Как переименовать поселки Нововоронцовка и Ленинское? С таким вопросом к жителям Нововоронцовской громады в начале мая обратилась местная военная администрация.
Несмотря на то, что целью этого опроса является исключительно изучение общественного мнения и сбор предложений на случай, когда на государственном уровне примут решение о необходимости переименования Ленинского и Нововоронцовки, эта инициатива вызвала в обществе огромное сопротивление.
Да, вопрос о переименовании наших поселков сегодня не стоит. Возможно, из-за их близости к фронту, а возможно, из-за чьей-то ошибки. Но учитывая всю нашу бюрократию, мы должны быть готовы к этому, поэтому запустили опрос. Поднялся такой безумный резонанс, такое огромное сопротивление! Дошло до того, что один из лидеров общественного мнения опубликовал в соцсети петицию, в первом предложении которой написал следующее: «Что сейчас хуже: обстрелы с левого берега или местные власти, которые трясут людей?». Все, кто высказывается в комментариях – категорически против переименования», — рассказал Андрей Селецкий, начальник Нововоронцовской поселковой военной администрации на конференции, посвященной политике памяти на юге Украины, которая 19-21 мая прошла в Ивано-Франковске.
Между тем, опрос по переименованию Нововоронцовки и Ленинского продолжается, его планируют завершить 31 мая.
Вопросы о переименовании и о жизни громады после освобождения и стали поводом для нашей встречи с Андреем Селецким.
«Позиція наших людей скопійована з совєтського мультика про Бабу Ягу»
ЦЖР: Попри те, що і Ленінське, і Нововоронцовку за українським законодавством повинні перейменувати, для прийняття необхідного рішення на державному рівні поки немає політичної волі. І це попри очевидну на сьогодні незаконність назви того ж Ленінського. Хоча в цьому селищі давно ніхто не проживає, воно досі залишається на мапі України.
А чи існують у вас варіанти, як можна запропонувати перейменувати Нововоронцовку?
Андрій Селецький: Варіанти, звісно, є, але це питання стосується відношення населення до власної ідентичності і взагалі до історії. У нас, на жаль, ця позиція скопійована з совєтського мультика про Бабу Ягу, в якому є коронна фраза: «А Баба-Яга проти!».
ЦЖР: По перейменуваннях вулиць так теж було?
Андрій Селецький: По вулицях доходило до абсурду. Я як краєзнавець і історик пропонував аргументовану позицію, пояснював наслідки. Найбільше нашуміла пропозиція перейменувати вулицю Чкалова на Ісаака Айзеншера. Я розповідав, що це частина нашої історії, яка раніше замовчувалася і знищувалася як совєтською, так і німецькою владою. Представники єврейського народу у нас жили досить довгий час і були рушіями економічного і соціального розвитку. Але «ми – проти». Такий ось містечковий шовінізм.
Можливо, це на тлі війни відбувається — щоб усі назви були виключно українські. Але у мене було бачення перейменувати вулицю Чкалова саме на честь Ісаака Айзеншера, художника, який тут народився, закінчив школу і писав свої перші роботи. До того ж, ця вулиця знаходиться в межах історичного єврейського кварталу. Натомість: «Ні! Ми хочемо своє, українське». Я запропонував інший варіант – Волонтерська. «Ні, Волонтерську ми теж не хочемо!» Тож доходило до абсурду.
Розбитий російськими окупантами пам’ятник загиблим у Другій світовій війні в с. Осокорівка — об’єкт сучасних “скрєп” у путінській Росії. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Щодо назви селища, то для мене це болюче питання. Бо Нововоронцовка дуже рідна мені назва, хоча я й розумію, що вона дуже імперська. Історично ж ми маємо півтори попередні назви селища. Чому півтори? Бо одна з цих назв достеменно відома, а інша — ні.
Попередня назва Нововоронцовки – Миколаївка. Існує кілька легенд, чому вона так називалась. Нібито було три брати, які йшли, йшли, побачили гарну місцину і сказали: «А давайте тут село зробимо». І нібито назвали його за іменем старшого з братів.
Друга легенда пов’язана з кріпаками, яких переселяли на цю територію. Вони нібито дуже довго добиралися сюди з Чернігівщини і тодішньої Білорусі, прихопивши з собою ікону святого Миколая Чудотворця. Нібито в дорозі ніхто не загинув, тож на честь Миколи Чудотворця кріпаки начебто й назвали це поміщицьке село. Звучить дуже класно, але неправдоподібно, бо ніколи кріпаки не називали поміщицькі села.
Фактично ж Миколаївка була названа на честь Ніколая Архарова, оберполіцмейстера Москви, улюбленця російської імператриці Єкатерини ІІ, від прізвища якого з’явився термін «архаровці».
Найперша ж назва Нововоронцовки точно не доведена. На мапах Річчі Занноні, італійського картографа і географа видно, що на нашій місцині є якесь поселення Тернова. Ймовірно, то був козацький зимівник, про якого є згадки в статистичному збірнику 1880 року – що Нововоронцовка заснована на запорізькому зимівнику. Хутір Тернівка точно був в Інгульській паланці. Однак у нас є дві річки Тернівки – одна в Нововоронцовці, а інша в сусідньому Мар’янському Дніпропетровської області. І там, і там були зимівники. Який із них мав назву Тернівка – незрозуміло.
Отже: перейменовувати Нововоронцовку на честь Ніколая Архарова – Миколаївку — погана ідея. На Тернівку? Але подібних назв в Україні сотні. Яку назву тоді обрати? Назвати селище Незламне – дурниця. Хоча ми єдиний центр громади в усій Херсонській області, який не був окупований росіянами. Однак хотілося б, щоб назва не була «шароварною». Як запропонували назвати одно з сіл — Вільне – так собі варіант, на мою думку (мова про село Першотравневе Бериславського району, — прим. редакції). Я б не хотів, щоб Нововоронцовка стала черговою «Незламною-Нескореною», бо назва має приваблювати і примусити проїжджих зупинитися, щоб зрозуміти, якого біса вона є саме такою, а не якоюсь іншою. Сам я маю декілька ідей, але на 101% люди їх не підтримають.
Що ж стосується назви Нововоронцовка, то треба розуміти її контекст. Російський граф Міхаїл Воронцов, на честь якого вона названа, на Кавказі дійсно був деспотом і тираном. А на півдні України – в першу чергу будівничим. Тут йому не було кого приборкувати: всіх на цих землях приборкали ще наприкінці XVIII століття. Якби не Воронцов, який невідомо яким чином отримав Миколаївку, Осокорівку і Фирсівку, у нас не було б торгівельного містечка, конезаводу, не було б другого після одеського за розміром парку, не було б водогону, виноградників і багато чого іншого. Тож питання лишається відкритим.
Пошкоджений російськими окупантами пам’ятник загиблим у Другій світовій війні в селі Любимівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
«Обіцяних нових свердловин немає досі»
ЦЖР: Що в громаді вдалося зробити за останній рік?
Андрій Селецький: Пустити воду. З горем пополам, але ми це зробили. З двох новопробурених свердловин ми самотужки запустили одну. Вода в ній дуже добра, люди не вірили, що це можливо.
ЦЖР: З якого року тут не було води?
Андрій Селецький: Приблизно з 1995-го. Тоді в Нововоронцовці вирізали технічний водогін і люди почали питною водою поливати городи. Її стало не вистачати, насоси почали горіти. Плюс додайте сюди звичну в ті роки безхазяйність і корупцію. Але зараз мені замало того, щоб запустити всі свердловини і забезпечити все населення водою. Мені важливо ще змінити тариф, бо у нас вода сьогодні коштує 56 гривні за куб. Це п’ятий за розміром тариф в Україні. При тому, що ми не маємо тут великих площ, але у нас чималий перепад висоти, в 72 метри.
ЦЖР: Ще до 1 грудня 2023 року у Нововоронцовці мали побудувати 8 свердловин, які б дозволили повністю вирішити проблемою з водопостачанням. Замовником робіт був департамент розвитку територій Херсонської облдержадміністрації. Обласне керівництво на це витратило чималі гроші, але роботи досі так і не виконані. Що з цим?
Андрій Селецький: Нічого. [Цієї] води немає.
ЦЖР: Але ж літо попереду, поливний сезон…
Андрій Селецький: Так, нема ж навіть технічної води. Донори знову говоритимуть про привозну воду за мільйон грошей. На жаль. Тому наші підрядники працюють. Вишка як стояла так і стоїть. Ми проєкт повної реконструкції водогону написали і оплатили його виготовлення. На самі ж роботи треба ще знайти донора – а це 34 кілометри земляних робіт. Уявіть: потрібно замінити весь наш водогін, всі 34 км труб. А плюс потім ще зробити дороги, які доведеться розривати. Обсяг роботи величезний, але грошей поки нема ні на що.
Тож поки качаємо воду з того, що у нас є. Але тут енергетики максимально не йдуть на співпрацю з нами. Таке враження, що вони принципово це роблять.
ЦЖР: Чого саме вони вимагають?
Андрій Селецький: Для підключення свердловин вимагають, щоб усе було так як і до війни: надбудови над нею, відповідне землевідведення. Немає паспорту свердловини – тож усе, її не існує. Хоча по факту вона є.
Андрій Селецький. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Через це ми вимушені ставити генератори. А вони споживають неймовірну кількість пального, якого теж нема.
Натомість людям потрібна вода. Херсонські медіа публікували, що для нашої громади задля цього виділили 92 мільйони гривень. Наші люди сприйняли це як? Що Селецькому дали ці гроші, але води як не було, так і нема. Значить, «що вони зробили з тими мільйонами»?.. І тут хоч пиши мільйон коментарів і пояснень, достукатися до людей нереально.
Від редакції: Вже після нашої розмови з Андрієм Селецьким Олександр Прокудін, голова Херсонської облдержадміністрації визнав наявність проблеми з водопостачанням у Нововоронцовці. За його словами, державне підприємство «Українська геологічна компанія» не виконало своїх зобов’язань на будівництво 8 артсвердловин у селищі. Тому виникла пропозиція розділити цей проєкт на черги, що дозволить залучити підтримку благодійних організацій і пришвидшити відновлення свердловин. Також Прокудін обіцяє вирішення питання підключення нових свердловин до електромережі.
ЦЖР: Які у вас плани з відновлення об’єктів інфраструктури в громаді?
Андрій Селецький: Ми маємо бажання зберегти в наших населених пунктах усі школи. В селах це будуть лише початкові класи і дитячі садочки. Бо самі дитсадки десь пошкоджені, десь просто мало дітей, тож тримати зараз окремий навчальний заклад на 10 дошкільнят немає сенсу. Ми вже їх усі об’єднали: школа-дитсадок.
В деяких випадках це була вимушена міра. Приміром, у Нововоскресенському школа знищена, але дитсадок цілий. Тож об’єднаний заклад буде саме в його будівлі. В Любимівці школа теж дуже пошкоджена, а садочок цілий – там буде так само. А ось в Осокорівці навпаки: дитсадок майже знищений, а школа плюс-мінус ціла. Але це село перебуває в зоні бойових дій, тому там ми все поставили на паузу.
Осокорівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
В Нововоронцовці буде ліцей і дитсадок. Тут працювали два дитсадки – буде один.
Також ми розглядаємо питання поновлення навчання офлайн. Можливо, в Нововоскресенському. Бо це єдине село, яке має нормальний освітній простір і яке розташоване в 43 км від лінії фронту. Було б добре, але там подивимось.
ЦЖР: Яка на сьогодні найбільша проблема вашої громади?
Андрій Селецький: Люди. Нині йде активна мобілізація і нам навіть на комунальні потреби і те ж водопостачання доводиться сильно відвойовувати в ТЦК працівників, аби не обезкровити наші служби. А молодь, на жаль, щось не прагне до нас йти…
У мене є план звернутися до навчальних закладів, аби загітувати молодих агрономів, архітекторів, будівельників – хай йдуть до нас працювати. Якщо їм від 22 до 25 років, то призову вони ще не підлягають, а достатнього досвіду для роботи нема. А це була б чудова можливість його набути.
ЦЖР: В Нововоронцовській громаді є невеличке і повністю знищене окупантами село Петрівка, в якому, попри все, мешкає кілька родин. Як ви вважаєте, подібні села відродяться?
Андрій Селецький: Якщо ми спочатку знайдемо відповідь на питання — а навіщо туди повертатися?
Вулиця в селі Петрівка, грудень 2023 року. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
ЦЖР: В облдержадміністрації, відповідаючи на подібне питання, кажуть, що є політична воля відродити всі подібні села. Навіть ті, в яких нікого не залишилося. Та чи є якесь бачення щодо цього на рівні громад? Зокрема, вашої, Нововоронцовської?
Андрій Селецький: Ви були у Високопіллі? Проїжджали Ольгине? Це село на чотири вулиці. Там працювала програма президента «Пліч-о-пліч». Програма класна, але вкладати по 1,5 мільйони гривень у ремонт однієї сільської хати… Це серйозно?..
Так, ініціатива ця класна, шикарна: відновлюються будинки, красиво, по-європейськи. Але питання: що там у тих селах робити? Що робитиме людина в чудово відремонтованій за 1,5 мільйони гривень хаті? Корову пасти, на городі працювати? Добре, а далі що?
У нас у Любимівці була найбільша кількість дійних корів. Люди тримали їх по 10, по 12 голів. До великої війни, в 2021 році, туди заїжджали представники «Данон» і скуповували молоко по 4 гривні за літр. По чотири! І люди здавали їм молоко, бо у них не було іншого прибутку.
Розбита школа в селі Любимівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
Коли я запитав у мешканців Хрещенівки: чи можемо ми там зробити якийсь міні-молочний цех? Тим більше, що раніше у нас було підприємство, яке досить смачні сири виготовляло. Вони відповіли: «Ми й не думали про це». Тобто, у людей в сільській місцевості відсутній хист до підприємництва. І вчитися вони, на жаль, не хочуть. Вони не вірять в себе. І не вірять у те, що потрачений ними час компенсується якимись прибутками або кращим життям.
ЦЖР: Ще дуже розбите внаслідок окупації і військових дій село в вашій громаді – Трудолюбівка. Як воно живе сьогодні?
Андрій Селецький: Це село – наш символ «єВідновлення». Люди на своє зруйноване житло отримали сертифікати і здебільшого житло не відновлюють, бо можуть купити собі якесь інше, в будь-якій точці України. Коли у людини є вибір – будувати житло в селі на три вулиці чи купити його в Кривому Розі або Кропивницькому, то вибір є очевидним. На жаль.
У нас з усіх людей, які отримали житлові сертифікати, лише одна сказала, що буде будуватися в громаді. Всі інші – десь в інших місцях.
Трудолюбівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
І це загальна тенденція на Херсонщині. Бо, на жаль, немає ніякого резону жити тут, навіть у звільнених громадах. Податкових пільг – немає. Аграрка – не сіється. Якісь пільги зареєстрованим тут або прописаним людям – відсутні. Хоча було б логічно продумати і запровадити якісь законодавчі механізми, щоб у разі перереєстрації в Херсонській області люди б щось за це мали.
Я, звісно, не вправі тут щось вирішувати, але я б скасував призов на Херсонщині. Область й так знекровлена, а якщо ми зараз втратимо все працездатне населення, то постане величезне питання – а хто і що саме тут робитиме в майбутньому?
Доходить до абсурду. Ось є «єВідновлення». Людям нараховують гроші на ремонт пошкоджених будинків, які вони мають використати протягом року на роботу і на матеріали. З останніми все зрозуміло – поїхав по магазинах і купив, що тобі потрібно. А ось роботи можна сплачувати лише офіційному ФОПу, який має відповідні КВЕДи з будівельних і ремонтних робіт. Всю важку покрівельну або штукатурну роботу зазвичай же роблять мужики. За всієї поваги до гендерної толерантності, але я не зустрічав жінок-покрівельниць. Це все чоловіки, не косі, не криві, не хворі, фізично міцні і, як правило, з чималим досвідом роботи. І тут ми або обезкровлюємо бригади і «єВідновлення» не реалізується належним чином, або ж реалізується, але за дуже великі гроші. Бо тоді доведеться винаймати бригади з Кривого Рогу, які не дуже охоче сюди їдуть, і піднімають ціни через блокпости, через відстань і тому подібне. Або ж необхідно вже зараз захищати ці ремонтні бригади в ТЦК, витягаючи за вухо всіх тих, хто не приносить узагалі ніякої користі. На жаль, на Херсонщині не так багато мешкає людей, щоб її обезкровлювати.
З іншого боку я розумію, що хлопців потрібно міняти на передку. Але ж у нас багато областей, на щастя, взагалі не пошкоджені через бойові дії. Так, у ТЦК пояснюють, що в тих областях мобілізаційні плани в рази більші. Однак фізично здорові і досвідчені мужики у нас на Херсонщині й так на вагу золота.
Зрозумійте мене вірно – я не проти мобілізації. Але якщо вже забирати у нас людей, яких і так не вистачає, то чому б не дати області якусь дотацію або направити ті ж ремонтні бригади з Дніпропетровської області. Виходить же, що і так ні, і ніяк – ні.
Відновлені будинки в селі Трудолюбівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
«Не хочеться позбавляти людей частинки мирного життя»
ЦЖР: Чимало громад на Херсонщині припинили виплачувати зарплати працівникам бюджетної сфери – приміром, закладів культури, позашкільної освіти. А як у вас?
Андрій Селецький: Я з самого початку був проти простою, бо на простої люди продовжують отримувати 2/3 від посадового окладу. Тому я з 2022 року всі наші заклади вивів з простою і перевів на неповний робочий день.
Спочатку вони допомагали в благоустрої. Працівники шкіл до цього відношення не мали, оскільки вони продовжували працювати, хоч і онлайн. А в 2023 році ми створили новий комунальний заклад – школу мистецтв, в якій об’єднали музичну школу, класи хореографії і образотворчого мистецтва. Онлайн займатися хореографією неможливо, тож цей факультет у нас не працює. А музичний і інші напрямки діють онлайн.
Більше того, в образотворчому напрямку у нас є гарні зміни. Ми найняли двох художників з Херсона, які погодились викладати онлайн. Зарплата там копійчана, але вони навчають наших дітей.
Загалом у нас у простої сьогодні 1 людина. Це секретар селищної ради. Вона не хоче йти у відпустку за власний рахунок, щоб не «з’їдати» бюджет. Але я не бачу її в своїй команді, тож не виводжу її з простою.
Розбита російськими окупантами школа в селі Миролюбівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
ЦЖР: Чому для вас важливо, щоб подібні заклади – позашкільні – працювали? Адже в деяких інших громадах звільненої частини Херсонщини вони не працюють і поновлювати їхню роботу там найближчим часом навіть не планують, приділяючи увагу зовсім іншим питанням.
Андрій Селецький: Є принцип елементарної логіки, який говорить: якщо ми втратимо людський капітал, то повернути його назад буде дуже важко. Наприклад, майстри музичного мистецтва отримують у нас смішні гроші – 5 чи 6 тисяч гривень. Але вони звикли працювати і продовжують це робити, вони майстри своєї справи.
Друга причина – ми хочемо надати можливості нашим дітям. Адже у більшості своїй крім гаджетів вони тут нічого, на жаль, не бачать. А так у них є можливість хоча б раз на день відлипнути від мобільних телефонів і щось помалювати, погратися або кудись поїхати. Я прямо наказав працівникам закладів культури, спорту і позашкільної освіти, щоб вони не сиділи на місці, а шукали місця, куди вони можуть поїхати. Що я маю на увазі? Приміром, у нас є спортивна школа. Починаючи з січня ми возимо їх у тил, у бік Кривого Рогу на якісь тренувальні сесії двічі на тиждень. І діти вже чекають цих поїздок. Викладачі художнього і музичного напрямків більш сором’язливі, але я їх теж змушую шукати можливості, куди можна возити дітей.
Є ще одна причина, чому я вивів людей з простою. Бо є запит на це – нехай не такий великий, але він є. Не хочеться позбавляти людей можливостей мати якусь частинку мирного життя. Бо якщо переводити тут усе на військові рейки, то по-чесному всі громади, починаючи від Нововоронцовки і закінчуючи Дар’ївкою треба евакуйовувати.
Розбитий російськими окупантами дитсадок у селі Осокорівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
ЦЖР: Може, й дійсно варто було б це зробити, з огляду на постійні обстріли?
Андрій Селецький: Це має бути рішення на рівні держави. Тому що у мене немає механізмів і повноважень заходити і виводити людей з хат.
Поки ж перед нами стоїть головна задача – вижити. Бо війна триває. А у багатьох людей, на жаль, дуже коротка пам’ять: якщо тиждень або два не стріляють, то війна закінчилась. Як гуманним чином їм нагадувати про це, я не знаю. Але попри все, відбудовувати інфраструктуру і наші села ми обов’язково будемо.
