Підірвавши Каховську ГЕС і знищивши Каховське водосховище, російські окупанти поставили перед нами світоглядне питання: якою має бути відбудована Україна? Чи витрачатись на відновлення старої ГЕС, чи варто використати шанс на модернізацію промисловості і сільського господарства.
Енергетики і зернотрейдери, зрозуміла річ, вже лобіюють відновлення ГЕС і водосховища, а Кабінет Міністрів ще місяць тому прийняв постанову про експериментальний проєкт з її відбудови. Його вже розкритиковано через нереальні строки і кошторис.
Натомість все частіше звучать пропозиції, при чому з прорахунками і експертизою, не відбудовувати старе, а будувати нове — з сучасними, енергозберігаючими технологіями із зовсім іншим ставленням до природних ресурсів.
Цю ідею просуває й В’ячеслав Потапенко, доктор економічних наук, керівник Центру внутрішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень. Під час екологічної панелі Форуму експертної мережі Кримської платформи ми запитали, яким він бачить майбутнє Півдня України.
Валентина Самар: Які б ви виділили три основні моменти, над якими Україна і світове співтовариство мають працювати в плані екологічної безпеки регіону?
В’ячеслав Потапенко: Перша очевидна проблема — документація і фіксація збитків, судові позови. Треба виставити рахунок Російській Федерації за збитки, завдані навколишньому природному середовищу.
Друге — прогноз можливих ризиків. Можливо, підрив Запорізької атомної станції, забруднення Чорного моря, забруднення ґрунтів, військові забруднення, замінування, тощо.
І третій блок — прогноз відновлення. Якою має бути нова концепція відновлення, зважаючи на кандидатство України в ЄС, де розвивається зелений курс, як ми це бачимо? Чи будемо відновлювати те, що було побудовано за Російської імперії і Радянського Союзу або ми будуватимемо нове зелене майбутнє на нових зелених засадах?
Валентина Самар: Відомо, що ви противник відновлення Каховської ГЕС, греблі відтак і так званого Каховського моря. А що ж натомість?
В’ячеслав Потапенко: З моєї точки зору, будівництво каскаду Дніпровських водосховищ не виправдало себе і з точки зору електрогенерації, і з екологічної точки зору і з точки зору негативного впливу на довкілля, бо в нас підтримується екстенсивне аграрне господарство.
Для розвитку територій Півдня України треба брати окремі кластери і дивитися, які існують сучасні технології. В місті Нікополь є завод, який виробляє кольорові метали на обладнані 30-х – 50-х років XX століття. Треба дивитися, кому він належить, чому він витрачає так багато енергії і води? Чи не доцільно залучити інвестиції, нові технології, в рази зекономити кількість спожитої енергії і води, завести воду закритим водогоном і забезпечити як місто, так і виробництво?
Обміліле Каховське водосховище, фото з дрона, Офіс президента
Візьмемо систему землеробства. Враховуючи зміну клімату, в цих місцях можна вирощувати далеко не тільки арахіс і ківі. Можна розбивати виноградники, робити крапельне зрошення та отримувати два врожаї овочевих культур в закритому ґрунті. Але для цього потрібні інвестиції, нові технології і набагато менше води. Натомість матимемо набагато більшу додану вартість агропродукції з цих земель. Це стосується і частково деокупованої Херсонщини і півночі Кримського півострова.
Транспорт — по Дніпру сполучення перервано, тому що виступили пороги біля Запоріжжя. Можна розглядати можливість будівництва невеликого водосховища або водного каналу, щоб забезпечити транспортну комунікацію по території України, за умови, що цим насправді хтось буде займатися. Бо сьогодні, якщо ви вийдете на берег Дніпра в Києві, пощастить якщо побачите одну-дві баржі на день.
Валентина Самар: Закрита навігація.
В’ячеслав Потапенко: Так було і до 2022 року. Їх було дуже мало. Неможливо повертатися до старих технологій — світ дуже змінюється. Мені здається, це загальна проблема підходу до програм відродження України. Вона досить позитивно сприймається на Заході в цілому, але західні партнери предметно не розуміють наше системне бачення майбутнього України.
Я абсолютно переконаний, що ми маємо переорієнтувати Україну на Європейський Союз. Міняти транспортну систему, орієнтуватися на західний кордон, будувати нові порти, створювати нове сільське господарство.
Як у нас було? Патронний завод в Луганську, а військові частини — в Ужгороді. Тепер все навпаки. Патронний завод в Луганську не побудують навіть при звільненні території в межах 1991 року. Тепер такий завод треба будувати умовно в Ужгороді, а військові частини ставити в Луганську. В нас карта перевернулася.
Це катастрофа, коли великий приватний бізнес зруйнований, бо він є роботодавцем, платником податків, експортером. Але фактично в нас з’явився шанс не відновлювати те, що було, а побудувати нове на сучасних технологіях. І не тільки європейських — в Ізраїлі є технології, дещо непогано робиться в арабських країнах.
Після приватизації радянських основних фондів, колгоспних земель, їх продовжували використовувати так, як і раніше. Бо люди отримали цю власність за копійки. Заводи приносили якийсь прибуток чи вирізалися на металобрухт, ґрунти виснажувались соняшником і кукурудзою. Це абсолютно влаштовувало власників. Сьогодні ця історія для них закінчилася. А для нас, і в тому числі для власників цих бізнесів, з’явилась можливість побудувати новий бізнес на нових технологічних засадах. Фактично нам дали шанс.
