен – це стратегічне місце. Завжди. Ще з часів Амазонок.

Олег Батурін: Яким було життя в Покровському в перші місяці великої війни?

Світлана Ібрагімова: Я тоді думала, що все це швидко закінчиться і все буде добре. Проте зі мною там сталося все те, чого я в своєму житті боялася найбільше. Я дуже боялася залишитися сама – і я залишилася там сама. Я не знала, що робитиму без електроенергії, без якої не працюватимуть доїльний апарат, насос, холодильники – і за деякий час не стало світла. 

Наприкінці березня зять відправив доньку з онуком до Миколаєва, і одразу після того росіяни влучили в обласну адміністрацію, вдарили ракетою по житловому будинку. Їй було страшно самій, і зять поїхав до неї. Він тоді волонтерив на косі, передавав інформацію військовим. Через косу в той час волонтерам вдалося переправити до Очакова чимало людей, які тікали з окупації, з Херсонщини. Пам’ятаю, як допомогли вночі виїхати заступнику одного з мерів області, якого розшукували рашисти.

Самих же росіян з першого дня великої війни у нас у селі не було, вони якось об’їжджали його стороною. Ми чули, що йде їхня важка техніка – вони їхали в край коси, на морський бік. І звідти бомбардували Очаків і Куцурубську сільську громаду. В нашій частині села був колись піонерський табір, у ньому дуже багато зупинялось людей, які тікали від війни. Дуже багато людей з Херсонщини. Хтось перебував там день, хтось – два, хтось тиждень, чекаючи на катер, щоб їх забрали до Очакова. Потім рашисти вперше приїхали саме до цього табору. Хтось їм здав, що там є люди. Але саме на той момент там, на щастя, нікого не було.

Вперше окупанти зайшли до села Покровське 30 серпня 2022 року близько дев’ятої ранку. Йшли з важкою технікою – це був, як я зрозуміла, спецназ. Оскільки мій будинок стоїть перший, якщо заїжджати до села з боку материка, я бачила як вони проїхали вглиб Покровського і розділилися. А десь близько третьої години дня виїжджали з села і по них вдарили Збройні Сили України. Вдарили добряче, рашисти тікали дуже швидко.

Наступного дня вони приїхали знову, злі і почали все в селі обшукувати. Вдерлися до одного дідуся: хтось росіянам сказав, що він нібито має зв’язок з Очаковом. Діда хотіли забрати, але йому стало зле і його майже одразу відпустили. Ще забрали чоловіка, який приїхав на косу з Одеси.

Олег Батурін: На той момент людей ще багато залишилося в селі?

Світлана Ібрагімова: Багато, поки не зайшли рашисти. Люди якраз городи висадили, а як вдерлися окупанти – почали потихеньку виїжджати, особливо ті, хто мав свій транспорт. Я ж вирішила залишитися. У мене корови були, я розуміла, що вони пропадуть без мене. Я не могла їх кинути.

Переломний момент був саме в ті дні. Того чоловіка, якого рашисти забрали 30 серпня, повернули і відпустили наступного дня. Пізніше я зрозуміла, що він здав росіянам мене і ще одного односельця. Бо він й інші односельці знали, що я – колишня працівниця МВС України, підполковник поліції, хоча й давно на пенсії. А у другого бранця вдома було багато різної зброї. Він мав на неї дозвіл, колекціонував.

«Надеюсь, вы хорошие люди, и вас отпустят»

Олег Батурін: За яких обставин росіяни вас схопили?

Світлана Ібрагімова: Це було 1 вересня 2022 року десь о дев’ятій ранку. Я тільки-но подоїла корів, почула, що рашисти їдуть і наче як відчула, що щось має статися. Трьох корів я прив’язала, четверту випустила, забігла до хати і сіла, затамувавши подих. Залаяла собака. Я зрозуміла, що це приїхали по мене.

Я вийшла. Ворота були відкриті, ми їх останнім часом не закривали. Рашистів зайшло у двір чоловік 15, це був спецназ, дуже добре екіпірований амуніцією та зброєю. Спочатку у деяких із них обличчя були відкриті, а потім вони їх закрили масками. Собака сильно гавкала і кидалася на них, мене захищала. Я їх благала: «Тільки не чіпайте Жужу!»

Зайшли до хати, спитали, де мій телефон. А я його встигла заховати. Відповіла: згорів. «Как это?» Пояснила, що минулого понеділка в лісі поруч із селом вирувала пожежа, яка не дійшла до моєї хати метрів п’ятдесят. Кажу, що кинула мобільний під дерево, а вогонь дуже швидко розповсюджувався, то він і згорів. Ця історія справді у нас мала місце, але не зі мною. Я згадала про неї і розповіла рашистам.

Вони тим часом намагалися щось обшукати, але на той момент ніде не було світла, в хаті було темно, нічого не видно. Вони походили-походили і наказали мені їхати з ними. Взяли мою куртку, намотали її мені на голову, щоб я нічого не бачила. І кудись повезли. Дорогою забрали ще одного односельця.

Поки везли мене по косі я імітувала, що мені погано. Сподівалась, що росіяни мене десь по дорозі викинуть. Не спрацювало. Дорогою я запам’ятала лише, що росіяни зверталися до одного зі своїх – «Хмурый». Він сидів поряд зі мною.

Привезли нас, я думаю, до своєї бази. Можливо це була Нова Збур’ївка (село в Голопристанській міській громаді Скадовського району Херсонщини, – прим. автора). Там лунали якісь дивні звуки, я довго не могла зрозуміти, що то було. А згодом зрозуміла: десь неподалік кричали павичі. Ще поруч була траса: я чула постійний рух машин. 

Олег Батурін: Що то була за будівля?

Світлана Ібрагімова: Це була не будівля, все відбувалося просто неба. Мені зняли з голови куртку і я її одягла, бо було холодно. Натомість очі мені обмотали скотчем. І тримали там майже добу. На ніч поклали на залізні солдатські ліжка. Поспати на них так і не вдалось.

Олег Батурін: Росіяни вам пояснювали, за що вас забрали?

Світлана Ібрагімова: Ні. Наскільки я сама зрозуміла, вони були злі через удар ЗСУ по них у нашому селі. Знаю, що родина, до яких рашисти тоді приїжджали, встигли виїхати до Очакова на катері того ж вечора. Наступного дня рашисти до них приїхали знову, а їх уже не було. Тоді вони вже гребли всіх підряд. Забрали і Павла Р., про якого я вже згадувала, його наступного дня відпустили. А просто так вони нікого не випускають, ще й так швидко. Потім він виїхав з села. І наскільки я знаю, зараз він за кордоном.

Єдине, що рашисти мені на допитах казали: «Это всё из-за вас, сколько вы бомбили Донбасс, сколько детей погибло из-за вас, сколько наших военных! Ваши военные издеваются над нашими, а мы до вас ещё довольно либерально относимся». Я слухала це, слухала, не витримую і кажу їм: «А чого тоді війна на нашій землі?» Один із рашистів став кричати і бити себе кулаком в груди: «На вашей земле?! Это моя земля! У меня дед на Сумщине живёт, у меня мать оттуда. Я там часто бывал. Это всё наша земля! Не ваша!» Я зрозуміла, що мені з ним нема про що балакати.

Наступного дня росіяни сказали, що з нами мають порозмовляти і, якщо все буде добре, повернуть додому. Після цього нас повезли кудись неподалік, до якихось ангарів, у тому ж селі. Завели і кажуть: «Садись!» Я попросила дозволити мені постояти, бо після ночі на залізному ліжку дуже сильно боліла спина. Росіянин дозволив, навіть приніс мені табуретку. Ще й спитав, чи потрібна мені вода? Я відповіла: так. Але до вечора води мені так ніхто і не приніс.

Уже коли почало смеркатися, я вирішила погукати когось. Підійшов охоронець, спитав, що мені треба. Я сказала, що мені обіцяли води принести та так і не принесли, чи можна води попити? «Сейчас», – відповів. Слідом за ним прийшли двоє в масках і від них тхнуло алкоголем. Вони почали кричати на мене «мать-перемать, ты такая, сякая, водички тебе захотелось». При цьому один з них бив кийком по бетонній опорі у мене над головою так, що штукатурка на мене посипалася. Але, зрештою, водички принесли і зв’язали ноги і руки стяжками, щоб не ходила.

Я ж усе чекала, що хтось прийде за мною, побалакає. На наступний день нас знову кудись повезли. Посадили до мікроавтобусу і хвилин сорок ми рухались у невідомому напрямку. Там, де ми зупинились, дуже пахло морем і я для себе вирішила, що це Скадовськ або Залізний Порт.

Нас привезли туди втрьох – мене, чоловіка, якого забрали разом зі мною в селі і ще хлопця років 25. Нас вивели, прикували кайданками до дерев. Почався дощ. Я чую, хтось звертається до мене: «Тьотя Свєта, це ви?» Це був той молодий хлопець, Вовка, з Покровки – сусіднього села на узбережжі Ягорлицької затоки. Він до нас привозив будматеріали.

Олег Батурін: Росіяни вас так і залишили прикутими до дерев?

Світлана Ібрагімова: Було дуже прохолодно і ми почали трошки стрибати, щоб зігрітися. Мабуть, росіяни нас пожаліли і забрали з вулиці. Бо, як потім нам розповіли інші бранці, рашисти могли так тримати до самого ранку.

Нас, повністю мокрих, завели до якогось приміщення, схожого чи то на пральню, чи то на сушарку. Пізніше я дізналась, що то було на території дитячого оздоровчого табору «Слава» в Скадовську. Відчуття мене не підвело – я дійсно була поруч із морем.

Нас там вперше за два дні погодували. Це було картопляне пюре. Знаєте, мабуть, я нічого смачнішого не їла в своєму житті. Тільки тоді я зрозуміла, наскільки я голодна. Бо невизначеність, страх, нерозуміння, що буде з тобою далі якось притупляло відчуття голоду. Навіть до туалету за весь час полону я так і не змогла сходити. Був якийсь «блок» у голові: не могла і все. Нас там кормили тричі на день. Наскільки я зрозуміла, нам приносили те, що залишалось в їдальні після строковиків.

у тому таборі були переважно російські військові строкової служби – молоді пацани, років 19-20, не більше. Всі – кримчани, з промитими рашистською пропагандою мізками. Вони знімали з нас кайданки і дозволяли знімати пов’язку з голови, щоб поїсти, і самі не ховали обличчя. Питали, за що нас взяли. Один із них сказав: «Надеюсь, вы хорошие люди, и вас отпустят». 

«Одна з жінок не розуміла російської мови і росіяни за це били її пляшкою з водою по голові»

Олег Батурін: Скільки ви там пробули?

Світлана Ібрагімова: Я просиділи там до 8 вересня 2022 року. Періодично контингент цивільних бранців змінювався, але ми все так і сиділи в одній кімнаті: чоловіки і жінки. Найбільше зі мною тримали 11 чоловік. І я – переважно одна жінка серед них. З нами був ще Іван Мошенський з Голої Пристані – я вже потім дізналася його прізвище, і молода жінка з чоловіком.

Ця жінка постійно плакала, жалілася, що росіяни від неї чогось хочуть, а вона все ніяк не може зрозуміти, що саме. З’ясувалось, що рашисти хочуть, аби вона сказала їм щось на камеру. А дівчина взагалі російською не розмовляє і дуже погано її розуміє. Вона намагалась щось їм відповісти російською, але у неї ніяк це не виходило. Росіяни її не розуміли і били за це пляшкою з водою по голові. Вона постійно скаржилася на сильний головний біль. Перепадало і її чоловікові. 

Я порадила дівчині спробувати запам’ятати і повторити те, що вони від неї хочуть почути. За деякий час їх відпустили – вона наговорила рашистам на відео те, що вони хотіли. Я так зрозуміла, вони з чоловіком були місцеві, зі Скадовського району.

Потім до нас привезли трьох моїх односельців, дуже побитих хлопців і ще одного чоловіка, який працював на косі вахтовим методом. Двох із них я впізнала – Володимир і Олександр, батько і син. У них були сині руки і обличчя від побоїв, мабуть, і ребра були поламані. Вони не могли ані сидіти, ані говорити. За що їх забрали – я не знаю. Напевно, для залякування інших. До того, як попасти до нас, вони декілька днів перебували у слідчому ізоляторі в Херсоні. Зараз батько із сином за кордоном, вони змогли вирватися з окупації.

Олег Батурін: Росіяни вас більше не чіпали, не допитували?

Світлана Ібрагімова: Мене вони викликали до себе, десь 6 вересня. Я одразу зрозуміла, що зі мною спілкувався представник ФСБ: їх манеру спілкування ні з чим не сплутаєш. Бачити його я не могла, бо була із зав’язаними очима, а він ще й стояв у мене за спиною. Одразу почав залякувати: «Мы всё про вас знаем, поэтому не ври мне». Та коли він почав говорити і розпитувати, я зрозуміла, що він насправді нічогісінько про мене не знав. Він задавав питання про мою родину і мою біографію. Я розповідала йому дозовано, щоб не нашкодити ні собі, ні рідним. На руку мені було те, що всі члени моєї родини були в Миколаєві, недосяжні для окупантів.

Ще представник ФСБ питав мене, коли почалась і закінчилась «великая отечественная война» і «Как вы думаете, почему началась «СВО»? Я відповіла: мабуть, наші політики не домовились між собою, а війна завжди погано. Що я могла ще сказати в тій ситуації? Те, що ви, гади, полізли в чужу країну вбивати людей і все сталося саме через вас?

Далі він сказав, що я на камеру маю дещо сказати, але що саме не пояснював. Відмовлятися від цього не було сенсу. Але до цього так і не дійшло. Напевно, через мій непрезентабельний вигляд: виглядала тоді як бомжиха. Тож, мабуть, я їх не зацікавила.

«Мешканці Геройського повернули мені віру в людей»

Олег Батурін: Як росіяни вас відпустили? 

Світлана Ібрагімова: 8 вересня 2022 року близько третьої години дня нас трьох вивели, посадили до мікроавтобусу і кудись повезли. Десь біля села Забарине (Чулаківської сільської громади Скадовського району, – прим. автора) рашисти висадили Івана Мошенського. Через дві-три хвилини висадили хлопця з Покровки. І десь через три хвилини висадили мене, кинули мені паспорт і пляшку води та відпустили. Ще спитали мене: «Куришь? Пьешь?» Напевно, у мене був такий вигляд, який навів їх на такі думки.

Як тільки рашисти від’їхали, я зняла пов’язку. Побачила неподалік село. Підійшла до людей, спитала – Рибальче. Херсонська область. До мого дому близько 60 кілометрів. Попросила дати мені мобільний телефон подзвонити рідним. Люди не відмовили, але сказали, що я ні до кого не зможу додзвонитися: український зв’язок росіяни вже давно відключили. Я спитала як пройти в бік Геройського. Мені показали напрямок і я пішла. Невдовзі мені попався стовпчик з відстанню. До Геройського було 28 кілометрів.

Йдучи з Рибальчого я спитала, який час. Було десь 17:50, сонце почало сідати. Я, поки могла, швиденько йшла. Йшла, в чому була – в домашніх капцях. А дорога там щебенева, ноги сильно набило, я швидко зморилась. Дорогою проїжджали військові машини, але я не наважувалася їх зупинити, щоб підвезли. Згодом я почала ховатися від машин, бо було вже темно, вони проїжджали із виключеними фарами і я боялася, що можуть знову забрати. А на додачу до цього почався дощ, який перейшов у сильну зливу.

Я промокла повністю, промок і паспорт, який я тримала у внутрішній кишені. Зрештою, я зрозуміла, що дійшла до Геройського, коли побачила вогні на стовпах. Що робити далі я не знала: в цьому селі я нікого не знала. Постукала в першу хату, мене прогнали. Йду по нічному селу і сама собі думаю: що мені казати людям, про що їх просити, як себе поводити? Йду, бачу – світло горить в якійсь хаті. Залаяв собака, вийшли господарі, спитали: «Хто там?» Я попросила їх пустити мене погрітися (плаче).

Я дуже вдячна цим людям. Вони мене впустили, запропонували поїсти, але їсти я не хотіла. Попросила гарячого чаю, якщо можна, подзвонити доньці і дати хоч трошки помитися, бо я не милася десять днів. Мені все дали, я навіть одяг трошки попрала. Потім мене поклали спати в одній кімнаті разом із ними. А там були всі родичі – три чи чотири покоління – в одній хаті, 11 чоловік: прабаба, дід з бабою, дві доньки з чоловіками, їхні діти. Вони мені повернули віру в людей. Я ніколи цього не забуду! (плаче)

Вранці мене накормили. Я дочекалася знайомого з Василівки (сусіднє з Геройським село в Миколаївській області на Кінбурнській косі, – прим. автора), з яким зв’язався мій зять. Він попередив, що довезти до мого села він мене не зможе, бо за Василівкою росіяни все замінували. А у Василівці рашисти стояли ще з перших днів березня і вони забороняли цивільним заїжджати вглиб Кінбурнської коси.

Так я доїхала до Василівки і пішла пішки додому. Дорогою зустріла жінку, якій потрібно було до мисливського господарства. Але вона повела мене якоюсь іншою дорогою, через ліс. І ми там заблукали. Я запропонувала вийти до високовольтної мережі, яка має вивести нас до села. Не встигли ми до високовольтної дійти, як чуємо: «Стой!» А там рашисти стояли. Наказали роздягнутися до спідньої білизни, потім одягнутися і натягнути на очі пов’язку. Я сказала, що у мене є своя пов’язка. Очі закрили, посадили в машину і повезли. Судячи з того, що привезли нас дуже швидко, я зрозуміла, що ми були вже в Покровці. В цьому селі росіяни стояли давно, і я про це знала.

Вони забрали мій паспорт і протримали декілька годин. Я сміялась навіть, просила: відпустіть мене додому, а вже потім, може, забирайте знову. Бо ще доби не пройшло після одного полону, а я потрапила в інший – це вже якось і не смішно. Так мене й відпустили.

Далі з Покровки до Покровського я пішла знову пішки, 12 км. Ноги не йдуть, затекли, болять. Бачу останню хату у Покровці, чоловіка і машину. Благаю: підвезіть мене до Покровського. А чоловік мені: «Ти що? Там же все заміновано!» Запропонував підвезти мене до лісу, а це один кілометр. Далі, каже, йди по слідах від шин і нікуди не звертай, так і дійдеш. Він ще показав мені деякі орієнтири. Я спитала, на що рашисти замінували тут дороги, не на піхоту? «Ні». Ну, думаю сама собі, значить не підірвусь.

Ще засвітла дійшла до свого села. Дорогою побачила машину з причепом і човном у ній. У селі мародерили вже повним ходом.

Олег Батурін: Місцеві?

Світлана Ібрагімова: Ні, то були рашисти! Вони ж мені крикнули: «Стой!» І два автомати на мене навели. Питають, хто я і куди йду. Кажу: місцева, повертаюсь додому, забирали на «перевірку». Водій на мене все сікався, а інший йому каже: «Залиш її, поїхали!» І залишили мене в спокої.

Прийшла додому, хата закрита. Забрала ключі у сусідів, світла немає. Тоді під дією емоцій вирішила: треба виїжджати подалі звідси, але від сусідів дізналася, що востаннє наші військові людей вивозили через лиман на Очаків десь 2 вересня. Далі росіяни стали мінувати лиман і обстрілювати акваторію. Цей шлях був закритий. Я розуміла, що треба повертатися на материк до зими, але надія на це поступово танула. Вирішила: мабуть, доведеться мені зимувати тут.

«Жінка, яка тримала кіз, заховалась у сусідській вбиральні і все казала: «На кого я дівок своїх кину?» 

Олег Батурін: Як поводилися в селі російські окупанти тоді, восени 2022 року?

Світлана Ібрагімова: Багато людей уже виїхали з Покровського, тож рашисти влаштували тут «розгул». Ходили по селу, відкривали спорожнілі хати, вдиралися в них, а ми з сусідом йшли слідом за ними і закривали двері. Потім рашисти стали в хатах поселятися, то ми вже боялися ходити і один біля одного тулилися.

Навіть до мене приходили «заселятися». Поруч зі мною росіяни поставили свою техніку, зайшли і кажуть: «Ми у вас поживем!» Я не пустила, сказала, що нам разом із ними в одній маленькій хаті буде незручно. Тож вони розмістилися у дворі хто де бачив, а один із росіян навіть у нашому свинарнику ночував.

Росіяни вже не ховали свої обличчя, почували себе господарями. У наших селах стояв козачий батальйон «Дон», головним у них був такий собі Кондратьєв за позивним «Партизан». Він казав, що був колись керівником у Тамбовській області. Казав, що росіяни позбирають всю худобу і птахів по селу і організують колгосп, навіть назву для нього вже придумали -«Партизанський». Крім того, наказав, щоб на тих будинках, де залишаються місцеві, повісили білі ганчірки.

Від автора: Кондратьєв Алєксєй Владіміровіч, 30 вересня 1971 р. н., уродженець села Пічаєво Тамбовської області РФ, учасник обох російських війн у Чечні, у 2010-2015 роках – мер Тамбова, у 2015-2020 роках – російський сенатор від Тамбовської області, у 2020-2021 роках – в. о. заступника голови адміністрації Тамбовської області. З травня 2022 року воює проти України добровольцем, командував спеціальною казачою бригадою «Дон». З 2024 року – російський сенатор від Курської області. Проти українців воює і син Кондратьєва.

Військову адміністрацію від рашистів очолював такий собі «Чингіз» і саме він наприкінці листопада сказав, що із нашого села вивозитимуть всіх людей. Він це пояснював тим, що вони переживають за нашу безпеку. Виїжджати ми відмовились, але вони наполягали і кілька разів відкладали цю дату. Ми все надіялися, що орки залишать нас у спокої. На жаль, ні.

26 листопада 2022 року до села під’їхали викрадені у місцевих перевізників автобуси. Я вийшла, випустила корів, що залишилися, відкрила курей. Хату закрила, але ключ залишила у замку. Розуміла: все одно ж залізуть. А так спокійно собі відкриють і заберуть, що їм захочеться.

Олег Батурін: Хто саме вас вивозив?

Світлана Ібрагімова: Самі ж рашисти. Наказ був виїжджати всім. Ми спочатку сподівалися, що нас відвезуть до сусідньої Покровки. Але вони повезли нас далі, через Василівку. Її теж об’їхали стороною. Довезли нас до Геройського, що вже на Херсонщині. Там на нас чекали автобуси «МЧС России» і їх співробітники у формі. І відвезли до Криму.

Олег Батурін: Скільки цивільних людей росіяни тоді вивезли з Покровського?

Світлана Ібрагімова: 32 з Покровського і одну родину з трьох осіб з Покровки. У нашому селі залишилось три людини. Дідусь з бабусею, у якої перед тим був серцевий напад. Дід забарикадувався в своєму будинку і сказав, що нікуди не поїде. Росіяни, мабуть, вирішили не заморочуватися на хворих людей. Це літнє подружжя рашисти потім вивезли чи то влітку, чи то восени 2023 року.

А третя жіночка, Алла, заховалася від рашистів у сусідській вбиральні. У неї була купа кіз, вона все казала: «На кого я дівок своїх кину?» Ця жінка залишалася в селі сама-однісінька. Я з нею зв’язувалася якийсь час. До неї прибилася моя собака Жужа. Після того я зрозуміла, що, напевно, нашої хати вже немає, Жужі вже не було де ховатися. Алла була їй рада, казала: «Мені тепер є хоч з кимось побалакати».

Востаннє ми з Аллою спілкувалися в ніч на 8 вересня 2024 року. Скоро вже рік як ми про неї нічого не знаємо. Мабуть, її немає в живих. Бо наші військові потім літали дроном над нашим селом і сказали, що її хата розбита й обгоріла.

Наскільки мені відомо, то від нашого села не залишилося живого місця. Казали, що Покровське знищено на 90%, Покровка – на 70%, а Василівка – на 50%. Ми багато по крупицях збирали інформацію, обмінювалися даними, а донька навіть знайшла карту місць пожеж, які там були за даними національного парку. В Покровському в 2022 році все горіло: ліс біля села, будинки. Після того як нас вивезли, мабуть, там ще більше все вигоріло.

«Від Росії я хочу репарацій, а від України мені не потрібно нічого»

Олег Батурін: Куди вас саме привезли в Криму? І як ви добиралися додому?

Світлана Ібрагімова: Після того, як ми пройшли «кордон» в Армянську нас привезли наступного ранку, десь о четвертій годині в Євпаторію. Висадили біля пансіонату імені Гагаріна. Я все переживала, що нас далі депортують на Далекий Схід і що звідти я вже ніколи не зможу повернутися до України.

Вранці я подзвонила доньці і вона мені сказала зібратися з силами і щось робити. Я вирішила діяти. Домовилася з жінкою з мого села їхати додому. Перед дорогою я забігла купити місцеву SIM-картку, щоб бути на зв’язку. А у мене при собі був тільки український паспорт. Що я там наслухалася про себе, про Україну, про нашого президента і про всіх українців! Виявилося, що в Криму вже дуже зомбовані проти нас.

Ми поїхали з нею на залізничний вокзал у Сімферополь. Там я побігла до кас за квитками до Москви. Нам сказали що з їхньої столиці легше виїхати за кордон із внутрішніми паспортами громадянина України. Тільки-но я відійшла від кас, як до мене підійшов чолов’яга і запропонував довезти до Івано-Франківська. Я спочатку вирішила, що з глузду з’їхала: де Сімферополь, а де Івано-Франківськ? І спочатку відмахнулася. А потім він мені пояснив, що поки я була біля кас, він зустрів мою односельчанку і запропонувати нас разом довезти до України.

Чоловік одразу сказав, що він не волонтер, просто заробляє на пасажирських перевезеннях. За дорогу з Сімферополя до Івано-Франківська запросив по 550 доларів з кожної. Ми вирішили ризикнути (добре, що на двох у складчину у нас були ці кошти). Сіли до автобусу, поїхали. Ніде нас ніхто не зупиняв, їхали швидко, зупинялися перекусити і в туалет на заправках. На кордоні з Росії нас висадили і ми пішки перетнули кордон до Латвії. Російські прикордонники все робили неспішно, але водії запевнили, що чекатимуть усіх пасажирів. А на латвійській стороні нас зустріли волонтери, запропонували гарячу їжу, чай, каву, одяг. Пам’ятаю, як їхали по Росії, то всі мовчали. А вже в Латвії всі почали між собою розмовляти, не переживаючи, що це матиме якісь наслідки.

Усі наші пасажири виходили, хто де. Ми лише вдвох з односельчанкою поверталися назад до України. Перевізники довезли нас до Варшави, а там пересадили на приватний автобус до Львова. У Львові ми з моєю подругою розсталися: вона потягом дісталася до Миколаєва, а я маршруткою – до Івано-Франківська.

З Покровського нас вивезли 26 листопада, а вже 1 грудня я була в Україні. Замість того, щоб проїхати 9 кілометрів по лиману до материка мені знадобилось проїхати майже 3 тисячі кілометрів. Донька зустріла мене в Івано-Франківську: діти запропонували спочатку трохи відпочити в Карпатах. Звідти ми вже повернулися до мого рідного Миколаєва.

Після всього пережитого я хочу репарацій від Росії. Від своєї держави ж мені не потрібно нічого. Україна й так дає все, що тільки може – пенсію, соціальний захист тощо, – більшого мені не треба. А Росія має платити за все те зло, яке вона принесла людям в Україні, як свого часу платила за це Німеччина. Нехай навіть я не встигну за свого життя отримати ці компенсації – буде моїм онукам.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції