11 сентября 2023 года Главное управление разведки Минобороны Украины сообщило о взятии под контроль самоподъемных буровых установок на морском шельфе в западной части Черного моря. Во время спецоперации спецназовцы захватили ценные трофеи, среди которых РЛС «Нева», которую российские оккупанты установили на одну из краденых вышек.
Через два дня Силы обороны атаковали военно-морскую базу россиян в оккупированном Севастополе: уничтожены корабль и подлодка, которые находились в сухом доке Севморзавода. Об этих событиях и их последствиях в эфире программы «Вопрос национальной безопасности» с Валентиной Самар говорим с Павлом Лакийчуком, руководителем программ безопасности Центра глобалистики «Стратегия ХХІ».
Валентина Самар: Поясніть, що ГУР МО має на увазі, кажучи про повернення контролю над самопідйомними буровими установками на шельфі Чорного моря?
Павло Лакійчук: Це досить розпливчаста заява. У 2014 році росіяни разом із Кримом захопили інфраструктуру «Чорноморнафтогазу» в північно-західній частині Чорного моря. Це така дуга з різних об’єктів — бурових установок, блок-кондукторів, допоміжного облаштування — що завершується на заході островом Зміїний.
Росіяни одразу почали грабувати наше море, викачувати газ і використовувати у військових цілях: розташували на бурових платформах засоби радіолокаційної розвідки, гідроакустики, радіотехнічної розвідки. Вони готувались до війни, до вторгнення, захоплення Одеси — це була їхня система спостереження. Щоб панувати, треба все бачити і все чути.
Бійці ГУР зняли радіолокаційні станції — вони були очима і вухами росіян в нашій частині Чорного моря. Операція з позбавлення цих вух і очей почалася ще минулого року: потоплення крейсера «Москва», звільнення Зміїного, перші ракетні удари по «вишках Бойка». Спецпризначенці висадилися на вишки, зрізали антени — не минуло і трьох днів, як пролетіли літаки на Севастополь. Ці ситуації мають прямий зв’язок.
Як такого фізичного контролю [над вишками] росіяни не здійснювали. Після минулорічних ударів по вишках цивільний персонал «Чорноморнафтогазу» з платформ евакуювали. Час від часу там з’являлись військові. Вони використовували ті системи спостереження в автоматичному режимі. Як виявилось, там ще й склади боєприпасів для гелікоптерів були — використовували вишки як проміжні аеродроми для авіації.
Те, що ми познімали ворожу апаратуру спостереження, — це великий плюс. Я не знаю, чи будуть там щось встановлювати наші військові. Якщо це автоматичні станції, було б добре. Але маємо розуміти: не тільки ми можемо по цих вишках вдарити. Вони близько до Криму, ворог може випустити на них пару Су-34 з ФАБами і буде біда. Тож про фізичний контроль і постійну присутність на них, я думаю, поки що не йдеться.
До слова, «Нафтогаз України» як власник цього майна подякував ЗСУ за звільнення об’єктів з піратського полону. Але використовувати їх за призначенням будуть, коли минеться небезпека.
Валентина Самар: Ви пов’язали цю подію з ракетним ударом по сухому доку Севморзавода, де були вражені надводний і підводний кораблі. Пригадую нашу розмову минулого року, про те, як вигнати росіян з північно-західної частини Чорного моря. Сьогодні ця зона сіра чи дійсно вже контролюється Україною?
Павло Лакійчук: Це наближає нас до Криму, але це півсправи. Я думаю, що основною задачею було забезпечити свободу судноплавства в нашій частині Чорного моря. Ворог без системи спостереження сліпий і не може оперативно реагувати. Тож, цілком природно було в процесі формування тимчасових коридорів безпеки до наших портів позбавити ворога системи спостереження. Це, в першу чергу, крок у цьому напрямку.
Зараз Чорне море не можна назвати ані ворожою, ані нашою територією. Більше року тому ворог окупував наше Чорне море, вони ходили в декількох сотнях метрів від нашого берега і ми нічого не могли зробити. З рештою ми позбавляємо ворога цього задоволення. Бачимо, що з північно-західної частини Чорного моря противник вже майже не діє. Він намагається триматися біля Кримського узбережжя, при чому не в районі Тарханкуту, а ближче до Севастополя — подалі від нас.
До слова. Знищення чи пошкодження підводного човна — це дуже класно. Коли ворог виводив в море кораблі-носії «Калібрів», завдяки супутниковій і радіолокаційній розвідці ми бачимо їхній рух і можемо частково передбачати можливість нанесення ракетних ударів. З човнами так не виходить, бо відстежити їх досить важко. Вважайте, що на 25% підводна ракетна загроза для нас скоротилася.
Павло Лакійчук і Валентина Самар. Фото: investigator.org.ua
Валентина Самар: Але це в тому випадку, якщо підводний човен дійсно вражений настільки, що тривалий час не буде задіяний.
Павло Лакійчук: Корабель від танка відрізняється тим, що він, як калоша — дірку проткни і він піде на дно. Не треба якийсь кумулятивний заряд. Підводний човен, на відміну від надводного корабля, — дуже примхлива штука з точки зору міцності корпусу. Будь-яке ушкодження для нього може бути критичним. Відновити підводний човен значно складніше, ніж корабель.
Валентина Самар: Що атака по кораблях на Севморзаводі означає з точки зору наших спроможностей і наслідків?
Павло Лакійчук: Щодо спроможності — це більше демонстрація того, що ми можемо. Кожен удар по Севастополю, по російських військово-морських базах в Чорному морі є певною несподіванкою для противника. Спочатку він вважав, що Україна нічого не може. Коли крейсер «Москва» пішов на дно, така думка стала неактуальною.
Після перших атак севастопольської військово-морської бази повітряними, а потім морськими дронами, з’ясувалось, що Крим — недалекий тил. Коли дістались Новоросійська, з’ясувалось, що і він не дуже далекий тил. Тепер їм треба щось вигадувати, якось оборонятись: розкладати покришки на крила літаків, топити пороми в Керченській протоці.
Згорілий ВДК «Мінськ» після ракетної атаки по Севморзаводу у Севастополі, 13.09.2023. Фото: російські тг-канали
Кожен новий удар свідчить про те, що ініціатива переходить. Начебто маємо великий російський флот — і український, якого майже немає. Але ініціативою володіє Україна. Це вибиває з колії. Той хто володіє ініціативою, той перемагає. Навіть суто психологічно.
Щодо технічних наслідків. Після захоплення Севморзаводу росіяни призначили його головним судно-ремонтним підприємством Чорноморського флоту. Він виконує таку функцію разом з 13-м і 54-м заводом. Росіяни виганяють свої кораблі у Новоросійськ, але там маленька база — фактично геопорт великого торговельного порту, заточений на логістику, на забезпечення кримського угруповання, Азову, сирійського експресу зрештою. Там не до розміщення кораблів. А військово-морська база – це забезпечення, логістика, судноремонт, склади, арсенали. Все це перебуває у Севастополі. Кораблі просто вимушені в Севастополь повертатись. Навіть балтійські «сєвєроморці», які ховають у Новоросійську, подалі від зони бойових дій.
Руйнування ремонтної бази — це дуже потужно. Коли корабель потопили, це класно, але в довгостроковій перспективі це класно тільки крабам. Коли корабль добряче «поколошматали», від того насправді навіть більше зиску. Бо його ставлять в док, на нього витрачають гроші, людські ресурси, він займає місце корабля, який має проходити технічне обслуговування, готуватись до виходу в море для нанесення ракетних ударів по Україні. Коли ремонтна база зменшується, черга таких кораблів збільшується і чим далі, тим складніше обслуговувати флот наявними судноремонтними підприємствами.
Власне кажучи, зараз Олександрівського доку не буде. Буде тільки сухий док на Північній стороні, ще два плавдоки 13-го заводу. Чим менше буде ремонтних спроможностей у противника, тим важче йому буде воювати.
