Верховна Рада України нарешті ухвалила законопроєкт про мобілізацію, прийняття якого було невиправдано затягнуте, а дорогою з нього позлітали важливі норми. Демобілізації не буде. А от чи вдасться успішно провести мобілізацію і підготувати резерви до літньої кампанії – є великі сумніви.
Росія продовжує атакувати нашу енергетику: повністю знищена Трипільська ТЕС, що давала половину генерації Київської області та живила ще дві. Європарламент відмовив у затвердженні бюджету Ради ЄС, поки Україні не будуть надані комплекси ППО Patriot. Тим часом демократи з адміністрації США рекомендують Україні утриматись від ударів по російським НПЗ, а республіканці – блокують виділення допомоги. Повсюди прогнози на вихід США із НАТО у випадку перемоги Трампа. Всі ці події добре укладаються у одну картину і вона невтішна для нас з вами. Про останні події і їхні наслідки – у розмові із Павлом Лакійчуком, капітаном 1 рангу запасу, військовим аналітиком і керівником безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» в ефірі програми «Питання національної безпеки» з Валентиною Самар.
Валентина Самар: Ось-ось почнеться літня кампанія, Росія, судячи з усього, збирається атакувати. Чи допоможе закон про мобілізацію нам мобілізуватися?
Павло Лакійчук: Голосування за нього – це наче й добре, але цілком можливо, що він знову не буде підписаний президентом, допоки не проголосують за новий. Я не бачу тут кінця епопеї. Хоча треба розуміти, что питання мобілізації потребує незначного втручання Верховної Ради – це компетенція Президента України, Верховного Головнокомандувача. Реалізується це все указами президента чи відповідною постановою Кабінету міністрів України.
Валентина Самар: так, але мобілізаційні заходи не складаються виключно з указу президента, це ж безперервний процес…
Павло Лакійчук: Безумовно, мобілізація – це цілий комплекс заходів, не тільки призов на військову службу. Це і мобілізація економіки, передача від економіки і приватних підприємств відповідної техніки у користування Збройним Силам України. Теоретично так має бути. На жаль, стара мобілізаційна система значною мірою зламана. Одна з причин – небажання виконавчої гілки влади брати на себе відповідальність за війну. Це і для бізнесу непопулярно: бізнес не хоче віддавати своїх робітників, він хоче їх забронювати.
Валентина Самар: Ухвалений законопроєкт ці проблеми не знімає. Він знижує мобілізаційний вік і …
Павло Лакійчук: Мобілізаційний вік ми знизили попереднім законом. Очевидно, що восени Офіс президента спустив мобілізаційний процес на Верховну Раду, як кажуть, на мертвого Болівара – хай він і відбивається. Зрештою, через 4-5 місяців складного законодавчого процесу, назвемо це так, навіть в ОПУ зрозуміли, що результат його буде нульовий і треба приймати рішення все ж таки самостійно. Результатом цього стало підписання буквально пару тижнів тому закону про зменшення призовного віку з 27 до 25 років. Тут у нас теж унікальна ситуація, яку важко пояснити: призову немає, а призовний вік є.
Низка інших положень цього популістського, за великим рахунком, законопроєкту про мобілізацію також була оперативно введена іншими нормативними актами, що дещо виправило ситуацію. Відповідальність за проведення оповіщення військовозобов’язаних покладається на місцеві органи влади, але вони ніякої відповідальності не несуть. Навіщо тоді голові сільради це робити, якщо відповідальність не передбачена, а обирають його односельці?
Валентина Самар: Останнім часом чуємо: Міноборони повинно забезпечити мобілізацію, місцеві органі влади повинні, виконавча гілка, президент теж повинні забезпечити. Але ж Територіальні центри комплектування (ТЦК) безпосередньо підпорядковуються Оперативним командуванням відповідної зони.
Павло Лакійчук: Так, ТЦК – це військові частини насправді. Вони укомплектовані військовослужбовцями. Як структурні підрозділи вони підпорядковуються Оперативним командуванням і командувачу Сухопутних військ. Як мобілізаційні органи ТЦК підпорядковуються військовим адміністраціям. У нас у державі у період війни немає цивільних органів влади – є обласні, міські, районні, сільські військові адміністрації. Фактично це президентська вертикаль, яка має здійснювати управління всіма процесами в державі. Її основна задача – забезпечення оборони і безпеки держави, а потім вже благоустрій.
Валентина Самар: За цим законопроєктом, у разі його підписання, упродовж 9 місяців усі, хто має статус «обмежено придатний», мають повторно пройти ВЛК, щоб отримати новий статус – придатний або ні. Я не уявляю, як ТЦК справляться з такою навалою людей…
Павло Лакійчук: Цим процесом не дуже хотіли займатись, хоча треба було. Ідея зводилась до простого. Існує наказ міністра оборони з переліком певних показників і існують лікарі в державних установах, відповідно, військовозобов’язані і військовослужбовеці могли б пройти ВЛК у будь-якому державному медзакладі з подальшим її затвердженням. Тобто побороти черги і корупцію у ВЛК не складає великої проблеми.
Валентина Самар: Але ми не бачимо кроків у цьому напрямку. Перейдемо до глобальніших проблем. Росія знищує нашу енергетику. У ніч на 11 квітня була знищена Трипільська ТЕС, а з нею – половина генерації Київської області. У цей час США закликають нас не атакувати НПЗ в Росії, а Європарламент не дає добро на затвердження бюджету європейським чиновникам, допоки Україні не поставлять додаткові комплекси ППО Patriot. Називаються цифри: в ЄС є сто Patriot, Україні необхідні хоча б сім. Цього достатньо?
Павло Лакійчук: У маленькій Швейцарії є п’ять батарей Patriot, які захищають її відсотків на 25. У нас, до слова, здається, чотири. Маленький Тайвань закриває свій повітряний простір 70-ма комплексами ЗРК Patriot і стількома ж аналогами власного виробництва. Говорити, що сім додаткових батарей Patriot закриють наше небо, нашу енергетику від ворожих нальотів – це блакитна мрія, яка не відповідає потребам. Таких комплексів потрібно на порядок більше. Питання в тому, що нам потрібно створити хоча б мінімальний поріг. А він передбачає не тільки нові батареї, але й поповнення ракет для наявних ЗРК. Тому що при такій інтенсивності ударів може виявитись, що три-чотири Patriot у нас є, але немає до них ракет. І це буде значно гірший результат, тому що ворог буде безкарний.
ЗРК Patriot збройних сил Німеччини. Фото: Міноборони ФРН[
Те саме стосується F-16. Так, це відносно сучасний винищувач з широким спектром дії. Він може використовуватись і для прикриття стратегічних об’єктів в глибині території України, і для прикриття лінії фронту від бомбардувальників з КАБами. Все це вони можуть. Але, якщо в цьому році ми отримаємо F-16, то це буде максимум перша ескадрилья. Скоріше за все, отримаємо шість-дев’ять літаків. Чи вистачить цього, щоб прикрити величезну територію України, чи зможуть вони виконувати усі задачі, які для них нарізаються? Ні. Тому нові і старі Patriot, літаки F-16 на поточному етапі зіграють психологічну роль. Пам’ятаєте той блукаючий Patriot – напівміфічний комплекс, який збивав російські бомбардувальники вздовж всієї лінії фронту. Ворожі пілоти стали почуватися у повітрі не так самовпевнено. І саме від цього якість і кількість ударів зменшилась. З цієї точки зору поява нових комплексів і літаків навіть у такій незначній кількості результат матиме. Звісно, залишається питання – коли? Один колега сказав: «Нам європейці дуже класно допомагають, але завжди завтра». Було б чудово, якби нові літаки нам дали вчора – тобто, минулого року. А сьогодні росіяни готуються і фактично вже готові зустріти новий тип зброї. І це мінус.
Валентина Самар: Не можна не побачити, як РФ змінила тактику ведення бойових дій. Якщо раніше ще жила легенда про «освобождение городов и сел», то зараз їм плювати навіть на власні пропагандистські наративи: ФАБами і КАБами стирають населені пункти з лиця землі, не рахуючись із цивільними втратами. Що ми можемо протиставити цій тактиці? І чи допоможуть нам фортифікаційні споруди, які нарешті почали будувати? Бо пропагандисти на це кажуть, мовляв, будуйте – ми скинемо КАБи і пройдемо парадним кроком.
Павло Лакійчук: Парадним кроком вони вже ходили і пішли. Парадним кроком в них вже не вийде. Пригадайте 2022 рік: Сєвєродонецьк, Лисичанськ – вогняний вал. У нас просто не було артилерії, щоб підтримати наші війська. По артилерії противник мав перевагу 10:1, 15:1, а на деяких ділянках ще більшу. Ми знайшли управу – з’явилась артилерія, хоча і мало. Зараз співвідношення 6:1. Потім Бахмут – «Шойгу, дай снаряды». Зараз нова біда – КАБи, які мають більший запас вибухової речовини, завдають значно більше ураження. Тоді був вогняний вал – ми вистояли. І зараз теж вистоїмо, у нас іншого виходу немає. Я нагадаю, що в цьому місяці кількість знищених орків сягнула 450 тисяч, кількість щоденних втрат ворога в особовому складі – трохи менше тисячі щодня. Ось так вперто б’ються наші воїни. Але їм потрібна підмога, резерви, ротація.
Російський винищувач-бомбардувальник Су-34 скидає авіабомбу КАБ-500-С Фото: wikipedia.org
Валентина Самар: Зрозуміло, у США важка передвиборча битва, але останні висловлювання офіційних осіб зовсім не додають оптимізму щодо розблокування допомоги Україні і ролі НАТО у колективній безпеці. Наскільки реалістичні заяви кандидата Трампа про вихід США з НАТО у разі його перемоги? І чи встигне європейська спільнота у короткий проміжок часу створити власну систему безпеки?
Павло Лакійчук: Як кажуть, у нас є тільки два варіанти – поганий і дуже поганий. Нам залишається одне – боротися за свою свободу і незалежність, боротися так, наче ми самі. Це «наче» значить, що підтримка з боку партнерів обов’язково буде залишатись. Але треба бути готовими, що вона не буде такою, як нам хотілося б. Ну не знайдуть вони нам сто ЗРК Patriot. Сім, може, знайдуть, але не скоро. Що стосується безпеки Європи – повірте, Європа вистоїть навіть без допомоги США. А якщо вона скористується все напрацьованими механізмами Альянсу, це може навіть стати для європейців кроком уперед…
Валентина Самар: А для українців?
Павло Лакійчук: Чому б і ні? З виходом Штатів з НАТО, очевидно, для нього наступить період реформ. А реформи – це можливості. Хто знає, може Угорщина з НАТО вийде, а Україна увійде?
