Кандидат в президенти США Дональд Трамп продовжує озвучувати наративи Москви і вже нас майже поховав, заявляючи, що України вже не існує, всі міста, крім Києва, знищені, тож треба припинити надавати допомогу Україні і домовлятись з Владіміром Путіним. Путін, своєю чергою, знову лякає захід ядерною війною. Тим часом в Україні хвиля навіть уже не дискусії, а вимог до влади про гостру необхідність вирішити питання демобілізації військовослужбовців після певного періоду служби і справедливої мобілізації. Для цього потрібні зміни в законі. Про все це говоримо з Павлом Лакійчуком, керівником безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» в програмі «Питання національної безпеки» з Валентиною Самар.
Валентина Самар: Наскільки серйозними є погрози Путіна змінити законодавство, щоб застосовувати превентивно, я так розумію, ядерну зброю проти України і держав, які її підтримують у війні проти Росії?
Павло Лакійчук: Ми неодноразово вже про це говорили, і я залишаюсь на своїй позиції: така загроза існувала, існує і буде існувати. Тактична ядерна зброя і характер її ураження, якщо це будуть поодинокі застосування, не матиме глобального впливу на перебіг війни. Хіба що психологічно, як це було в Японії в 1945 році. Воєнного сенсу застосовувати проти України тактичну ядерну зброю немає. Але є сенс політичний, коли Путіна заженуть у глухий кут, коли йому особисто загрожуватиме небезпека, тоді такий варіант подій цілком можливий. Наші західні партнери нас заспокоюють, мовляв Китай пригрозив Путіну, ну це не зовсім так.
Що стосується стратегічної ядерної війни, вона була, є і залишається малоймовірною. Так само кремлівські погрози були, є і залишаються погрозами і шантажем. Тут кілька складових. Перша – інформаційна: Медведев, Соловйов, Скабєєва та інша російська мерзота. Другий етап – суто воєнний – ядерні випробування, випробування носіїв ядерної зброї. І зрештою доктринальний документ. Росія погрожувала вийти з міжнародних угод щодо ядерної зброї і провести ядерні випробування. Але ядерних випробувань Росія так і не провела. Випробування носіїв ядерної зброї – тут нашла коса на камінь. Те, що сталось на Плесецькому космодромі (вибух міжконтинентальної ракети «Сармат» під час випробувань 20 вересня 2024 року – ред) це не початок історії.
Після початку повномасштабної війни росіяни намагались шантажувати світ «Сарматами», Путін особисто представляв їх як свою суперзброю. У вересні минулого року росіяни цю дуже «сиру» ракету прийняли на озброєння і заявили, що поставили її на бойове чергування. Насправді світ боїться не тільки ядерного шантажу Путіна, що він дійсно застосує ядерну зброю. В світі дивляться на «Булаву» (РСМ-56 «Булава» – російська балістична ракета, що розміщується на атомних підводних човнах – ред), на «Сармати» і розуміють, що це як авіаносець «Адмірал Кузнецов» – вистрелити можуть, а куди і як воно полетить, що воно наробить, ніхто не знає, навіть його творці.
Валентина Самар: Так, аналогія про мавпу з гранатою недарма зараз у широкому вжитку. Наш з вами колега Андрій Клименко, керівник Інституту Чорноморських стратегічних досліджень, головний редактор порталу BlackSeaNews, який рідко буває оптимістичним, прокоментував це так: «Російські ядерні ракети виробництва українського «Южмаша» роками не обслуговувалися, застаріли і не факт, що полетять. «Сармати» російського виробництва, що мали їх замінити, не літають, а вибухають в шахті. Відомостей про велике виробництво збройного плутонія для боєголовок давно нема. Таким чином російське керівництво знає, що найбільший компонент «ядерної тріади» (наземний) небоєздатний, і тому просто блефує».
Павло Лакійчук: Андрій Васильович оптиміст в даному випадку. До слова, під його постом доволі багато критики. І вона цілком закономірна. Стан «ядерної тріади» РФ, звісно, зовсім не відповідає радянському аналогу. Коли на озброєні стояли ті ж «Воєводи» дніпропетровські (ракетний комплекс Р-36М2 «Воєвода» – ред), це були старі випробувані ракети, протестовані тисячу разів, це була потуга. Коли в морі на бойовому чергуванні були дві дивізії атомних підводних човнів з балістичними ракетами – всіх цих підводних човнів уже немає. Тепер є тільки декілька сирих одиниць підводних човнів з ще більш сирою «Булавою». Путінські голоси повідомляють, що «Булаву» запустили з Баренцевого моря, вона приземлилася в районі полігона Кура на Камчатці. «В районі» – звучить доволі розпливчасто. При цьому норвежці повідомляють про ледь не інопланетян в стратосфері над ними, а норвезькі військові кажуть, що це впала та сама «Булава», що начебто приземлилася на Камчатці.
Валентина Самар: Ми можемо тішити себе тим, що в Росії те не працює, те не виробляється, а те застаріло. Але поза тим головним мірилом нашої безпеки для нас має бути власна готовність. У суспільстві гостро триває дискусія щодо термінів мобілізації, демобілізації, регулярних ротацій – бо проблема і досі не вирішена. Чи здатна нинішня влада, Уряд, Міністерство оборони, Генеральний штаб піти на діалог з суспільством і врегулювати цю дуже болючу проблему, яка говорить про несправедливість, а значить відсутність довіри? Я це питання вам ставлю не тільки як військовому експерту, але як батьку військовослужбовця, який з 2022 року перебуває на фронті.
Павло Лакійчук: Ми повертаємося до того, про що говорили весною і взимку. Вже всім очевидно, що результатом чехарди, яку влаштувало наше політичне керівництво в кінці минулого – на початку цього року стали величезні втрати територіальні і втрати особового складу. Вони дозволили той наступ [росіян], вкупі, звісно, з американською чехардою довкола фінансування допомоги Україні. Ось два фактора, які призвели до того, що ми зараз маємо. І вирівняти цю ситуацію навіть після прийнятого половинчастого закону про мобілізацію досі не вдалося. Не можемо ми укомплектувати одночасно і резерви, і відновити боєздатність тих підрозділів, які виносять на собі тягар бойових дій. Чому було важливим включення пункту про демобілізацію в той закон?
Валентина Самар: Нагадаю, в законопроєкті була норма про демобілізацію після 36 місяців служби, яку вилучили.
Павло Лакійчук: Потрібно або включення цього пункту в закон про мобілізацію, або прийняття окремого закону про демобілізацію. Чому воно було дуже важливе? Депутатка Ірина Фріз тут доволі чітко розклала все по поличках. Вона каже: ми погодились проголосувати закон про мобілізацію з розрахунку на те, що весною почнеться робота над законопроектом про демобілізацію. Щоб до осені Кабінет міністрів подав цей законопроект до Верховної Ради, восени він приймається, потім підзаконні акти і до весни ми виходимо на нормальний процес у 36 місяців. Чому це так важливо? В мене син на фронті з березня 2022 року. Я трохи в курсі настроїв звичайних солдатів на війні, які мислять, як і всі українці. Ще рік тому йшли серйозні розмови про те, що нормально, коли під час мобілізації людину мобілізують на рік-два. Спочатку навіть мова йшла про півтора роки – як строкова служба. Вони мали надію, що відслужать півтора роки і їх хтось замінить. Не замінили. Два роки – теж не замінили. Цей рівень напруження зростає, кількість СЗЧ (самовільне залишення військової частини або місця служби – ред) зростає. Мали на днях яскравий приклад публічної особи, яка підняла цю проблему. Я не буду оцінювати його дії.
Валентина Самар: Мова про Сергія Гнезділова, колишнього журналіста hromadske.ua, військового 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ, який публічно і свідомо пішов на порушення норм закону, пішов на СЗЧ, щоб привернути увагу до цієї проблеми. З одного боку генерали кажуть, що демобілізації і ротацій немає, бо нема ким замінити. З іншого боку, з кожним днем росте кількість людей, які йдуть. За даними Центру допомоги ветеранам, наразі більше 100 тисяч випадків здійснення СЗЧ або дезертирства. Тільки за півроку цього року відкрито 30 тисяч кримінальних проваджень по статтях за СЗЧ і дезертирство. Ось кондиректні цифри. Люди йдуть, бо вони вже не можуть або не хочуть в таких умовах служити.
Павло Лакійчук: З часом кількість випадків СЗЧ зростає. В кожній бригаді, в кожній частині є мертві душі – ті, хто здійснив СЗЧ, займають клітинки, але їх немає.
Валентина Самар: Але командири отримують за них гроші…
Павло Лакійчук: Ну, як правило, ні. Але СЗЧ є. І це ніяк не мотивує тих, хто залишається на передовій. Якщо механізму немає, то звичайні хлопці – трактористи, машиністи тепловозів – можуть доволі масово піти з армії. І це може стати страшною ситуацією, коли кількість може просто перейти в якість у відʼємному відношенні. І цього допустити не можна. Про це треба думати зараз, бо знову якщо ми починаємо думати на три місяці пізніше, ніж треба думати, виникає трьохмісячна прірва, з якої дуже важко вибратись.
Валентина Самар: Тим часом уже запрацював прийнятий у травні закон, який дозволяє мобілізацію засуджених, яким залишилося відбувати термін покарання на більше трьох років. На відміну від Росії, де на війну вербують всіх підряд – вбивць, гвалтівників, педофілів – в Україні на умовно-дострокове звільнення і контракт з ЗСУ такі засуджені права не мають, як і топ-корупціонери та терористи. Заявлялося, що таким чином можна буде мобілізувати до 20 тисяч засуджених. Як ви ставитесь до задіяння такого мобілізаційного ресурсу?
Павло Лакійчук: Ненормально, коли засуджена людина обмежується у правах на захист своєї Батьківщини. Захист Батьківщини є нашим обовʼязком, але водночас є і нашим правом. Я думаю, це добре, що людям, які готові захищати Батьківщину, таку можливість надали.
Валентина Самар: Про вибори в США, в епіцентрі яких розгортається тривожна для України ситуація. Кандидат Трамп вже прямим текстом обіцяє, що в разі перемоги зупинить допомогу Україні, якої вже нібито немає, і змусить до переговорів з Путіним. Що робити із цією загрозою?
Павло Лакійчук: Як і на фронті, ситуація дуже важка. В першу чергу, на американському напрямку. Можна казати, що треба працювати з інституціями, а не з персоналіями. Але в даному випадку роль особистості в історії існує. Те, що команда Трампа обрала антиукраїнський кейс як один з основних важелів політичної боротьби, це дуже насторожує. По-перше, поки тривають вибори можна наробити дуже багато помилок і хибних кроків, які після виборів буде дуже важко виправити. По-друге, якщо Трамп стане президентом, він буде змушений реалізувати свою передвиборчу програму в тій чи іншій мірі, нехай і дещо модифіковану програму. Якщо у нього одним з наріжних каменів виступає здача України, то це може мати дуже важкі довгострокові наслідки.
Ми не можемо повпливати на вибори в США, але ми можемо впливати на американських партнерів – на лідерів, уряди і парламенти держав-членів ЄС, НАТО, G7, Японію, Австралію, Південну Корею, тощо. Треба працювати з усіма нашими партнерами, аби вони заради підтримки України доводили свою позицію до американців. Іншого шляху я не бачу. Ну і робити менше необдуманих кроків. Чесно кажучи, мені здається, що в усій цій заворушці є певна провина і нашого політичного керівництва чи політико-дипломатичного інституту, який допустив низку тактичних помилок, які можуть вилитись у стратегічні поразки.