Для багатьох українців результат виборів у США став справжнім шоком. Таку реакцію можна зрозуміти, згадуючи заяви Дональда Трампа про те, що України вже не існує, що винен у війні не Владімір Путін, про якого Трамп багато років говорить із захопленням, а Байден і Зеленський, який не хоче йти на перемовини з агресором. Заяви Трампа про 24 години, за які він зупинить війну в разі перемоги, без уточнення – в який спосіб і на яких умовах, доповнені словами Джей Ді Венса про примус України до домовленостей з Москвою оптимізму не додавали. Тепер же що не день, світова преса вганяє українців у непозбувну бентегу сценаріями нібито «мирного плану Трампа» з посиланням на нібито його анонімних радників. При цьому наразі не відомо не тільки, чих порад слухає Трамп, а й хто увійде у нову адміністрацію 47-го президента США. Про очікування від Трампа, говоримо з Михайлом Гончаром, президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ». Ефір програми «Питання національної безпеки» з Валентиною Самар.
Валентина Самар: Невизначеність, напевно, найбільше лякає українців після виборів у США. Але ви знаходите в собі сили для гумору: написали у Facebook, що Америка не пережила б четвертого терміну Обами. Що ви мали на увазі?
Михайло Гончар: Те і мав. По суті, президентство Байдена було продовженням двох термінів президентства Обами, а президентство віце-президентки Камали Гарріс автоматично продовжувало б лінію Обами-Байдена. Це, по суті, четверте президентство бездіяльного, неактивного Барака Обами. Інша справа, чи витримає Америка друге президентство Трампа? Тут теж є питання, поза всяким сумнівом. Мені здається, підтримавши Трампа, чимало американців проголосували проти ось цього четвертого президентства Обами.
Валентина Самар: Україна на собі відчула неспішну і нерішучу політику США в 2014 році. Окупація Криму відбулась за каденції Обами: лайтові санкції, побоювання ескалації і розриву з Росією, десь там на далекому горизонті бачилася ядерна загроза, яка сьогодні стоїть у нас майже на порозі. І це також результат нерішучості колективного Заходу, зокрема, США. Але чи витримає Україна другого Трампа, виходячи з тих заяв, які робилися під час передвиборчої кампанії?
Михайло Гончар: Те, що говорить кандидат будь-куди – в президенти, в депутати – це одне. І зовсім інше те, що він говорить і робить, коли заступає на пост. По суті, інерційно продовжується передвиборча риторика, але вже в поствиборчому форматі. Вирішення всіх проблемних питань щодо війни в Європі, на Далекому Сході, на Близькому Сході – це все ще передвиборча інерція. Але характерно зараз те, що пішов активний зондаж позиції України різними групами впливу, які конкурують за те, щоб зайняти чільні місця у новій адміністрації. Себто, на що ми погодимось? Публікація Wall Street Journal характерна, вона найперша в цьому плані: ніякого членства в НАТО протягом мінімум 20 років, визнання існуючої лінії фронту і так далі. Це не слід розцінювати як план Трамп. Його нема.
Дональд Трамп з президентом України Володимиром Зеленським у Нью-Йорку, 27 вересня 2024 року AP Photo/Julia Demaree Nikhinson
Валентина Самар: Тобто плану завершити війну за 24 години у Трампа немає, ви вважаєте?
Михайло Гончар: Так, і тому пішов активний зондаж з боку різних груп впливу на тему “а що би ви хотіли?”. Якщо ми раптом на щось погоджуємося, вони за це схопляться і будуть саме цей напрямок розвивати. Тому не потрібні зараз панічні настрої, не треба хапатися за якісь перші штрихи плану, якого не існує. Він буде напрацьовуватись. США – це не Північна Корея і не Росія. Окремо взятому Трампу зламати всю систему за 24 години не вдасться. Як показує досвід, що б там не говорили різні президенти в різні часи, є інерція державної машини, державної політики. І далеко не завжди те, що говорить кандидат у президенти, потім він імплементує в своїй практичній діяльності. Швидше може бути навіть навпаки.
Давайте згадаємо перше президентство Трампа. Воно ж теж було позначено, так би мовити, путінофілією чи заграванням з Путіним. Але в Сирії росіяни отримали відкоша гарненько. І після того ні пари з вуст росіян не було. Маю на увазі інцидент 7 лютого 2016 року, коли росіяни порушили якусь погоджену “червону лінію” і полізли на один з нафтопереробних заводів, який був під контролем в американському секторі. Вони були знищені, тотально. Це показало рішучість тієї адміністрації. Я роблю проєкцію: а що б робила байденівська адміністрація? Вона точно цього б не зробила. Тому невизначеність Трампа, вона зовсім інша, ніж та невизначеність, яка була при Байдені. Це, скажімо так, невизначеність з акцентом на рішучість, що дія буде. Інша справа, якою вона буде, але вона буде. А адміністрація і Обами, і Байдена – це невизначеність в нічогонеробленні.
Ви згадали 2014 рік. І я пригадую: 1 березня 2014 року, триває повзуча окупація Криму. Здається, тоді на CNN Обама сказав, що, мовляв, це така нервова реакція з боку Москви на те, що відбулося на Майдані у Києві, не потрібно робити якихось глобальних висновків і тим більше якихось дій. Звідти пішли рекомендації Україні, ми їх пам’ятаємо: нічого не робіть, не стріляйте, ніяких силових акцій, ми спостерігаємо і ви спостерігаєте, все буде нормально. Ну, ми бачимо, що з того вийшло. Адміністрація Трампа діяла по-іншому. Давайте згадаємо приклад Кримської декларації Держсекретаря Майка Помпео 4 липня 2018 року по Криму.
Дональд Трамп та колишній державний секретар США Майк Помпео Фото: АР
Валентина Самар: Нагадаю нашим глядачам, ця декларація була, по суті, підтвердженням державної політики США стосовно невизнання анексії Криму Росією.
Михайло Гончар: Адміністрація Байдена продовжила цю лінію. Тобто тут можна сказати, що це державна політика Сполучених Штатів безвідносно до того, хто там президент. Я не виключаю того, що зараз знову можуть бути ігрища навколо Криму – певні групи впливу будуть цього домагатись, і Росія буде через них діяти в новій адміністрації під виглядом так званого «прагматизму». Але це не означає, що ми повинні підлаштовуватись під цю лінію. Ми повинні жорстко заявляти про те, як ми бачимо, що наші вимоги і наше бачення у питанні територіальної цілісності є непорушними. 2025 рік – це рік 50-річчя Гельсінських угод, Гельсінського заключного акту по безпеці в Європі. Можна сказати, що він похований – при чому спільними зусиллями США і Росії. З Росією все зрозуміло – це почалось у 2005 році, коли Путін констатував, що найбільша геополітична катастрофа століття – це розвал Радянського Союзу. Він акцентував увагу – розвал, а не распад Радянского Союза. Наступний крок, який послужив так би мовити виправданням для подальших агресивних дій Росії, – визнання США сербської території Косово незалежною державою. По суті, це стало ігноруванням ось цього принципу Гельсінків після розпаду і Югославії і Радянського Союзу. Цим відразу скористався путінський режим: 2008 рік – Грузія, 2014 – вторгнення в Крим.
Хочу принагідно нагадати, сьогодні (інтервʼю записувалось 8 листопада – ред.), день народження Дмитра Штиблікова, відомого експерта Севастопольського центру «Номос», журналіста, члена Національної спілки журналістів України, який у 2008 році в журналі «Чорноморська безпека» написав статтю, в якій чітко зазначив: Крим – стане наступним кроком путінського режиму. Нагадаю, Дмитро Штибліков вже вісім років у російському ув’язненні за сфабрикованою ФСБ справою так званих «кримських диверсантів». Він вже відбуває другий термін покарання. Загалом цей термін становить 24,5 роки.
Дмитро Штибліков Фото: РИА Новости
Валентина Самар: Наразі невідомо, хто увійде до нової адміністрації Трампа. Але відомо, хто лобіює ті чи інші скажімо так, галузеві інтереси в команді, яка підтримувала Байдена, – донори, на гроші яких він спирався в своїй кампанії, і які були радниками в його першу каденцію. Серед них люди, які виграли від ведення санкцій щодо Російської Федерації. Газовий ринок в Європі, по суті, тепер американський – Росія звідти була витіснена. Є лобі військово-промислового комплексу, яке наполягає на продовженні війни, йому це вигідно. Наскільки ці люди і ці бізнеси будуть впливати на політику Трампа?
Михайло Гончар: Я думаю, що якраз вони і будуть впливати передусім. Традиційно республіканські адміністрації завжди підтримувались з боку енергетичних концернів і оборонно-промислового комплексу. Тут немає нічого дивного. Ви правильно підмітили, але я хочу зробити деяку поправку. Американський газ зараз домінує на європейському ринку, але російський газ не був витіснений – Росія сама себе витіснила. Розпочавши ще в другій половині 2021 року таку непомітну на перший погляд атаку на європейський газовий ринок: зменшення постачання газу, щоб розкрутити спіраль зростання ціни. Їм це блискуче вдалося – ціни на газ на європейському ринку взимку 2021-2022 року практично десятикратно зросли. Грубо кажучи, було 300 з гаком доларів за тисячу кубічних метрів, а стало понад 3 000 доларів. Пам’ятаємо епопею з турбінами «Сіменс», які раптом припинили функціонування, чомусь поламалися, і їх не можна відремонтувати, бо санкції. Перекрили перший “Північний потік”, нібито для профілактики, але не відкрили. Потім вибухи на “потоках” і так далі. Росія сама себе звідти викинула. Так, вона отримала надприбуток взимку 2021-2022 і 2022-2023 року, але ринок вона втратила. А вакууму не буває, окрім космосу. Прийшов американський скраплений газ. Тим більше, це був і акт демонстрації енергетичної солідарності між Сполученими Штатами і Європейським Союзом.
Так, європейці нарікають на високі ціни на американський скраплений газ. Але, поза тим, погляньте на констатації, пов’язані з оглядами Європейської комісії, урядів країн-членів ЄС: якщо раптом припиниться транзит російського газу через Україну, то для Європейського Союзу це не справить не те що фатальних, а й серйозних наслідків. І тут цікавий момент, до речі. У нас ведуться дебати, що робити далі з транзитом газу, продовжити чи ні? З одного боку, уряд і президент говорять, що ніяких нових контрактів з «Газпромом», з Росією в цьому плані бути не може. Це зрозуміло. З іншого боку, ведуться розмови про якийсь транзит нібито іншого газу. Ми розуміємо чудово, що це буде той самий російський газ в азербайджанській упаковці, наприклад.
Але уявимо собі, що і цього газу не буде теж. Чи постраждає європейський ринок? Ні. І навпаки, з’явиться додаткова ніша для американського скрапленого газу, частково для норвезьких трубопровідних постачань. Сполучені Штати можуть, повернувшись до жорсткої санкційної політики до Росії, на цьому заробити. Як це, власне кажучи, відбувалось саме за часів адміністрації Трамп, коли були введені санкції проти «Північного потоку-2».
І от зараз цікава річ. Ці американські санкції формально завершуються 31 грудня цього року. Далі відкривається вікно можливостей для того, щоб запустити вцілілу нитку «Північного потоку-2». Путін в цьому році вже разів зо три натякав Шольцу – у вас, мовляв, проблеми з газом, ми можемо підсобити, друга ж нитка може працювати, треба просто запустити в експлуатацію. Наприкінці жовтня з Берліна прозвучала відповідь, що сертифікація не була завершена і технічно потрібно провести ще купу роботи після підриву потоків, що в німецького уряду немає планів трубу запускати. Але якщо раптом санкції не будуть продовжені, російсько-німецьке газове лоббі буде працювати над тим, щоб запустити цю вцілілу нитку. А це цілих 27,5 млрд кубічних метрів. Для «Газпрома» це зараз дуже немалий обсяг.
Судно компанії Allseas укладає труби для газопроводу «Північний потік-2» Фото: picture alliance/dpa/B.Wusteneck
Валентина Самар: Україна в особі президента Зеленського і Офісу президента теж намагається демонструвати прагматизм, запрошуючи американський бізнес інвестувати в Україну. Йшлося про такі ресурси як залізний титан, що використовується в авіапромисловості, літій, необхідний для виробництва мікроелектроніки. Але раптом уряд України погоджує продаж одного з найцінніших активів – Об’єднаної гірничо-хімічної компанії (ОГХК), яка об’єднує майже усю титанову галузь – родовища у Житомирській і Дніпропетровській областях, збагачувальні заводи, виробництво діоксиду титану і титанової губки. Американці купували залізний титан у росіян (компанія ВСМПО-АВИСМА), які видобували його у нас. Але приватизують ОГКХ не американці, а ТОВ “Цемін Україна”, яка входить до групи компаній – власників оператора зв’язку Vodafone, що має російське коріння, а бенефіціаром називається громадянин Азербайджану. Ви досить різко відреагували на цю новину. Поясніть, будь ласка, чому ви вважаєте, що Банкова в цьому випадку капітулювала перед Росією?
Михайло Гончар: Це крок в невірному напрямку – це факт. І ви в своїх розслідуваннях неодноразово торкалися титанової теми. Це один із важливих українських козирів у співпраці з американськими і європейськими партнерами. Критична мінеральна сировина набуває дедалі більшого значення на тлі політики Китаю, який обмежує постачання і рідкоземельних елементів, і критичної мінеральної сировини до західних країн, де виробляється багато сучасної продукції і без чого не обійтись. Титан і різновиди руд, з яких він видобувається, – це метал аерокосмічної галузі і не тільки аерокосмічної. Він завжди таким буде. Логічною була б пряма кооперація. У нас є базовий цикл видобутку і переробки титановмісної сировини, отримання якихось напівфабрикатів. Найбільші світові споживачі – аерокосмічні концерни Boeing в Сполучених Штатах і Airbus в Європі. Це не новина, вже пару десятиліть про це йдеться, але ми зробили черговий зигзаг удачі. Це має недоречний вигляд на тлі інтересу, який був проявлений з боку ЄС і США до критичної мінеральної сировини в Україні. І, до речі, в пункті четвертому плану перемоги, який оприлюднив Зеленський, йдеться про співпрацю зі стратегічними партнерами в контексті критичної мінеральної сировини, зокрема, титану.
Тому виглядає дуже нелогічним, коли раптом у такому прискореному режимі чомусь відбувається приватизація ОГХК і конкурс з одним учасником, який автоматично стає переможцем. Буквально через пару днів Кабінет міністрів затверджує результати цього конкурсу і з’ясовується, що там доволі мутна структура, явна прокладка, і кінці ведуть до оточення Алієва (Ільхам Алієв – президент Азербайджану). Це і породжує невизначеність, а куди все це піде далі? Це схоже на минулі схеми, коли українська сировина попри російську агресію, попри санкційні режими, потрапляла до російського «ВСМПО-Ависма», яка виготовляла кінцеву титанову продукцію і постачала її тим же американцям і європейцям, які через це і не вводили санкції. Зараз такий підхід переглядається, але ми ніби знову пішли на друге коло. Це абсолютно алогічно. Я сподіваюся, що попри всі процедурні речі – конкурси, затвердження – відбудеться ревізія такого підходу. Щоб замість якихось мутних прокладок з’явився нормальний партнер для співпраці саме з тими країнами, від яких зараз залежить подальша допомога Україні.
Кар’єр в Іршанську. Фото: investigator.org.ua
Валентина Самар: Чесно кажучи, приголомшила ця новина. Український уряд багато років намагається продати ОГХК, шукаючи стратегічного партнера. Я дуже сподіваюся, що люди, які на цьому знаються, проведуть незалежне розслідування і встановлять, хто стоїть у кінці ланцюжка прокладок, про які ви говорили.
Михайло Гончар: Там непроста структура, але так чи інакше, все це пов’язано на колом оточення Алієва. За інерцією, багато хто називає Азербайджан стратегічним партнером України, але ми бачимо еволюцію цієї країни і режиму Алієва зовсім не в дружній Україні формат. Це і підписання у Москві декларації про стратегічне партнерство Азербайджану і РФ 22 лютого 2022 року – за два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну; і підписання цього року декларації про стратегічне партнерство з Китаєм; це дедалі більша кількість контактів між Москвою і Баку, його бажання бути в БРІКС. Ці формати не є дружніми для України.
